Вночі Льоньку хтось розбудив. Продерши очі, він зрозумів: скоїлось щось несподіване. Блимала гасничка, посеред хати валялися клумаки, коло них метушилися батько й мати. Сорочка на батькові геть змокріла, а він не зважав на це, поспіхом набивав мішок білизною й харчами.
На ослоні сиділа заплакана Ліда; вона поглядала розгублено то на клумаки, то на Валька, який стояв, спершись на одвірок. В-сестриних очах застигли сльози.
— Ну, дітки, прощайтесь, — сказала мати й уткнулась обличчям у батькові груди; її худенькі плечі тремтіли — вона плакала тихо, беззвучно. Льонька ж з Лідою заревли, як на похоронах. Тільки Валько мовчав, зціпивши зуби.
— Не треба, не треба... — чужим голосом умовляв їх батько. — Це буде недовго, ну, місяць — і ми повернемось... Держіться купи. Чуєте, діти? Помагайте мамі, вона, бідненька, і так падає з ніг...
Скрипнули хатні двері, почулось знадвору: "Но, поїхали!", — проторохтіла під вікнами підвода, і все поглинула ніч.
В хаті запала тяжка, гнітюча тиша. Наче хтось придавив осиротілих дітей кам'яною подушкою.
Скільки вони просиділи в німому заціпенінні — годину чи дві? За вікном почало сіріти. Сивий ранок вставав над селом.;
Першою піднялася Ліда, стала вигрібати з ящиків пожовклі документи, старі газети й журнали. Валько заходився перебирати сімейну бібліотеку. Як щось непотрібне, кидав на долівку книги. Вчора це було б дикунством, а сьогодні... Сьогодні — так, мабуть, треба.
— Бах, бах! — падали на підлогу книги і шкільні підручники.
Раптом Льонька побачив червону обкладинку, а на ній — вершника в будьонівці з піднятою шаблюкою. Павка Корчагін!
— Це моя книга! — схопив книжку, рвонувся він до полиці, став гарячково згрібати "Читанку", "Історію", "Географію". — Це мої книги! — притискував до грудей свій дорогоцінний скарб. — Не віддам, чуєте, нікому не віддам!
Йому говорили щось про німців, про небезпеку, а він кричав, ковтаючи гарячі сльози.
— Хай вішають, хай ріжуть! Не віддам — і все. В сараї, під полом сховаю!
Того ранку Льонька вперше збагнув: війна — це розлука з найдорожчим.
Того ранку вперше почув нове страшне слово — евакуація.
З усього видно було: фронт наближається.
Раз у раз зблискували проти сонця ворожі винищувачі. Мов шуліки, кружляли вони над степом, вишукуючи здобич. Як тільки гуркіт розпанахував небо, зупинялись машини й підводи, падали ниць люди.
Увечері, коли темрява чорним саваном огорнула степ, на доріжці з'явився... Гриша. Ліда, спалахнувши, кинулась йому назустріч. "Де ти блукав, Гришо?!" — питали її очі.
Гриша, як і Ліда, не встиг навіть подати документи до приймальної комісії — почалася війна. Інститути, технікуми, училища враз спорожніли: студенти з ранку до вечора товпились у військкоматах... З розбурханого війною міста Ліда сама повернулася до Табунчанського, бо Гриша раптом зник. У селі говорили, що бачили Грицька, Володьку й Михайла Зінька під Кіровоградом серед наших солдат. "Це правда?" — хмурила брови Ліда.
Гриша, зморений і схудлий, дивлячись убік, ніби соромлячись своєї обшарпаної запилюженої одежі, неохоче буркнув:
— Не взяли нас. Комісар, якийсь заїкуватий, уперся: зелені, мовляв. Наче ми винні, що пізно народилися.
А Ліда, вона дякувала в думках комісарові. Якщо й залишатись у селі, то разом. Бач, безсоромні, хотіли кинути одну... Ліда притислась до Грицькового плеча. Вони довго сиділи на— причілку, сумовито дивилися в степ, в німу, насторожену тишу і пошепки гомоніли й гомоніли, нібито не бачились вічність.
А вночі, запаливши гасничку, Ліда схилилась над голубим зошитом. Це був щоденник, тільки йому довіряла вона дівочі таємниці.
В щоденнику, на першій сторінці, Гришиною рукою намальовано маленький кораблик під червоними вітрилами. Зовсім такий, як у повісті Олександра Гріна, у чудовій повісті про мрійливу Ассоль та хороброго капітана Грея. "Це наш кораблик. На ньому помандруємо у невідоме", — казав колись Гриша. І Ліда вірила своєму капітанові і бачила себе під зорями тропічного неба. Яким ти чистим і світлим було, дитинство! Як хороше мріялось під твоїми вітрилами! Все було просто і ясно: школа, медичне училище, цілий світ перед очима! Та раптом — чорне провалля, порожнеча; ніби вихором змело училище, батька, старших друзів — все, все, чим жила, дихала, марила!..
Забути про це! Хоч на хвильку повернутися до щасливої безтурботності, до того, що пахне шкільними партами, вільним степом, солодкими снами. Ось тут, у щоденнику, Гришиною рукою переписана зворушлива казка, яку розповідає чарівник Егль дівчинці Ассоль. Ліда знає ці рядки напам'ять і, примруживши очі, нашіптує собі:
"Якось уранці в морській далині під сонцем блисне червоне вітрило. Сяюче громаддя червоних вітрил білого корабля попрямує, розтинаючи хвилі, просто до тебе. Тихо плистиме цей чудесний корабель, без криків і пострілів; на березі багато збереться людей, дивуючись і охаючи; і ти стоятимеш там. Корабель підійде велично до самого берега під звуки чудової музики... "Чого ви приїхали? Кого ви шукаєте?" — спитають люди на березі. Тоді ти побачиш хороброго вродливого принца, він стоятиме і простягатиме до тебе руки. "Здрастуй, Ассоль! — скаже він. — Далеко-далеко звідси я побачив тебе уві сні і приїхав, щоб забрати тебе назавжди у своє царство".
І розступилися перед Лідою стіни похмурої хати, і засяяло голубінню море, і дихнуло в лице солонуватим вітром... "Щоб відвезти тебе назавжди в своє царство", — як уві сні, шепоче вона.
В кутку заскрипіла кушетка. Ліда похапцем загорнула щоденник. Підхопилася мати, якось дивно, незряче обвела розгубленим поглядом хату, тяжко зітхнула і знов припала до подушки. Бідна мати! Тепер не раз буде прокидатися вночі, буде шукати в темряві: "Де ти, Арсене?"
Оте гірке материне зітхання повернуло дівчину з берегів казкового моря до степового "ковчега", до столу, де блимала гасничка. І ще трагічнішим і безнадійнішим здалося Ліді те реальне, що приготувала доля їй і друзям її. "А що б робили вони, Ассоль і Грей, на нашому місці? — несподівано майнула думка. — Наївне питання? Можливо! І все ж таки... що вони робили б?" Картина за картиною постали в її уяві. Шторм. Навала піратів. Ассоль і Грей у неволі... Ассоль — так називав її Гриша. А для неї запальний, нестриманий, часом надто уразливий Гриша був, звичайно, капітаном Греєм.
Отож, як їм бути зараз, коли насувається буря? Про це, саме про це сперечалися вони сьогодні з Гришею, прислухаючись до гулу ворожих літаків у нічному небі. Ні, не все було сказано! І не з усіма думками капітана можна погодитися. Слухайте, Грею! З вами говоритиме Ассоль. Говоритиме у щоденнику, де вашою рукою намальовано червоні вітрила. Пробачте, капітане, дещо називатиметься умовно. Це необхідна обережність, бо ми не сьогодні-завтра будемо у ворожому оточенні.
ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ ВОРОГА
(Сторінки з щоденника Ассоль)
"Вони сиділи на крутій скелі й дивилися в захмарену далечінь моря.
Капітан Грей запитав її:
— Що ви думаєте робити зараз, коли насувається буря?
— Вчитися, — відповіла Ассоль. — Працюватиму над двома предметами: історією та іноземною К
Капітан Грей кивнув головою:
— Історія — зрозуміло, потрібна річ. А для чого іноземна? Чи не занудить зараз від неї?
— Один мудрий чоловік любив повторювати: "Wer die Feind will verstehen, muß im Feindes Lande gehen"2.
— Припустимо, ви переконали мене. Але уявіть на хвилинку: корабель несе на підводні рифи, а команда сидить і спокійно зубрить артиклі...
— Дорогий капітане! Ми повинні готувати себе до серйозної справи. Це, здається, ваші слова? А без знання отих артиклів якраз і сядемо на мілину.
— Значить, вони нас — багнетами, а ми їх — артиклями?..
Ассоль спалахнула:
— А що ж ви хотіли — голими руками? Проти піратської ескадри?
— Багнетом на багнети! — запально вигукнув Грей.
— Ви фантазер! Ми в полоні, а це вимагає іншої зброї. В той вечір вони розійшлися з думкою, що погано ще
знають одне одного. Сидіти поруч за партою, перекидатися записочками, мріяти про далекі подорожі — цього, виявляється, мало, щоб пізнати свого товариша. Мабуть, тільки в атаці повністю розкривається душа людини.
Ассоль довго не могла заснути. Вона боялася за долю капітана. Він мрійник, він наївний, як дитя. Нестримний, запальний, він піде напролом і згубить свою буйну голову. Грея треба тримати в руках.
P. S. Мати каже: завжди хочеться того, чого немає. . Певно тому Грей живе вигаданим життям, мріє про шторми, про невідомі країни, що ніколи не бачив справжнього моря. І зараз захоплюється Амундсеном, зберігає, як найсвятіші реліквії, фото і газетні вирізки про папанінців та челюскінців. Але є пора юнацьких мрій, є пора і для тверезих обдуманих розрахунків.
1 Тобто над "Історією ВКП(б)" і німецькою мовою.
2 Німецьке прислів'я, яке любив повторювати В. І. Ленін: "Хто хоче знати ворога, мусить іти в його країну".
Грей, здається, не збагнув ще цього".
* * *
(Продовження на наступній сторінці)