— Чого ти, капітане, витаєш у хмарах? Опускайся на землю. Подивись: що маємо тут? Невеличка бухта, де мале і старе знають нас, як облуплених. Кожен крок наш — на долоні. Отже, не твоє розхристане геройство, а (конспірація). Найсуворіша (конспірація). І найвірніші люди.
— Такі є, — глухо озвався Грей. .— Поки що четверо (зашифровано): ти, Володька, Михайло Зінько і я.
— Мало. Є ще п'ятірка в Каперні . Грей гаряче стиснув їй руку.
— І в Каперні? Здорово! Хто?
— Про це належить знати мені, як (зв'язківцю). І більше нікому.
— Недовіряєш, так?
— Ні, починає діяти закон (конспірації).
Грей ревниво заглянув їй в очі і в темряві помітив: вона не одвернулася, дивилась прямо, спокійно.
— Слухай, Ассоль. Ти говориш чужими словами. Хто наставляє тебе?
— Наш старший друг.
Видно, таємничість, загадковість того нового, до чого вони готувались, передалася і Грею. Він ожив, він запалився: в їхньому —житті трапилось щось важливе.
— Хто в нас за старшого? — спитала Ассоль.
— Думаю (Володька).
— Добре, дуже добре! Я згодна. Цілком.
Так і стояли вони на палубі, тримаючись за руки. Густа темрява не могла роз'єднати їх. Навпаки, вони вперше відчули, як потрібні їм суперечки, безжальні, відверті — без них вони просто задихнулися б; і, може, тому, що нелегко дається їм кожен крок до зближення, до взаєморозуміння, вони усвідомлювали, що сьогодні, в цю темну ніч, стерто ще одну грань, і серця їхні торкнулися одне одного...
Р. Б. Ассоль довго не могла заснути. Думала про своїх друзів. Найперше — про Бітт-Боя (Володю). Так, йому бути за старшого. Він практичніший за Грея — обачливіший, хитріший, викрутиться з будь-якої халепи. Це те, що потрібно зараз. Можливо, він трохи сухий. Нічого, у кожного свої вади. В Ассоль — свої. Занадто вразлива і... тонкосльоза. Неприємно признаватися, але це так. Отже, спершу зламати себе, випекти з серця найдрібнішу порохню і віддати людям чисте золото.
Думала Ассоль і про Дюка . Ех, ти, ведмедю клишоногий! Прибився-таки до нас. У школі жив якось особнячком. Страшенно боявся дівчат, вірніше — гострих дівочих язиків. Сховається на задній парті, в кутку, згорбиться — видно лише копицю жорсткого, немов сухий очерет, волосся на голові — і щось креслить, мудрує. Дівчата сміялися: поглиблює систему Лобачевського!.. Самітник, діяч науки!
Та зараз пригадалося не це. Пригадалося інше. Була непривітна осіння ніч. Повертаючись із школи додому, вони збилися з дороги, забрели в якусь балку. Накрапував холодний дощ, темрява була така чорна й густа, як і грязюка під ногами. Скільки не кружляли степом, знову і знов упиралися в крутий обрив невідомої балки. І тоді Дюк скинув свій піджачок — одежина була просмальцьована, бо він працював помічником моториста, — і сказав:
— Хлопці, паліть! Горітиме, як свічка!
Таким і врізався він у пам'ять: йде із смолоскипом у руках, мокра сорочка прилипла до грудей, вітер тріпає чуприну, а Дюк, бризкаючи вогненними іскрами, веде за собою однокласників.
Значить, і ти, самітнику, прийшов до нас у цю тривожну годину!"
Суд над Грицьком
Якось, блукаючи у шкільному саду, Льонька побачив Грицька Хмельового. Він копирсався в землі короткою саперною лопаткою (мабуть, поцупив у німців). Почувши легке шарудіння, Грицько сторожко покрутив головою і зник у кущах.
"Що він там робив?" — зацікавився Льонька.
Біля самої школи, під обчухраною вишнею, стояла зенітка, націлившись чорним дулом у небо. До неї німці нікого не підпускали, але тим більше кортіло подивитися на таємничого "звіра". Валько і Льонька тихенько підкрались до гармати, залягли в кущах. Земля пахла прив'ялим листям. Тут і там валялися порожні консервні банки, сіре шмаття німецьких газет, розбиті ящики. В шкільному саду стало бридкіше, ніж у свинарнику...
Десь над степом загуркотів літак, і німець, який сидів на високій підставці, гарячково закрутив коліщатка, повертаючи дуло зенітки. З натужним ревом прорізував небо чорнохрестий бомбовоз, і його до самого обрію проводжала роззявлена паща гармати. "Ти бач, і своїх бояться!" — кивнув Льоня братові.
Раптом зенітник крутнувся, витріщився на кущі, де залягли хлопці.
— Рус, рус!.. Цурюк! — підскочив солдат, наче його шилом шпигонули.
— Чого цурюкаєш, телепню? — огризнувся Валько. — Сам цурюкай... поки живий. Це наш сад, — і брати з незалежним виглядом побрели вниз до берега. Валько сердито зафутболив порожню консервну банку. — Напаскудили тут, кабани!
Стежка привела їх до густого вишняку, і Льонька нагадав братові, чого, власне, вони забралися у шкільний сад:
— Десь отут Грицько копався. Ага, під вишнями. Валько пригнувся і заходився обмацувати руками траву.
Довга чуприна лізла в очі, заважала йому. Дивне волосся у брата! Взимку темне й жорстке, не розчешеш його; а за літо вигорить — стане біле й м'якеньке, ніби куделя. Повзаючи на колінах, Валько весь час поправляв непокірного чуба — сіпав головою, як та курка, що порпається в попелищі.
— Сюди! — гукнув старший. — Знайшов!
Він розгріб пожовкле листя — під ним була купка сирої землі. Грицько хитро замаскував свою схованку — утрамбував лопаткою чорнозем, притрусив зверху травою.
— Ану, що там! — підганяв Льонька брата. — Давай, скоріше!
— Може, не треба? Поліземо — а тут щось серйозне.
— Чого там! Подивимось — і цурюк... сховаємо.
Брат нехотя почав копирсатися в землі. Пальці натрапили на щось тверде. Фанера! Точніше — коробка. Невелика, але досить важка. Витягли її удвох, і Льонька з нетерпінням відхилив кришку: оце так штука! З провідками, з котушками!
— Фю-ю-у! — присвиснув Валько. — Радіо!
— Москву можна послухати? Валько тицьнув малому під ніс кулака:
— Я тебе послухаю! Оглухнеш!.. Ти нічого не бачив, чуєш! — і ще раз пригрозив кулаком. — Тріпло!
"Тю на нього! — відсахнувся Льонька од брата. — Наче здурів! Чого це він розходився?" Іншим разом Льоня віддячив би Валькові, а тепер — йому було цілком ясно — не до гризні. Треба сховати Гришин радіоприймач. Негайно! І як можна краще! Отак поставити в яму коробку, загорнути землею, приплескать долонею, щоб дощем не залило. А поверх — трави і листя. Готово! Відійшли убік, глянули: слідів, здається, не видно.
"Де взяв Гриша приймач? — хотілось дізнатися Льоні. — І навіщо він Хмельовому?.. Тут щось не просте..." Можна було б запитати у Валька, але в нього одна відповідь: "Мовчи та диш — подумають, що спиш". Або ще так: "Будеш все знати — борода виросте".
Льонька вже запримітив: і Ліда щось приховує від них. Якось за вечерею вона сказала:
— Комендант вивісив у селі наказ... щоб злочинців допомогли зловити. Бачили їхніх важковозів? Здорові такі, товстоногі. Голландські коні. Так от, подохли.
— Не подохли, — буркнув Валько, наминаючи картоплю. — їх просто обдуло... од прілого вівса. Німці в ставок загнали — не помогло. Пристрелили.
— Звідки ти знаєш?
— А ти звідки?
— Чула... В гаражі, кажуть, карбюратори з машин познімали... Німці гарчать, як собаки. Кожного дня — сюрприз. На Нерубаївці хтось кабель порізав...
— І в нас! — телепнув Льонька згарячу. — В лісосмузі, де я бичка припинав.
— І в нас? — Ліда пильно глянула на брата. — Не чула...
"Не все ж тобі знати!" — вже скочили у рота хвалькуваті слова, проте Льонька вчасно прикусив язика. З потаємною радістю подумав: "Значить, в селі хтось орудує!.." Хто ж це? Володька, Грицько? А може, Ліда? Тиха вона, мовчазна, а тиха вода греблі рве..."
Не знав ще Льонька тоді, що в голубому зошиті Ліда записала таку розмову з Бітт-Боєм — Володею Шумилом.
ПОТРІБНІ ТВОЇ ЗНАННЯ
(Сторінки з щоденника Ассоль)
— Непоганий початок! — сказав Бітт-Бой. — Пірати кусають себе за лікті. І ще довго кусатимуть! Ми підрубали канати і пустили їхні судна в розбурхане море1.
Він був у доброму настрої, од його міцної постаті віяло силою, веселим завзяттям і, як завжди, трохи зухвальством. Він ладен був говорити без кінця. Ассоль перебила його:
— Ти прийшов у справах?
— О, звичайно! Про зорі з вами гомонітимуть інші. Інші — це сказано на адресу Грея. Ассоль звикла до таких шпильок і пропустила їх повз вуха.
— Конкретніше. Що треба?
Тут натикається на випадок, що трапився в німецькому автогаражі.
— Як володієте піратською мовою?
— А як вам потрібно?
— Можете перекласти невеликий текст?
— Смішно. Ще в школі навчилася.
— Тисяча пробачень! Забув, хто переді мною, — Бітт-Бой зігнувся у рицарському поклоні. — В такому випадку — одержуйте!..
Він передав Ассоль (зашифровано) зведення Радінформбюро, переписане від руки. В ньому говорилося, що найважливіші наші південні порти і місто білих ночей мужньо витримують натиск піратів.
Бітт-Бой перейшов на діловий тон:
— Це треба перекласти, додати наші коментарі і розповсюдити...
— Яким чином?
(Продовження на наступній сторінці)