"Питання про долю України поставлено на весь зріст. Потрібне ясне і чітке гасло, що відповідає новій ситуації. Я думаю, що цим гаслом може бути в наш час тільки: Соборна вільна й самостійна робітничо-селянська Радянська Україна".
Хоч він зоставався при збанкротованій ідеї радяшцини, але, бувши сміливим аналітиком, знаходив нову перспективу для відношення між народами:
"Відокремлення України означало б не послаблення зв'язків з трудящими масами Великороси, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу."
Якщо в роки громадянської війни Троцький грозив новородженим незалежним республікам неросіян, що просурганить через них "огненний коток, від якого земля здригнеться", і задушив їхню волю в огні, то потім, в останні роки життя, на закордонні, він проголошує відновлення тих республік, незалежних від Росії, застерігаючи для них радянський і трудовий характер влади. Він почасти наближається до ідеї Герцена: про співдружність цілковито вільних країн, і в дечому, зовсім формально, до програми кирило-методіївського братства: про спілку вільних і непідлеглих народів. Але обмежує її територією теперішнього СРСР і реформованою радянщиною.
Так життя змусило розумного, хоч затятого колись, ворога самостійних держав неросійських народів поклонитися їх правді, нехай і частково визнаній, в хибних уявленнях про устрій.
Він збагнув річ, неприступну для всіх російських шовіністів: що коли Україна як держава повністю визволиться і, ставши самостійною і цілковито незалежною, приступить до нового об'єднання (для Троцького таки в радянському стилі), "на умовах, які вона сама б знайшла сприятливими", то це в свою чергу передбачає — і в цьому суть справи! — релігійне відродження самої Росії, себто очищення від тоталітаризму та імперщини, звільнення від модерного чінгісханства.
Незмірна і гіркуща біда для Росії, при гордовитому і ворожому ставленні її політиків до неросійської свободи, полягає в тому, що країна при цьому сама зостається в мерзенній неволі державно-політичного поганства і в ньому простує, як до прірви, до історичної катастрофи з непоправними наслідками.
Чого не хотіла бачити еліта царщини і завела в криваву прірву, — те зневажають верходійники комуністичного імперства.
Змарнували декілька нагод революційно перебудувати відносини між народами: в наближенні до Кобзаревих заповітів братерства.
"СОНЦЕ ПРАВДИ"
Поет передбачав, що Україну спіткає система, при якій деспоти один по одному виростають, "уповаючи" на свій корінь, вже гнилий і червивий.
Слова Кобзаря справдилися: якраз на політичному поганстві з культом "своєї" влади супроти вічних моральних основ, — влади, що поривається до світової зверхности в образі тоталітарного режиму.
Його провідники, засліплені "успіхами" в необмеженому пануванні над народами, не бачать свого приречення.
Минуть. Уже потроху і минають Дні беззаконія і зла. А львичища того не знають ...
І дим хмарою заступить Сонце перед вами ...
Та й засудять, і премудрих Немудрі осудять.
То — візія майбутнього розсуду між гордістю дворянства, а після нього комуністичних панів чи "Нового класу" (за висловом Джіласа в його славетній книзі про клясовість комунізму), як повновладної сторони, а напроти неї — мудрістю народною: кріпаків колишніх і теперішніх, в колгоспній недолі.
Ідеал поета: правда отих мудрих людей, що знаходять і бережуть її, вони — її подвижники, і такими повинні бути всі люди, без винятку, бо в тому подвижництві криється людський сенс життя.
Цей висновок в "Кобзарі" на цілий вік попереджує філософію Альберта Камю, остаточно сформовану серед обставин західної Европи після падіння нацизму в руїнах II світової війни.
Часом і тепер чути нарікання декотрих визначних авторів на "порожнечу", але то переважно — вираз особистої розчарованости. Для сучасного покоління Захід, за довгі століття, наскарбував багатство духовної творчости, повної правд. Хто любить їх і шукає, тому відкриваються побудови з невмирущими цінностями. Вже годі говорити про саму ниву життя, в якому джерела правди б'ють повсюди. Також світучий духовний космос Божих істин приступний кожному шукачеві без винятку. Ці дійсні правди дають зміст для душевного життя і наповнюють його сферу. Лихо в тім, що втрачаємо любов до них і бажання їх шукати; губимо або просто руйнуємо поняття про їх цінність, як осиовну цінність людського життя на світі. Заміняємо їх "ідеологіями" з "ізмами", після чергового розчарування в яких нарікаємо на порожнечу, бо самі маємо в той час порожнє серце, спотворивши і поранивши його в нетрах ідеологічно-системних оман. Зневірений в розчарованих екзистенціялістах,
Камю прийшов до висновку: всі здобутки культури втрачають ціну без моральних правд.
Між іншим, тут близько до розгадки, чому такий здобуток радянщини, як соцреалізм в літературі і мистецтві, є порожній і безплідний на верхів'ях творчости. Згадаймо слова Достоєвського: про його любов до "реалізму в мистецтві" і незадоволення, бо якраз тоді в мистецтві бракувало ".морального центру".
Без нього, заміненого політичною "кудивітервієвщиною", залежною від погоди в Кремлі, соцреалізм становить пустоцвіт з безліччю сірих наростів, званих "досягненнями" радянського письменства. Ними в тому письменстві скалічено і задушено моральний сенс творчости. Во при світлі моральних правд розкривався осуд всього насильства в режимі, що позбавив життя першої вартости його.
В той час француз Камю вибрав на завінчання своєї філософії — висновок про посвяту людини в охороні правди, свободи і справедливости, ствердивши, як найвищу цінність життя, цю споконвічну чесноту, так строго бережену в народі.
Загальновідомо: "мужицька правда колюча, а панська на всі боки гнуча". І віддавна так — люди з глибин народного життя воліли вмерти, ніж служити неправді.
Перші християни: гебреї, римляни, греки та інші, вмирали в страшних тортурах, але не згоджувалися вчинити те, що становило дуже грішну неправду для них: вкинути кілька зернин пахощу в жертовний огонь перед статуєю цезаря, бо це було знаком признання його за божество.
Численні тисячі прихожан і священиків прийняли в Україні мученицьку смерть, відмовившись відступити від Ісуса Христа.
Ця прикмета народної вірности правді, понад всі нещастя, муки і саму смерть, знайшла собі могутній вираз в характері Шевченка, і визначила його долю.
Його догранична вірність правді висловилася через "Кобзар", від поеми до поеми, проймаючи їх, як живий огонь, що породив їх зміст, красу і дужість. Без неї для Шевченка весь світ позбавлений сенсу існування.
Чи буде правда між людьми? Повинна буть, бо сонце стане І осквернену землю спалить.
Якраз тут кордон розділяє Шевченка і теперішніх радянських поетів, які на всі очі бачили "масовий терор" і тепер бачать, але вицвірінькують оди, прославляючи зло; відрами в поезії вергають запашну смолу, воскурячи кожному супостатові.
До речі, Шевченко ж винайшов чудові "захалявні" книжечки: для поезій, звернених проти гнобителів і їх людозгубної химери, призначеної заміняти собою правду.
Дію химери передбачали великі письменники-ясновидці: Ґете, Гоголь, Бальзак, Достоєвський, Герцен, Толстой, Франко та інші.
В 1852 році Г. Фльобер записав висновок від спостережеш" над соціялістами, своїми сучасниками:
"На думку СОЦІАЛІСТІВ, ідеалом держави являється якесь величезне чудисько, що поглинає всяку індивідуальну діяльність, всяку особистість і думки... в глибинах цих вузьких душиць таїться чисто жрецька тиранія: "необхідно все урегулювати, все переробити, все перебудувати на нових началах" тощо. Нема такої глупоти, нема такого пороку, який би не був причетний до їх мріянь".
Для Івана Франка таким облудним чудиськом була комуністична теорія про боротьбу клясів і пролетарську диктатуру. Він, скартавши марксистів за неї, як облудників, подав вірний прогноз: що комуністичні державці матимуть жахливішу владу над життям і долею мільйонів, ніж найпонуріші деспоти в історії.
Письменники, що стояли на сторожі коло шляхів народної волі, крізь замовлений морок десятиліть і цілого віку прочували і проваджували образ неправди, як чудиська; попереджували про його чорну дію.
Вчили вірности істині.
В поетичній філософії Шевченка є струнка єдність думок і уявлень, які багатьма змістовими сполуками скріплені так міцно, що неможливо розділити: ніби в кутових "замках" будівлі, в'яжуться скрізь.
І що найприкметніше — кожна висока вартість життя неодмінно виведена в "Кобзар!*— від волі і сили Творця.
Встань же, Боже, суди землю І суддей лукавих, На всім світі Твоя правда І воля і слава.
"
Жива правда У Господа Бога. В світлі того вічного зв'язку, омріяно дарованість цінностей життя — вільній вітчизні.
В своїй хаті своя й правда І сила і воля.
За цю мрію, найдорожчу серед всіх, поет офірував власну долю і навчив цьому багатьох інших.
Борітеся, поборете!
Вам Бог помагає.
За вас сила, за вас воля
І правда святая.
Кобзар постійно вчив розуміти могутність і рятівничість віри, з сяйвом якої сполучив усі свої надії на відновлення духовних основ життя в звільненій вітчизні. Всюди — це ствердження і наголос, також і в поемі російською мовою:
В ком веры нет, надежды нет, Надежда — Бог, а вера свет.
(Продовження на наступній сторінці)