Запровадили всебічну неволю і розор, як за татарського лихоліття; для зображення ледве вистачило "Кобзаря" з геніяльною силою віршу. Але все те блідне перед комуно-російським режимом УРСР, з мордуваннями та з висилками мільйонів українців до Росії: на смерть в морозах півночі, в людоморній рабській праці. Щось набагато гірше, ніж рабство коло єгипетських пірамід. Там, як згадується в "П'ятикнижжі", були хоч "м'ясні казани" і не було катування холодом, а в концлагерах Росії — тільки "баланда" для невільників, присуджених конати від лютого морозу. Для селянства України заведено з Москви, через моторошний штучний голод 1933 р., кріпацтво колгоспів, в яких люди дістають 5% від вартости своєї праці: визиск на рівні найтемніших кутків Аравії, в яких збереглося рабство старих століть.
То це — основа для "дружби народів"? Ні, це — основа для гіркого осуду тих росіян, що побудували і втримують пекло на землі. Вони, кермуючи з Москви, виявились ворогами справжньої дружби російського народу з його сусідами і дальшими країнами слов'янства. Дружба можлива тільки між незалежними і вільними народами: вільними в дійсності, а не в паперизні, якою прикривають держимордство і ґвалт.
Найточніші означення Шевченкової ідеї незалежности України дано там, де вивчали найпильніше, в т. з. III відділі. Граф Орлов доповів цареві про вірші, в яких Шевченко "віддавав плач над ніби то поневоленням і нещастям України", та оспівував славу гетьманської влади і "колишню волю козацтва". З тих віршів, встановив Орлов, могли "посіятися і зміцніти" думки про "можливість для України існувати в формі окремої держави". Ясно: як соняшний день.
І виявилося, що переслідування Шевченка, а потім його послідовників, — за цю ідею, — не змогло спинити її хід і розвиток.
Червоноімперці звернули на новий спосіб: удавати, що цієї ідеї в Шевченка немає, коли ж хто про неї згадав, того плямити, ніби він "перекручувач" "Кобзаря" і ворог дружби. Винувачений, властиво, спрямовані проти Шевченка, що був первовісник цієї ідеї для всього новочасся. Примасковані вороги поета проголошують його "своїм" — після підробок, історія яких повчальна в своїй драматичній дивовижності.
В 1911 році А. Луначарський проголосив, що "більше за все на світі він (Шевченко) великий, як поет глибоко революційний і соціялістичний".
А сам вождь більшовиків, незрівняний хитрун, потирав собі ручки і зловтішно підхихикував при величезному революційно-підбурюючому ефекті від заборони вшановувати пам'ять Шевченка.
Ім'я поета внесли 1918 року в список діячів, корисних для соціялізму, що їм вирішено ставити пам'ятники.
Під час громадянської війни комісари палили "Кобзар" як книгу ніби то співця петлюрівщини.
Потім, побачивши силу того співця, кинулися привласнювати його собі. Врочисто воздвигнули в 1920 році на столичному майдані погруддя поета. Проголосити, що він — передвісник Жовтня; але скоро знеохотилися в цій вигадці. Деякий час Шевченка числили серед буржуазної культури, після чого помилували і перейменували в дрібнобуржуазного, який, мовляв, через свою клясову природу марно омріював національну свободу України — застарілий пережиток минувшини. Зневірившися в цій парсуні також, вхопили іншу: що Шевченко був поетом трудових шарів в Україні, з яких згодом постав пролетаріят. Дякуючи Річицькому, прийнято формулу про Кобзаря — співця передпролетаріяту і повторювано без числа разів по різних виданнях, на руїні наукового шевченкознавства, розгромленого в роки "перебудови". Далі, відгородили Шевченка в буржуазну демократію як обличителя кріпацтва, експлуататорських клясів і царизму.
Після Варфоломіївського періоду, чи т. зв. "єжовщини", коли грозила смертю кожна необережна на-гадка про Шевченкову ідею національної волі, настав період роздзвонення "прогресивности". До неї милостиво зачислили Шевченка в товаристві з Петром Першим, якого поет так басаманував віршами
О, царю поганий, лукавий, Аспиде неситий!
Людоїде, змію!
Лютий кате, Проклятий! проклятий!
Думки поета про національну незалежність нейтралізовано через "революційно-демократичну" прив'язь до групи Добролюбова і Чернишевського: цілковито на російській стороні.
В роки війни трохи попустили прив'язь і частково дозволили поетові його полум'яний патріотизм України. Фронтові листівки повторювали строфу:
Та не однаково мені, як Україну злії люди Присплять лукаві і в огні її окраденую збудять ... Ох не однаково мені.
Тоді вказували, що "злії люди" є гітлерівці. Знов прикорочено прив'язь — після війни. І підкріплено стару личину. Хоч виявився її фальш, однак, поки немає нової личини, накладають стару, з якою довго воловодились ідеологи і їх лідмайстерки.
Слово "Кобзаря", справді, прозвучало над Україною, як чудово означив П. Куліш, ніби "гук воскресної груби архангела". Воно духовним полум'ям обкинулося через письменство і спрямувало думки слухачів і читачів до однієї мети: визволення народу України з російської імперії-тюрми, як з новочасної неволі вавилонської. Рух в ідейному житті, в творчому мистецтві, і також вся громадська боротьба сповнюється того полум'я.
Від нього розгорівся сполох в Україні — народна революція початку 1917 року, за якою настала епопея свободи, писана крицею і кров'ю: в ім'я розкуття вітчизни з кайданів, накладених імперцями півночі.
Від нього підвівся новітній ренесанс 20-х років, настільки дужий творчими поривами і суцільністю народно-національних ідей, що перемогти його ідеологічно червоноімперська держава росіян була неспроможна. Вона, підступно напавши, вистріляла і вимордувала довгими тортурами десятки тисяч творців нашої культури.
Але знов, від "Кобзаря", огненний дух свободи, мов доля в творі Бетговена, стукає п'ястуком до дверей червоноросійської каторги націй.
Люди стали жити думками з "Кобзаря", як відзначила колись Леся:
Та збудила твоя пісня Думки в Україні
Найвизначніший драматург України, Микола Куліш розстріляний за свою творчість, писав:
"Кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну... вставати разом з сонцем — з клопотами про Україну".
Якщо комуноімперці, мають обкричувати котрогось письменника за порушення "дружби", то чого зважати на менших? — слід обпасти головного і найбільшого: Тараса Шевченка. Він всіх навчив. Ніхто не дорівнявся йому в самостійництві та бойових покликах до повної незалежности України від північних правителів-"аспидів".
Він, найнапримирніший противник імперського москалізму, був щирим другом чесних росіян, проповідником добросусідства та братерства всіх слов'ян, в тім числі — українців з росіянами, рівно-рядних і вільних від панування одних над одними.
На біду, ця найсправжніша ідея дружби не підтримана з російської сторони.
Тільки Герцен, живучи і працюючи за кордоном, її проголошував. Він бичував царя за злодійства в Польщі і повчав російських вояків: не заподіювати "свідомого злочину" проти поляків під час їхнього повстання і не принижуватися до ролі "несвідомих катів".
В журналі "Колокол" (1 березня 1863 року), він зобразив польський народ, що піднімається з могили, куди його поклав російський царизм. Опис нагадує Шевченкові рядки 1845 року, про церкву-домовину, але, крім подібности в темі, тут — цілковита оригінальність, із вражаючою силою почуття і видивности:
"... раптом від одного кінця світу до другого розлягається стогін, що потрясає всі сумління, що заважає всім снам, — стогін живцем похороненого народу, який підводився в своїх кривавих ранах і ржавих ланцюгах, і сповіщує, що він не вмер!"
Крім Герцена, був ще один благородний дивак в російському письменстві, кн. Вяземський, який бачив вірну дорогу:
"для мене призначення доброго губернатора з Рязань чи Вологду набагато більше предмет поезії, ніж взяття Варшави".
Хоч російське "общество" сприймало антицарські писання Герцена, але відсахнулось від його правдивої ідеї і підтримало царя в злодійстві. Проголосило Герцена ворогом "належного" відношення до поляків, себто брутального поневолення, дух якого висловив новий цар, заявивши полякам: "Все, що зробив мій батько, зроблено добре. Моє правління буде продовженням його правління".
Як і цар, "общество" вважало, що то — добре: цілком позбавити народ його свободи і незалежности, аби панами стали росіяни. А — зле, коли росіян позбавляти незалежности.
В 1835 році поляки чули від російського царя страхання, аби відмовились від "мрій про національну незалежність", і чули погрози — кривавою лазнею, в такому образі: "при найменшому збуренні я накажу стріляти в місто, оберну Варшаву в руїну і, звичайно, не відбудую її". Схваливши царський прообраз гітлерівщини, вже в Україні здійснений Петром І на Батурині, "общество" відвернулось від Герцена як руїнника відповідних відносин з поляками.
Так само — тепер: змасакрувавши народну революцію 1956 року в Угорщині, московські автократи кричать, що всі прихильники того визвольного повстання є вороги "дружби" російського та угорського народів.
(Продовження на наступній сторінці)