Не тих удавано "тихих, кротких государів", що, подібно до римського царя Нуми (з віршу "Колись-то ще, во врем'я оно"), все думає, "як би то скувать кайдани на римлян", і не тих удавано "тихих та тверезих, та богобоязливих (з поеми "Сон", "У всякого своя доля"), що підкрадаються і запускають пазурі в печінку.
Але справжніх "тихолюбців-святих".
Поет клопочеться не тільки про них; — молить Бога також про зупинення "злоначинающих", про рятунок їх від гріха. Знаменні слова йдуть після благання за чистих серцем:
А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли.
Це — молитва за всіх без винятку, всіх людей па землі, що повинні стати люблячими братами і жити в однодумності сім'ї.
Тут — найглибша відміна Шевченка від Маркса. Той другий дивився на немилі йому кляси тільки як на ворогів, що повинні бути повержені в кривавій боротьбі, придавлені диктатурою і зруйновані, включаючи сюди смертну розправу. Про порятунок всіх, кого вважав ворогами, — автор "Капіталу" не думав. Думав про їх вигублення: він сам і кожен "ортодоксальний" послідовник, від головного, як Ленін, до служників-теоретиків із "сокирою".
Вони вживають топор, в теорії чи на практиці, тільки для перемоги партійного табору. І зацікавлені з приланцюгуванні авторитету Кобзаря до свого воза. Злегка почав Маркс, підкресливши в брошурі Драгманова вислів про Шевченка: "Більш, ніж хто інший, він заслуговує на звання народного поета." Але Шевченкова філософія життя становить протилежність до світогляду всіх "топорників". В "Кобзарі" стверджено, що кожна людина дістає від Бога чисту душу і праведне серце: для життя в добрі, правді, любові — між людьми, незалежно від всяких спонук і цілей матеріялістичного порядку, навіть в найшднесенішому значенні їх. Повинна зберегти святий дар супроти їхнього впливу, хоч би з ними зосередилися в одно всі багатства і втіхи світу або всі мотиви земної влади.
Бо душа і серце дані для любови людей до людей, в зреченні від всякого самодумства, протиставного Отцеві світів.
Ці погляди Кобзаря далекі від матеріялістичної доктрини "топорників", зокрема "революційних демократів". Але близькі до вчення зодчих Церкви Христової. Щоб переконатися, досить навести приклад: як ці погляди відбивають, — через різні сторони духовного життя XIX століття, — науку "в. Антонія Великого (ПІ-ІУ вв.); в його "Добротолюбії" сказано:
Душа "знаходиться в природному своєму чині, коли перебуває такою, якою створена: створена ж вона вельми доброю і правою". "Коли ж вона відхиляється і спотворює чин, що його вимагає єство, тоді це називається злом в душі". "... Будем тільки охороняти себе від поганих помислів і зберігати душу свою Господу, як заклад прийнятий від Нього, щоб Він визнав її творінням своїм, побачивши, що вона така, якою Він її створив".
Шевченко постійно відчував і виспівував голос тієї первосвітньої душі, часом всієї —в чудесних коротких строфах.
Боже милий! Як хочеться жити
І любити Твою правду І весь світ обняти.
Доля всіх, добрих і недобрих, праведних і грішних, була предметом роздумів і клопотів поета: він всіх ставив перед конечністю — вернутися душею до первотворного стану в любові і правді. Шукав переміни і рятунку, а не погибелі для багатьох людей, які йшли чорною дорогою. Що писав митрополит-богослов Литоній про Достоєвського, не меншою мірою відноситься до автора "Кобзаря": "вище від всього і більше від всього він любив людську душу і її відродження" (Софія, 1921). Поет піднявся над обмеженнями ненависти і ворожнечі, — "весь світ" прийняв для братерської любови, перекреслюючи різницю між неворогами і ворогами, яких сам знав і сам обсипав пекучими картаннями.
Великі і живі істини відкривалися поетові в душевній боротьбі, після сполохів гніву на всякого мучителя людей. Найгорючіша суперечність гніву і милосердя вирішувалася в перемозі спокійного і тихого, радісного і побожного почуття, коли серце остаточно вкріплене в правді. Незадовго до кінця земної стежки Шевченко писав молитовні слова про врятування злоначинаючих.
На диво, тепер велетневі духу і переможцеві над власним гнівом чіпляють знаряддя комуністичного терору, невпинного і непогамованого, без проблиску найменшої іскри милосердя, обіцяючи панування тієї лютости аж до неозначеного і далекого "майбутнього".
В цьому — жах вигадки, що нею зводять геніяльного поета до рівня озвірілих риморобів, співців людомучення. Накладають червоний тваровид на поета, провісника добрости і терпеливця, який мав спочуття до кожного страждання і став речником серця людського, повного любови і жалости. Кликав до забуття провин одних перед одними і до замирення: ради життя в згоді з Божою істиною.
ІМПЕРІЯ ЧИ ДРУЖБА?
Шкода обдарованих земляків-теоретиків; за сталінщини славили терор, як ніби то "щасливий" порядок життя, зневаживши всі терзання народні.
Потім, на з'їзді КПРС, верховоди самі ж засудили той порядок як розбійницький терор. Ну, притихли б теоретики, бо, під натиском подій, і сьогоднішній стан засудять наступні коноводи комуни: він теж проти людський.
Але — куди там! При режимній драбині впадають в такий патос, в такий романтизм ідеологічної лівреї, що навіть начальство посмикує за фалду, а вони ще дужче! Доходять до шекспірівської без-мірности в вивертанні почуття під рабський взірець: тільки' б догодити червономосковській татарщині. А навіщо?
Можливо, хочуть, маючи партквиток і лакомства життя, над морем колгоспних злиднів виставитися в "прометеївській" ролі, щоб прикрасити конурно-ланцюгову службу при обскубленому письменстві.
Розмовами про безперервно діючий топор як ключ до щастя — ген, в далекій майбутності України, сьогодні зовсім закривають справу, що мала першорядну вагу для самого Шевченка: справу національної незалежности.
Це закриття, ставши традиційним в СРСР, виявляється навіть в каліченні "Кобзаря", з якого, наприклад, в масовому виданні 1954 року, виключено поеми: "Розрита могила", "Великий льох" та інші — з яскравими нащадками про національну волю і її втрату в Україні при пануванні російських імперців.
Одночасно твориться вражаюча підміна! — її можна ілюструвати на простому прикладі. Уявім, що дехто запріг людей в хомути і поганяє бичами.
Стрічні ж дорікають: "яка нелюдяність — розпряжіть!" Тоді поганячі обурюються: "ви вороги нашої дружби з запряженими!"
Достеменно так з національною свободою України. Ледь підноситься чийсь голос про визволення України, як нації і держави, з-під кормиги, то враз Москва і її місцеві філіяли зчиняють крик: мовляв, загроза для дружби народів.
Накидаються, як на ворога, коли хто обстоює державну незалежність України.
Але ніхто в нашій історії не був палкішим і рішучішим, ніж Шевченко, провісником цієї незалежности. Новочасні прибічники і споборники її — тільки учні Кобзаря. Він їх пробудив і виховав.
Історична ідея національного визволення з-під влади Росії воскресла для нової доби — в "Кобзарі" Шевченка; і гам наснажилася духовною силою.
"Книги бигія українського народу", прийняті в 1846 році як світоглядовий маніфест Кирило-Методіївського братства, склалися під впливом Шевченка, авторитет якого однодушно визнавали всі братчики, значно молодші від поета.
Політичні наголоси в цьому кредо, однакові з ІПевченковими — в його поезіях, свідчать, що вплив поета визначив проголошення державної незалежности. Чигаємо:
"І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до братів своїх слов'ян..."
"І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім."
Ніде, крім "Кобзаря", так виразно не означився тоді ідеал незалежности України, Народної Республіки в дружбі всіх вільних і рівнорядних країн слов'янських, як в цьому кредо.
Тут є взірцева основа для історичної дружби народів, зокрема також — українців і росіян Всі інші "федерації" з імперіялістичною скривленістю на користь російського шовінізму породять, зрештою, ненависть і ворожнечу на довгі десятиліття, з кривавими конфліктами і руїною всіх добрих взаємин.
Приклад того — відносини Росії з Польщею, в якій царизм завів: конфіскацію земель і передачу російським поміщикам, обсадження адміністративних місць росіянами, самовільну побудову фортець для російських окупаційних військ, ізоляцію країни на кордонах, примусовий вжиток російської мови, підкреслену зневагу до народної волі, терор з брутальною військовою силою і залякування розправами.
Годі зміряти приниження для вільнолюбної нації, в якої відбирали незалежність.
Однак, на погляд самого російського "общества",
при таких обставинах існували "и
нормальні" взаємини між двома слов'янськими народами. Це було піднесення зла на ступінь чесноти: подібно до сьогоднішнього вальпургієвого розгулу шовіністичної сваволі росіян в Україні, прикритого димом словесности про "дружбу народів". (Який наслідок породжено в Польщі? — ненависть до росіян, яку трудно втишити за століття.
Стан в Україні був багатократно гірший, ніж в
"Царстві Польському", де хоч назва зберігалась. Україні ж забороняли називатися власним іменем.
(Продовження на наступній сторінці)