Той навіжений топор калічить і нищить нації, і замісто "омріяного майбутнього", що оманною фата-морґаною вже розпливлося в далечина, — все страшніше і багатократніше повторюється лихо, змальоване в поемі "Кавказ".
Багато мільйонів громадян намучилося в рабських концлагерях при "ворогові" і "супостатові", який був смертельним противником народу: це ствердив, тільки в косому вислові, переємник його народоворожости, кажучи що коли Сталін вважав себе захисником інтересів трудящих , то "в цьому була трагедія". Дійсно, трагедія, тільки не для супостата, бо розкошуючи прожив в Кремлі, а для безлічі людей з народу, які гинули від його "тіломеханіків" більше, ніж від найжорстокіших завойовників, знаних в історії. Він і його переємники ввели другу наругу, після царської. Для Шевченка "омріяним майбутнім" був сам час звільнення від наруги з її "розпинателями". В "Кобзарі" провіщено характерну постать для них:
Пребезумний в серці скаже, Що Бога немає, В беззаконії мерзіє, Не творить благая.
Предчуто дух і діяльність провідників другої наруги.
їдять люди, замість хліба, Бога не згадають.
Шевченко знав, що жорстокі і безбожні провідники і правителі, це — "людоїди", змерзілі в беззаконстві, які неодмінно, раніше чи пізніше, стануть "кров невинну розливати", закують людей "во тьмі і неволі", а богодане добро життя "кров'ю затоплять".
З віщою передбачливістю Кобзар повчав:
Умудрітесь, немудрії: Хто світ оглядає, Той і серце ваше знає І думи лукаві. Дивітеся ділам Його, Його вічній славі.
8. Відновлення сердець
Ключ до світогляду Шевченка дають віроісповідні вірші, написані в дусі і стилі Псалтиря.
Діла добрих оновляться. Діла злих загинуть.
ДЛЯ поета існував основний і вирішальний поділ, незалежно від станової, клясової, маєткової різниці; поділ людей — з погляду їх особистих моральних вартостей, прикмет їх серця: добрі і злі, "тихолюбці" і "мучителі", "кроткі" і "неситі", "вбогодухі" і "розпинателі", "правдолюбні" і "лукаві", "преподобні" і "людомори".
Що мав рацію Шевченко, ділячи так, видно в сучасності: червоне панство з партквитками не краще від давнє-колишнього, навіть гірше. Впровадило "ягодівщину", "єжовщину", "беріївщину", "сталінщину", "хрущовщину", з мільйонами замучених, ясирні концлагері, поспільний шпіонаж до родинного огнища включно, масовий терор з тортурами, дикішими від середньовічних, — скрізь по всіх підвалах таємної поліції, в кожному місті,
— заборону вільної думки, і вислову, преси і громадської діяльности, а також переслідування релігійного життя: страшні справи, до яких не додумалося панство старого часу.
Шевченко, при основному поділі, на обох сторонах виділяв найхарактерніші прошари. Насамперед, гуртував окремо "підлих рабів" людожера, серед яких чимало земляків-українців, привілейованих в "самоотвержеиій" службі, разом з "міністрами-рабами". Над ними "препогане" панство з вельможами і князями завершує свою чорноту в "кумирові"
— "ідолові": в цареві, "катові вінчанному". Це все "рід проклятий", "лихий", "скажений", не через зовнішнє становище в житті, а через своє злобне серце, яке виявило свій нахил в "дні беззаконія і зла". Про всіх "мучителів" сказано:
Людей!
Незлобних, праведних дітей, Жрете скажені!.. Мов шуліка Хватає в буряні курча, Клює і рве його.
Чи не пророчі рядки про новочасний стан в Україні: з хмарами червоних "шулік"? Всім лиходіям протистоять люди-"незлобні, праведні діти". Гречкосії і козаки, кобзарі-перебенді і горожани. Княжна В. Рєпніна, якій присвячена поема "Тризна", російською мовою, і юнак, герой тієї поеми. Письменииця Марко Вовчок, що її поет назвав своєю донею. Великий церковний діяч, провідник віруючих чехів, Іван Гус. Офіцер, принадежний до кляси дворян, Яків де-Бальмен, названий в присвяті над поемою "Кавказ" ("Искреннему моему ..."). Генерал-поміщик, отаман чорноморського козацтва на царській службі і український письменник Я. Кухаренко, — йому присвячена поема "Москалева криниця" — він зостався назавжди вірним другом поета і помагав йому в біді. Родина російського графа Толстого, що клопоталася про звільнення Шевченка з заслання. Вихователь царевича, поет В. Жуковський, що сприяв визволенню Шевченка з кріпацтва. Український гетьман Павло Полуботок. Друг поета, маляр В Штернберг. Єврейська убога сім'я, чиє майно Шевченко помагав виносити під час пожежі. Кріпацька сім'я самого поета. Всі ті, що їхнє добре серце звеліло стерпіти горе, а не дозволило піти дорогою здобичництва і кривди; або, коли народжені серед заможности і станули при владі в службі, вживали багатства і силу для справи милосердя.
З-посеред всіх поет виділяв подвижників і лицарів духу, борців за перемогу добра. Серце людське розітнеться духовною зброєю, "ножами обоюдними", що виростуть з поетового засіву: засіву сльозами-піснями Ця зброя увінчується вицвітом.
Між тими Між ножами рута І барвінок розів'ється —
І слово забуте,
Моє слово тиходумне,
Богобоязливе,
Згадається.
СИМВОЛІЧНІ значенням "ножі обоюдні", рівнорядні з мечами ободними — надсвітною зброєю праведних, — розітнуть знікчемніле серце.
Надходить одна з посередніх світоглядових метафор "Кобзаря", що її розгорнуто в містичному видиві: відродженні серця з заміною його крови. Замісто літеплої сукровиці похилих невільників, прогнилої від кривди і гріха, вливається жива кров козацька, що пориває до боротьби за перемогу добра і правди, чиста горіннями в богобоязливих людей. Тут — сокровенна таємниця Шевченкової філософії життя: таємниця відродження кожної людини, коли тільки відгукнеться на засів з пісень добрих і правдивих, повних братерськими жалями-словами про нашу спільну страшну долю. Відгукнеться і прийде до них: з них невидимо промінні мечі ввійдуть в серце і сповнять містерію переміни і відродження. Сповнять — в кожному, хоч би яке занехаяне і погане, гниле і трудне серце було. Аби тільки він прийшов і станув, з доброю волею і твердою думкою, до світлого засіву, що поет виконав в своєму "Кобзарі" в ім'я "правди безталанної". Тут — вірний шлях, що увінчається розквітом народного життя, як рути і барвінку: "встане правда" на світі.
Не сокира, згадавши про яку, сам поет відчув зойк свого серця в передбаченні нового лиха, — ні! не Еона збудує добрий світ. А оці промінні, увінчані квітом, оновлюючі "мечі обоюдні", що, як могутність духовного переродження людини, становлять найвищу, над всіма топорами, ключову зброю Кобзаря: для перемоги над злом світу і для побудови "омріяного майбутнього" з "'праведним законом" незлобних людей.
Оновлююча дія починається незабаром, як зріст кожного засіву в ниві і як розквіт рути: в людях, чиє серце просить "святої правди на землі".
Нива виорана "новим лемішем і череслом", викутим із слова поета: "тихого слова", "слова тихо-сумного, богобоязливого", — не з того слова, яке кличе до вбивства, — але тільки з повного Любови, правди, відваги, надії і передчуття великої і чистої радости.
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю! Воно має силу збудити всю вітчизну, що на її руїнах ходить поет з плачем, ніби гебрейський пророк на румовищі святого міста.
Заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла. її серце в "калюжі" забруднене. В болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила.
Але воно прагне світла, що повинно бути на всій землі. Тому і здійсниться відродження, "сонце встане" — "встане правда на сім світі"; замісто цвілля буде хрещатий барвінок.
Через п'ятнадцять років після "Чигирину", поеми чудесного відродження "падших" сердець, провіщено ідею "Неофітів" і шлях освячення сердець через самопожертву в вірі. Вже нова, свята кров освітлить горінням, світло від якого перемагає "тьми і тисячі поганих".
Тільки на цьому шляху возходження людей, звільнення від бруду і гнилости світу, що "лежить в злі", можна, в духовній свободі від нього, одержати над ним перемогу і збудувати порядок життя в добрі і правді.
Коли ж одну наругу подужувати кривавим топором і вживати це знаряддя також для побудови замінного строю, то з'явиться друга наруга — ще гірша, бо зле насильство, яке подужує попередню силу зла, неодмінно буде зліше від неї.
Так, як совітчина значно кровожерніше від царщини.
9. "Кров ворожа"
За "Неофітами", написаними 8 грудня 1857 року, зразу ж, того самого місяця, з'являється поема "Юродивий", з блискавичним ходом поетичної думки в напрямку оружного і раптового подолання злого насильства імперщини.
Скріплюється заклик "Заповіту" (1845 року): про "зразку злу кров"; нею треба "волю окропити" — в революційному вибухові, що розірве кайдани. Попереду сказано про Дніпро:
Як понесе з України У синєє море Кров ворожу ...
(Продовження на наступній сторінці)