При всьому огненому запалі, з яким скарано царів, "Кобзар" повторно нагадує про їх богосиновню однаковість із рабами і рівність перед судним часом смерти. Всіх, над ворожнечею і кривдою, злочинами і правотою, об'єднує найбільше і найсильніше, чого ніхто не сміє забувати: синовість для Бога і звіт перед ним.
Для поета не існує абсолютної розділености ворогів, що протистанули, хоч боротьба між ними, вибухнувши, спричинить кров і смерть. Цю суперечність розрішує Вседержитель світів: до Нього звертається поет по вироки і розсуди супроти лихих.
Став земних владик судити Небесний Владика.
Мені Господь пристанище, Заступником буде
І воздасть їм за діла їх Кроваві, лукаві, Погубить їх, і їх слава Стане їм в неславу.
Поет переконаний, що кожному Бог воздасть повною і справедливою мірою: і лукавим — через їх смертну загибель, і тихолюбцям — через безсмертя в царстві добра і правди.
Воцариться в дому тихім, В сім'ї тій великій, І пошле їм добру долю Од віка до віка.
Творець здійснює свої суди, — істинні і справедливі, — в остаточній сутичці між злими і добрими силами суспільства. Він визначає хід і наслідок її, як також її шлях і "ключ" перемоги: трощення трону і пропад порфіроносного людомора. Дарує "добру долю" новій громаді при справедливому строї, ніби сім'ї в мирній оселі.
Тільки певність, що царі-губителі осуджені вже силою об'явлених заповідів Божих, дає поетові право кликати до розправи над ними.
Немає в поета жодної "героїки" самого переступлення межі, що покладена моральним законом.
На відміну від багатьох теоретиків перетворення, минулих і сучасних, Шевченко не був речником кабінетної системи, яку треба впроваджувати в життя. Через те не був лжепророком, що обіцяє непевні речі; не вигадував штучних і жорстоких метод для здійснення системи "щастя". Не піддавався логіці диявольщини: тезі про виправданість гріховних засобів — великою метою.
Він був речником справедливости і "святого закону", як сам означував: себто закону Божого для життя людей.
Писав, що відкривалося через ясновидність в його поетичному натхненні.
Кара для царів-"людоїдів" привиджувалась, — він і писав про неї; привиджувалась громада вільних людей, — і про її веселі села писав, як і про світ майбутности.
А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі.
На його думку, люди зразу після визволення від всякого супостата повинні встановити громадянський мир, назавжди виключивши вжиток сокири в міжлюдських відносинах і погасивши ворожість в своїх серцях. Вони — "раді та веселі"; вони — "невольничі діти", що "поголяться на волі"; для них "тмжо" засіяє невечірнє сяйво: "діла добрих оновляться".
Хто ж пошле нам спасеніе, Верне добру долю? Колись Бог нам верне волю Розіб'є неволю. Возхвалимо Тебе, Боже Хваленієм всяким ...
Бог воцариться в громаді — в "дому тихім", де всі живуть "між людьми, як люди". Відновиться Життя, ніби в некриваву, несокиряну старовину, перед козацько-шляхетською чварою:
Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата. Пишалася синами мати, Синами вольними ... росли, Росли сини і веселили Старії скорбнії літа ...
Всім, всім заповідав Кобзар:
Там будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить.
Згадуючи про вигострену зброю, металічного "товариша", поет велить:
І у ченця, як трапиться
Нехай не гуляє,
А святе письмо читає,
Людей поучає.
Щоб брат брата не різали
Та не окрадали...
Шевченко переконував: не по сокирі, а по свя-тому письму, по "святолу закону" люди навчаться будувати братерський лад життя — після кривавої перемоги, або навіть після безкровного поверження "старого дуба".
В подражанії Ісаї оспівано апотеозу визволення народу Божою силою: це — вершинне пророцтво в "Кобзарі", яке завінчує весь його провісний зміст. Воно мас кожний вислів, ніби діямантову зірку поетичної мови в вінець для "Кобзаря" і всього духовного життя Тараса Шевченка. Становить взірець поезії: якою вона повинна бути.
Перші дві частини, відкриваючи завісу прийдешнього, віщують про відродження вітчизни і визволення замучених. Дві інші частини склали пророцтво про чудо відновлення: в світі і людській природі, а також про вільну громаду, в праведному законі.
Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святії Луги зелені, береги! І честь Кармілова і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим. Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм.
І люди темнії, незрячі, Дива Господнії побачать.
І спочинуть невольничі Утомлені руки,
І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се Бог судить, визволяє Довготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая.
Тоді, як, Господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривії, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода. І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озера, І не верстовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться: і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами, Без ґвалту і крику, Позіходяться докупи, Раді та веселі.
І пустиню опанують Веселії села.
Твір виник через три місяці після згадки про сокиру. За той час склалася величезна панорама-візія майбутности: під впливом пророків. Після віршу з сокирою, в якому криваву майбутність відчуто в пекучих болях серця, відкривається новий просвіт, початий з переспіву 11 псалма.
Окремий розділ обіймає три останні роки поетового життя. Бачимо нову височину натхнення і титанічну могутність образів — в цей період. Його "браму" становить поема "Неофіти". Після неї, того ж місяця (XII. 1857), написано "Юродивого" і, приблизно, через рік — сокиряний вірш: обидва ці твори відгукуються потужним "бунтарським" чи, точніше, повстанським або революційним патосом попередніх смуг творчости, який, хоч горів до кінця життя, однак в останній період, щойно згаданий, поступився місцем новому полум'ю. Воно зійшло в "Неофітах" найвищою зорею і від того часу, зростаючи, заповнило творчість; надало їй новий дух і вираз.
Напроти сокири, через вісімдесят п'ять днів після неї, в "Подражанії 11 псалму" вказано на всемогутню силу, що охоронить, возвеличить і просвітить вірою — "людей закованих", "убогих, нищих".
Вже сам вибір 11-го псалма багатозначний, бо тут співається про свят}' зверхність влади і судів Господніх — над всіма праведними, як і нечестивими. Ті уста, що вподобують лестощі, гордість і неправду, знищаться. Чи пройшла ця істина, переспівана в чудесний вірш, безслідно для поглядів поета? Ні, врізалася, ніби огненними знаками, і спричинила глибочезну зміну. Після цього віршу Шевченко не закликає від себе — до насильницького і кривавого перевороту, тільки повідомляє, що здійсниться кара за переступи, приречена не людською думкою і волею, а Божими словами через пророків.
Покаравши беззаконників, спасуть "рабів німих" — слова Господні. Вони подібні до срібла, семикратно перелитого в горнилі. Вірш закінчений благанням розкинути святі слова "по всій землі": увірують "убогі діти" і ними спасатимуться, як сто-рожею. Возвеличаться ними, в той час, коли і думка і слова гордих насильників поникнуть "наче стоптана трава".
6. Пророцтво Кобзаря
Переміна світова, в її вселюдській повноті та довічному значенні, відбувається без топора як знаряддя суто людських остаточних судів і вироків з їх гордою самоправністю на кров.
А Ти, о Господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: — Ми не суєта!
І возвеличимо надиво
І розум наш і наш язик...
Та протиставна гордість — гріх: в кожного, зосібна в тих, що задумують насильство над іншими.
Один на другого кують Кайдани в серці.
Про цих "кувачів" наприкінці того ж 1859 року промовлено передвістя кари, і теж без заклику до неї — від своєї особи.
Уб'ють,
Заріжуть вас, душеубійці, І із кровавої криниці Собак напоять.
Такий вимір кари з найгіршою ганьбою для майстрів і накладачів "кайданів нових": в ясновидному означені другої "наруги" з "розпивателями" при ній.
Не від себе накликає поет карну розправу, як чотири роки тому, в "Заповіті". Він провіщує її, приречену небесною волею через пророчий спів Псалтиря.
Зберігає переконання про неминучість і обов'язковість кари, якщо не схаменуться; але при цьому в нього — і "плач" і "жаль", і пекучий біль на серці, в передчутті страшної події: кривавого насильства, спричинники і виконавці якого є осудні перед небом. Поет чудово знав Господній присуд: хто піднімає меч, той від меча загине; хто ненавидить брата свого, той — убиеник.
Сам поет прийняв найсвятішу правду цього присуду і нагадав сам, що і царі і раби є сини Божі і брати.
(Продовження на наступній сторінці)