Сам осудив ворожнечу їх взагалі, без поділу на "виправдану" і "невиправдану", але всяку ворожнечу, ту, в якій "брати з братами", "мов пси"; в якій "кати вінчанні" теж, "мов пси голодні за маслак, гризуться знову"; в якій всі ми взагалі ге саме робимо марнуючи найсвятішу цінність життя.
Пливе місяць круглолиций. І мир первозданний Одпочив на лоні ночі. Тільки ми, Адаме, Твої чада преступна, Не одпочиваєм До самої дожоемнм У проспанім раї. Гриземося, мов собаки За маслак смердячий ...
Отже, на думку Шевченка, всі винні — і князі і раби, хоч неоднаково. Навколо міг бути "веселий рай", в світі "тихому". Але змарнували: через свою зажерність.
Поет відновлює тему, що хвилювала понад десять років, з того часу, коли побачив: потрібен пророк, пекти огненними словами скрижанілі душі людей. І прийшов пророк, але камінням його побили. Бо вони — "род лютий і жестокий", який "вомісто кроткого пророка", заслужив собі царя і дістав, як кару Божу. Вірш "Пророк" позначений датами: Кос-Арал 1848 — Петербург 1859; в ньому с відгук особистих жалів, які різко висловилися через рік.
Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я "Кобзаря", А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо! — Без неї, може, обійдусь, — А ради жду собі, поради! Та мабуть в яму перейду Із москалів, а не діждусь!
Хотів знати: Вкраїна, яку він любить і для людей якої пише, чи варта "огня святого", того "огня невидимого", що ним слова пророка пекли зимні душі. Але вразила байдужість земляків, при якій зосталося конати серцем в самоті.
...Я —
Неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає. Отак-то я тепер терплю ...
Тоді ж назвав громаду "капустою головатою". Вже в останній і вершинний період згадалася прикмета загальна, для поеми про відважного юродивого з такою ж самотою серед розтлінного оточення, як колись, дев'ять років тому, в пророка.
0 роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш?
Приблизно, через два роки після того згадалася постать пророка в новому світлі і в переміненому відношенні. Тепер сам поет ніби уособлює в собі народ щиросердечний і слухняний, який молить Бога — послати пророка: для загального порятунку. Виблагав і оспівує, як "зореньку святую", що світить і зогріває і живить "убоге серце, неукрите, голоднеє". Називає пророчу душу своєю донею, кличучи власну думу про волю вернутися до життя, з домовини.
Відновлює з пам'яті серця свою праведну думу, якою освітилась, понад п'ятнадцять років тому, поема "Тризна". Порівняймо:
И речью кроткой и смиреньем Смягчать народных палачей.
("Тризна", 11. XI. 1843)
Господь послав Тебе нам, кроткого пророка
1 обличителя жестоких Людей неситих.
("Марку Вовчку", 17. II. 1859)
Золоте зерно в думі тоді і тепер те саме: добрістю свого серця, як переможною силою, подужувати злобу серця чужого.
Не через відносини з ненавистю і не через напасті для перемоги в війні словами, як способі зруйнувати особистість і взагалі морально знищити лютих людей, як вони того заслужили. Ні, тут шлях — протилежний: зоставити їх при повній гідності і взагалі цілості їх високого образу людського. Але, замісто свого осуду, як стороннього, збудити в їх серцях їх власний осуд власних вчинків. То — най-вірніший шлях до їх оправлення, через каяття, при вигляді чужого страждання і при свідомості власної вини, викликаній через їхні власні добрі почуття, приспані і пригаслі під їдкою золою злоби.
Ця дума е закономірна для "Кобзаря"; її уособлює, в очах поета, письменниця, яку він в найсердечніших віршах оспівує і удочернює собі.
В "Тризні" герой, що сприймав учення вибраних:
— як мовою кроткою і смиренністю зм'якшувати серця "народніх катів", — виражав прагнення самого автора; був поетичною "віддзеркальністю" його. А тепер він сам радує своє серце від такої подвижницької постаті.
В означенні тайного вчення для юнака в "Тризні", вжито вислів, взятий з мови Христа, який сказав: "Я кроткий і смиренний". Тут — ключ до того вчення, як вчення євангельського. Сутністю своєю воно є в основі науки Христа, що в небесній кротості і смиренні зійшов на Ґолґоту і прийняв муки розп'яття, для викуплення людського роду. Божественною любов'ю переможено зло; скривавлений хрест
— зброя перемоги.
Слова з Євангелії, які вжив Шевченко, означаючи шлях, належать до найвідоміших; відкривають уявлення про Спасителя — з Його власних уст. Окреслюють божественний образ, подібно до якого створені люди і який повинні в собі відновити, після власного занепаду через гріх.
Дума поетова не повторена незмінно; в ній тепер мотив призначення пророка є джерельний: "Господь послав" обличителя жорстоких, що втілює в собі надію на збереження "нашої правди" і "слова", і через свою творчість світить, гріє і відроджує серце, пробуджує думу з гробового сну.
Також і дії "кроткого пророка" трохи інші, ніж колись в "Тризні": тоді зм'якшував почуття, тепер, як "обличитель", викриває зло. Але кроткість визначає цю діяльність, як протиненависницьку.
Тепер поет говорить не про одних "народних катів", а про всіх "жестоких людей неситих", які розгнуздано можуть подвизатися також ніби то на стороні народній або вважатися при ній, що ми якраз бачимо в СРСР.
Шевченко в вершинний період, як поет християнський, визначає, що всяка окорстокість і неситість, себто жадоба до муки і смерти інших, є ворожа Богові і людям, і мусить бути спинена. Байдуже, яка вона і з чим: з топорами чи іншими знаряддями. Нема їй жодного виправдання, як немає від неї добра ні для теперішніх людей, ні для нащадків. На "окраденій землі" робиться те, про що розповідає вірш:
Щодень пілати розпинають, Морозять, шкварять на огні.
Так і сталося: за всю добу совітчини, зокрема в часи "культу особи", себто понад сорок років без перерви, — щодня і щоночі "працюють" тортурні, морозячи в концлагерях півночі, катуючи огнем, який розводять "тіломеханіки", та іншими засобами, до розпинання включно. На XX і тепер на XXII з'їзді партії, зрештою, призналися про ці, як сказано там, "нелюдські тортури", що і тепер продовжуються, хоч більш потаємно і без приміненвя до осіб із самої верхівки партії. Шевченко знав: всяка жорстокість, зрештою, приводить до того лиха, особливо — жорстокість, виправдувана якоюсь надзвичайно "доброю" метою безвірних.
Можна "без ворогів" (без "клясових" — теж), "як-небудь прожити", — передбачав поет, але оті, скажім, від "отця народів", таки "доб'ють" кожного. Жорстокість, хоч і як маскована декляраціямиї, обернеться в пекельство. Поет не оманював себе "програмами" і "системами"; за ними так легко маскуватися жорстокості, яка спричинює наслідки, протилежні до рожевих пунктів для проголошення.
Джерело всього — серця людські, а не "системи" і "програми" на папері.
Серця, наповнені жорстокістю, неодмінно приведуть до іродизму, хоч перед ними через світ обкинеться теорія, повна уболівання і плачів, полум'яних закликів, присяг і турбот за долю пролетаріяту і всіх трудящих. Якраз в одежі того принародного самовиставлення в ролі зверхпрометея з'являється тиран з найдраконячішою вдачею. З такою, як Ірод у Еірші "Во Іудеї во дні они" і "п'яний царвладика", кому підклонилися "лакеї в золотій оздобі". Ніби "соратники" під час культу "вождя", що разом затьмив всіх іродів минувшини.
Мотив пророчого докору для злих і жорстоких, який під кінець поетового життя перемагає своєю значущістю всю сокиряну людорубку, глибоко притаманний "Кобзареві". Як 1859 року, в поезії-присвяті Марку Вовчку, так і десятиліття тому, в скорботному вірші "Заросли шляхи тернами", той мотив вирізнено серед першорядних для призначення поета: ділити свої думи з людьми, казати їм святе слово, "душу убогу" радувати, "корити чоловіка злого".
В останній час життя Шевченко, стаючи все більше духовним чоловіком, бачить: матеріяльна зброя при супроводі насильницького пекла в серцях, ненависного небу, не зможе покласти основ для добра і правди в суспільному житті. І він звертається душевними силами до світла, що переважає людський розум; що в віках осяює, від січового храму Покрови, історичну героїку Запорозького братства; що становить материнське серце незримого неба: це — милосердя Богоматері.
Поезія "Во Іудеї" закінчується жалем, що перестали вірити в це милосердя, — і немає нам порятунку. Покинули "преправедну матір"; тепер "де ж нам тую матір взяти", що рятувала.
Поет звертається з найукліннішою молитвою:
Все уповаміє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє, Все упованіє моє На тебе, Мати, возлагаю Святая сило всіх святих!
Благає подати силу "Мученика Сина" — Ісуса Христа, — "отим окраденим, сліпим невольникам": щоб донесли "хрест-кайдани" до краю, до "благого кінця", коли звершується жертва, перемога і спасіння.
(Продовження на наступній сторінці)