"Якщо я роздам весь маєток мій і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, нема мені в тім ніякої користи".
Святий мудрець бачив, що без любови неможливо збудувати ні жодного тривалого ладу в тутешньому житті: в родині, суспільстві, людській свідомості, — ні цінности життя вічного.
Без неї воцаряться сили, які, озброївшися ненавистю і мстою, зруйнують правду людських відносин, зрушать їх в зловорожу безладність і втоплять серце в безодні беззаконня, в глибині гріхів.
Від апостола знав це поет, маючи серце зряче на правду.
Тому в своєму творі, як провісник "сердечного раю", він засвітив коштовний світильник, для народу і кожної душі, взявши запальну іскру від благовісника, від його науки:
"Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не звеличується, не гордиться; не безчинствує, не шукає свого, не дражниться, не мислить зла, не радіє неправді, а співрадується істині... "
(І Коринт. 13: 4-6)
Шевченко сам жив світлом цієї науки і хотів ним перемогти всяку злобу і неправду. Хоч він і сам гнівався, часом — дуже! і картав і кляв "неситих" царів, але це почуття не було в його справжній натурі. Викликане нелюдяністю тиранів, воно вибухало і перегоряло, вимовляючися в нових віршах. Тоді знов, іноді зразу ж через хвилину, як видно з тих віршів, приходило — світилося почуття любови, властиве і природне поетові.
Вже наставала особлива лагідність після душевної грози — в стишеному стані, як також в природі після грози, квіти доброго почуття цвіли ще ясніше і ласкавіше: в такій зворушливій доброті, що, вся зрошена сльозами, проникне навіть і в камінне серце.
Поетові було призначення: нас, ожорсточених вкрай, підготувати до сприйняття апостольського світла, що перемінить людство; світла, що приходить від страстотерпного серця Христового — сонця видимих світів і невидимих.
Ми, слабі духовним зором, ще не годні сприйняти його в повній силі з першого джерела.
Тому дано передвісника нового життя, який в "Кобзарі" повів нашу думку і на прикладах живих показав: як діє світло істини.
Неначе срібло куте бите І семикрати перелито Огнем в горнилі, — словеса Твої, о Господи, такії, Розкинь же їх, Твої святії, По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі, убогі діти!
Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.
Якраз цього автора "Кобзаря", апостольського учня і провісника духовної людини, бояться і ненавидять т. з. "войовничі безбожники".
З великим поспіхом і тривогою вени закривають постать християнського поета накладками, склепаними з мітів-підробок. Але враз, після війни, крізь великі розколини в бронзовій темниці, просвітлився знов справжній образ поета-речника Христової правди: в огненному пурпурі, побарвленому кров'ю від ран серця.
Починається хід його, з мечем духовним, через степи і ріки, гори і долини, і вже силу його зброї відчувають супостати на своїх злих легіонах.
Пророча передбачливість поета зросла від його величезното духовного досвіду і від життьового терпіння.
Звідси ж правдиві вирішення справ, перед якими передова думка в Росії стояла — вагаючися.
Мусимо означити супроти всіх мітів, дійсне значення Шевченка як громадського провідника: він був прикладом і вчителем боротьби для діячів не тільки України, а всього східного слов'янства.
Щоб переконатися, досить пригадати картину тодішнього становища в суспільстві, — її подав геній аналітичного письменства, Ф. Достоєвський, в своєму "Щоденнику" за 1873 рік, розбираючи зміст Пушкінського "Євгенія Онєґіна".
Отже, читаємо:
"Ми зрозуміли, що і ми можем бути європейцями, не по одних тільки кафтанах і напудрених головах. Зрозуміли і не знали, що робити. Потроху ми стали розуміти, що нам і робити нічого".
"В Онєґіні вперше російська людина з гіркотою усвідомлює чи, принаймні, починає відчувати, що на світі їй нічого робити".
І далі Достоєвський писав: "усвідомлювали, що ми зовсім не схожі на французів, німців, англійців, що тим є діло, а нам ніякого..."
Такий був стан тогочасного "цивілізованого суспільства" в Російській імперії.
Це не тільки напередодні появи "Кобзаря", але і потім; як ствердив Достоєвський, навіть і Гоголь теж в свої часи, аж до смерти — 1852 року, не знайшов в Росії "ідеал, над яким би він міг не сміятися".
І ось, виходить з гіркого кріпацького моря — раб, справді раб-кріпак на продаж, на змор, смертне побиття і знущання, як твар для власника: жива і чиста душа, оповита духом правди, сонцем правди, від якого дістала чудесний дар. Заговорила мовою, нечутною досі ніде в світі, — з болючими скаргами і жалями, які виплакала за всіх. Також покликала всіх поруганих і зведених до стану тварі: — прокиньтеся і верніть собі подобу Господню, одержану від створення; ви ж люди, як і царі, — ні! ви кращі, бо ви в правду одягнені, а вони — в зло.
Ця душа, з скарбом слова на дні серця, сама пішла дорогою життьової боротьби за повернення права рабам — мільйонам їх в отому темному морі, немов теперішньому колгоспному: там були рідні сестри і брати.
За всіх підняв він перед світом слово: з протестом горючим, з обуренням, з грозовою силою гніву.
Кинув виклик їхнім катам, як розпечену рукавицю, в їх люті лиця. Один, проти "тьми... поганих", боронив "поруганих смердів", "опаскуджених рабів". Дні і ночі життя посвятив їм одним, зрікшися всіх вигод особистих.
Пішов дорогою самопожертви і, як борець і мученик за всіх, прийняв кару десятилітньої каторги, що зруйнувала його.
Всім показав: є що робити! Є велика правда, на ниві якої трудитись треба.
Всі схилили голови перед його жертвою і подвигом.
В життьовій офірі, як і творчій посвяті, дав приклад для всіх освічених: як боротися за порятунок і волю знедолених братів.
Його приклад викликав відгуки серед всього слов'янства Сходу та інших народів, замкнутих за стінами імперії "од молдаванина до фіна".
І ми, віддаючи Кобзареві цю честь, повинні знати наш обов'язок: визволяти з новітнього кріпацтва отих поруганих і втоплених в злидні і визиск — колгоспних селян, братів наших.
Годі надиматися з орденами, преміями, гонорарами, дачами, вигодами міського життя, почестями, пливучи горою і загинаючи носи супроти "маси" упосліджених "низів", як звикло звати партконеводство і совчиновництво та їхні слуги з званнями письменників.
Всі вони ходять в неправді перед колгоспними кріпаками і пригніченим робітництвом.
Шевченка — поет народний і в тому значенні, що говорив від імени і свідомости основних шарів суспільства, переважно селян, їх мовою, але ще більше —як найглибший виразник всіх, від кріпаків і аж до тієї верхівки, звідки також виходили шукачі шляхів для народного визволення. Вся нація, з різними шарами і верствами пробудженими і приспаними, "мертві, живі і ненароджені" як спільнота духовна, під покровом Церкви, і як історична спільнота в життьовій боротьбі і праці, спогадах і сподіваннях, творчості і повноті щоденного побуту: вся знайшла в особі Шевченка свого суспільного речника і оборонця, співця історичної слави і провісника майбутности.
Найбільше ж Шевченко народний — як найсправжніший співець вітчизни і провідник, що вів народ доброю дорогою. Де народ збивався з напрямку, Кобзар картав і ганив, повчав і благав схаменутися: як вчитель, як батько. Був зрячий від правд Євангелії і тому добрий провідник через століття життьового іспиту.
Правди, в світлі яких він бачив майбутність, — вічні: для всього людства. Немає в нас іншого поета, що був би таким вселюдським правдомовцем, як Шевченко. Він не двоївся душею ні перед ким і не прислужувався: не схиляв свій геній перед жодним князьком-деспотом, хоч і "просвіченим"; не підспівував рабовласницькому цареві, пишучи вірші-протести проти неволі; не похваляв чужинного імператора, як ідеального, в запалі особистого захоплення і самоомани, — ні! Шевченко не піддався тим спокусам. Твердо тримався правди, був несхильний і непідкупний супроти тиранів. Як писав, так і жив: в повній згоді слова і діла; в суцільній вірності переконанню.
Був — як учень апостолів, що приймали терпіння і вмирали за свою вірність Христу, за Його слово. В цілковитій відданості своїй життьовій вірі і в жертовності для неї пройшов Шевченко земну стежку. Він мав велику ідею: ідею правдивого життя і діяльносте, цілком відповідно до змісту власної поезії^
Шевченко промовив, як поет вселюдський, хоч він з усіх — найбільш національний, український, кров від крови селян.
Відомий письменник і громадський діяч Н. Огарьов мав рацію, коли писав, що Шевченко, народний поет України, "з захопленням прийнятий як свій у російській літературі..."
Так; і це міг написати представник кожної нації світу, приймаючи Шевченка, як свого.
Він виспівав людське серце в дивній зворушливості і чистоті, повноті почування і просвітленості.
Його джерело просте: правда, якій служив вірно до смерти, не припускаючи ні вагання, ні страху. Мав силу душі для цього — від любови до людей, братів своїх.