Є глибочезна загадка живучости цієї поезії з заповідними дороговказами для серця.
Гоголь, якого так глибоко шанував поет, дає ключ до зрозуміння загадки:
"Натяк на Божественний небесний рай заключається в мистецтві — через те одне воно вище за все".
Відсвіт небесної радости скрізь навкрут знаходив поет і приносив його в свої ясні, як найчистіше срібло, поезії, повні славлення для імени Предвічного Бога.
Творилося, росло, цвіло, І процвітало, і на небо Хвалу Творителю несло.
*
Ясний світ животворящий ... Ніхто в нас не проспівав такого просвітленого і смиренного, правдивого і гарного, як польовий квіт, славлення світотвору, в добрій злагоді його, затишного і спорідненого з душею, — як в оцих віршах:
Світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Між ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає ... І нема тому почину, І краю немає!
Через весь "Кобзар" переходить відбиток неземного — в земному житті, знак неба — в природі, Божого світла, як милости — в людській добрості і любові.
Там будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить.
Ми восени таки похожі
Хоч капельку на образ Божий ...
*
Смирітеся, молітесь Богу...
Все зосередження людського життя з правдою і чистими радостями його — в сім'ї, в родинному крузі, в хаті, довкола якої кругами чудесних явищ розгортається великосвіт.
Скрізь в "Кобзарі" — нерозривний зв'язок родинного життя з Божою силою; скрізь — молитви вдячности або благання.
І досі сниться: під горою, Між вербами та над водою, Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошее та кучеряве Своє маленькеє внуча, І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки і годує,
І спать несе. А дід сидить,
І усміхається і стиха
Промовить нишком: Де ж те лихо?
Печалі тії й вороги?
І нищечком старий читає. Перехрестившись, "Отче наш". Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас. І все почило. Сивий в хату Й собі пішов одпочивати.
В старочасних наших поетів немає такого, як в Шевченка, "культу" дітей — дару небесного.
Дивися: рай кругом тебе, І діти, як квіти...
Он дивіться: у садочок Вийшли погуляти — Удвох собі походжають, Мов ті голуб'ята.
Там коло тополі
Стали собі та й дивляться
Одне на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на Бога,
Як вони одне на друге.
Сам Бог розмовляє Непорочними устами.
Ох, діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать.
В поезіях, присвячених дітям і материнству, є передвісний відгомін якоїсь нової доби: в мирі і спокої після всіх огненних злигод з війнами і революціями.
Свої найлюбіші вірші, ніби гірлянди чистих криків, Шевченко поклав до стіп матері-селянки. Мабуть, ніколи ще не звучали віршовані рядки так по-братерському, оббризкані сльозами жалю і співчуття, як в "Кобзарі": книзі, що значною частиною становить оспівування материнства в його непорочному образі і святості.
Це — в широких поемах: "Марії", "Неофітах", "Наймичці", "Катерині" та інших, як і в менших віршах; постать матері піднесена на височину недосяжну і оповита ореолом вже не з тутешнього світла, але від сонця світів інших. Приближена до Богоматері.
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї Матері святої,
Що в мир наш Бога принесла.
В тому ж вірші виспівано все неізреченне почуття материнське, що небо прихиляє.
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.
Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на нього надивитись, Наговоритись. — Це моє! Моє! — І дивиться на його, І молиться за його Богу...
Шевченко — співець людей між людьми, добросердних і прощаючих, щирих і негордих, без ненависти ні до кого; співець вселюдської братерськости, і для нього кожен, хто опинився в біді, є свій чоловік і брат, який потребує помочі. Відомий історик і етнограф Афанасьїв-Чужбинський засвідчив про такий випадок: Шевченко під час пожежі кинувся рятувати з огню майно єврейської родини; трудився разом з нею, коли перехожі стояли осторонь. Наприкінці він звернувся до тих людей з докором, кажучи їм, що в час біди всі люди — брати одні одним і повинні взаємно допомогати.
Немає в Шевченка ширення ненависти з причин різниці національної чи конфесійної, маєткової або КЛАСОВОЇ, — є тільки гнів на тих, котрі коять зло і кривду, насильство і розор, муку і морд над людьми. Ті "злі люди" дістають кару в "Кобзарі", незалежно від їх приналежности: українці, як і всі. Найгостріші і найпретирливіші слова сказані про своїх, землячків з кокардами, і про царів.
А все ж не малгонки-викриття і огненні картання становлять першу цінність в "Кобзарі" — становлять другу, після вславлення серця, "добром налитого", яке "ввік не прохолоне", і вславлення його здобутку в житті, супроти лютости, злиднів і неправди.
Велику духовну сферу життя, багату любов'ю, терпінням і смиренною радістю: той "тихий рай", "сердечний рай" на землі, що з'являє Христове Царство, будуване в самих людських душах, оспівав Шевченко таким надхненшгм і замилуваним віршем, як мало хто в століттях.
Данте зображував це Царство в посмертності, в горніх височинах: з увінчаннями праведности, для життя вічного.
Але в тутешньому житті здобуток душі для Царства, на її хресній дорозі, став найкращою темою "Кобзаря", в чисельних прикладах, як жити по-людському і по-Божому.
Передусім, зображено праведне терпіння матері, від якого всі мусять вчитися.
А ти,
Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі. І полем, степом ідучи Свого ти сина закриваєш.
І вийшла ти за царину,
З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази.
І любитимеш небого, Поки не загинеш Межи псами на морозі. Де-небудь під тином.
Поет згадує про безталання своєї покійної матері-кріпачки, коли навідується додому: як вона вночі "на свічку Богу заробляла, поклони тяжкії б'ючи"., молила за добру долю дитині.
На відміну від Дантового твору, де пекло, чистилище і рай зображені роздільно, "Кобзар" розкриває все в одному з'явленні: в вигляді і стані людського життя на юдолі земній, зрушеного з доброго ладу. Той лад, ніби соняшна система всіх цінностей, передусім моральних, зруйновано злобними могутностями царів з їх зброєдержцями. Через те люди мучатсься.
Шевченко віщував відбудування — після грізного суду над неправдами, в час мирности і злагоди. Відновиться богоданий стрій і одна сім'я: в кожній хаті, в кожному народі і цілому людстві.
Можливо, в мрії Кобзаря є пророчий зміст, який здійсниться в нас після совітчини і після очищення країни від комуномосковської скверни.
Шевченків шлях життєвпорядження тисячократно справедливіший і людяніший, мудріший і життьовіший, ніж весь комунізм з його чорнокнижницьким гамузом, в зростаючому озвірінні, серед злиднів і страхів, з якими постійно гноблять народ в Україні.
Комунізм криє в самому єстві своєму демонічну ненависть до людської душі, створеної по образу Божому, вірної цьому образу і вільної від тиранів і їх омани.
Часом комуністи говорять про "гуманізм" і людяність. Але що з того казання, коли людину вони терплять, як приємну їм — доти, поки ступайствує в їх "лінії", а тільки відхилилася, тоді люто мучать, ніби тварину, і вбивають. Був "гуманізм", а вмить змінився на звіризм і замучив.
Немає в цьому жодного справжнього гуманізму; є тільки психологія розбійницьких ватаг, які схвалюють, поки свій.
Немає в цьому нічого також від правдивої любови, при якій люди терплять незгоду і навіть повну протилежність політичного і всякого іншого переконання — в ближніх: терплять ради них самих, люблячи і бережучи від лиха.
Напроти всякого чорного ненависництва засвічено в "Кобзарі" добрий світильник.
Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! А більш нічого не давай!
Шевченко передусім і над все був поет-пророк цього сердечного раю.
Назавжди зберіг безмежну пошану і благоговіння перед "апостолом правди і науки", Павлом, послання якого прийняв живим джерелом для всього життя. На весь "Кобзар" відсвітилась мова апостола, який писав про себе, що коли б говорив усіма мовами людськими і ангельськими, а не мав любови, то був би порожня мідь дзвенюща, і коли б мав дар пророцтва і всі тайни бачив, маючи всі знання і силою віри пересував гори, то був би ніщо без любови.
І далі в апостола — провидницьке застереження проти омани, на якій тепер будують комунізм, проголосивши, що, мовляв, конфіскація і клясова ненависть, боротьба і знищення одних другими принесе добро і користь, зміст існування і щастя, через СОЦІАЛІЗМ, за який прихильники віддають життя. Не пренесе! Не буде ні щастя, ні зиску, ні справжнього змісту від пожертви.
Ось — провісне повчення Павла:
(Продовження на наступній сторінці)