приріднила від небес в істоту,
в кров духовну, в кожні груди:
від вінця з тернин огню — Христову
видноту, що труни збудить.
ОЗЕРНА ВЕСЕЛКА
Надпрестолля жовтня: в німбі—чашне;
і свічні ліси з хмаризни.
Чи спокуту нашу листя сплаче? —
бо пішли в круги немирні.
Незгасима кров з край-сонця в душу
крапа над озерний острів.
І прощення: дар, крізь ніч дикущу,
від двірця зірок дорожчий.
Пряжа блідна змечеться в купелі,
пурпури течій зустрівши.
Ми ланцюг: ми—гордовито вперті! —
на собі замкнули в грішність.
А дарохранильниця проз грози,
золотінністю лілейна...
Нам з любови зірку днів дозволить
брати в груди, над пекелля.
На горі вселенській сиву правду
хресно стережуть смереки.
Де ти? синь гробниці; сльози райдуг,
а крізь них огонь воскресний.
26.Х .68
ПРИБЕРЕЖНА ОСІННІСТЬ
І
Мов дзвіничник, сам відкривши ребра,
віддає на суд істоту—
кленик серця! ватрами береться,
вістку чуючи високу.
Монастир ялин і сосен старчий,
проти круків при обриві,
книгозбірню світла став читати:
з озера—в повтор багристий.
Сіроокий дощ, кропильний служка,
ткана борода проз місяць:
поторкав стежки, де в спомин журять;
громів дзвоник відгремівся.
Мітрових ниток і ризних повні
всюди—в жеврії надгір'я.
Кленик серця! блискавка обновить,
від очей орла негрізна.
27.Х .68
ПРИБЕРЕЖНА ОСІННІСТЬ
II
Листя сиплеться! — панує камінь:
склавши нездвижиму думку.
Кров жаринна, ніби в дим, змовкати
буде через тінь байдужу.
Що в рожеві крила—в ласки рідні—
рвалось на безумний повів:
падає в ридання відгоріти
і в сніги на вихор стовпний.
Змієм камінь засичить, мов царик,
що коронний між пеньками.
А криниць і сферок не скрижанить,
звідки зміст лілей домашніх.
Листя в бурю, в рух, мов навіжене
з поломенів первотворчих.
Тихо в груди нам,— святинь ромене! —
подаруй тепло і кроткість.
29.Х.68
ЗВ'ЯЗОК
Чи розлукою на вічну осінь
ми покарані з тобою?
Крізь тумани крик тополі! зносить,
мов кістяк, мольбу скорботну.
Ми неназвані стояти поруч;
в грудях лісу—привид маків.
Озеро з берез, крізь дощ і розпач,
поклялося в білий камінь.
Де ти? журавлина безконечність
нам замкнула відгук трунний.
Розділя, над хресним ходом кленів! —
сонцеві ридати в руки.
Від дзвіниці місяця прикотить
клич: як приозерна вістка.
Нам сузірностей огонь іконний
до стежини чи присниться?
Дерево—диякон ризний, служить,
кадячи від круч листками.
Там серця: засвічені галузки,—
ласкою крізь смерть зростались.
29.Х.68
ПРИЗНАЧЕНИЙ ЧАС
Спомин твій стежини гір згубили;
де прощання при тополях.
Ти: зелена тінь, і коси—ближчі
від листків; як струмик, топлять.
Чутно голос, мов зростає в страхах;
від похмар'я храмик любий...
Там з вікна родині просвіт брався—
вбоге серце приголубить.
Прийме винних! — смертних пожаліє,
в свічану метіль берези.
Ми з тобою, над життя залізне,
взнали вікна, з бомб роздерті.
Ти: любов первістка; і вернулась;
осінь—переддвер'я карне.
Де знайду тебе? з пожеж надтрунна
гілка втішити скликає.
31.Х.68
ВЕРХОГІРНИЙ ЛИСТОПАД
Спокій вільхи—чистота свічарні;
а листки скрадає дощик.
Ми в зміїний гнів і клопіт старчий
душим голубу коштовність.
На процесії, на мшистих плечах,
через гори в скарзі димній,
семиогненний світник! і ллється
день: проти чорнот гордині:
відпадати всій від ребер наших;
труп оси на лист кленовий.
Подивися: зверх безодні страшить
терезами звіт при склоні.
Гаснуть голосні вінці на звірах,
де гробниці дощик мучить.
Тільки знати нам: трояндність рідна—
з кров'ю, в жертві неминучій.
8.XI.68
НЕРАННІЙ РОЗСВІТ
Книга згір'я—в круках, як чернетка;
і доріжка: нам на сповідь.
Крізь дощів'я вслід воскреслий череп
світлить воскові тополі.
Кущиків стобарвні сни зворушать,
біль кровинок! — трави вчасні.
Стану: мов, до сліз, дитяча зустріч,
молитовністю при чаші.
Східній кленик; черлість подорожня;
в тінь єпітрахіль сплеснеься.
Тиша (до ридання поря, шкода)—
тут когось нема в оселях.
Мовою німою гори в розмах—
синь; орел від крівлі скрилить.
Дальня, мов дихання—найдорожча,
ти одна, мій мирт примирний.
9.XI.68
ПОЧАТКОВИЙ СНІГОПАД
До ялин благословення сніжне,
з білої руки; як пчоли.
Жду тебе! зідханнями оживши
й пурпуром, гілля шепоче.
Мов леліяв ліс: довіку жданий
висвіт надпрестолля в себе.
(Хоч залізний ворог прикажанив,—
рев'я в ребрах піднебесне).
Нам—часовня вічна при дорозі,
з каменю сузір'їв чиста.
Хуртовина ж, мов прочанка, скорить
сиві кроки через листя.
Нам забути збір образ докучних,
бачачи планет лампадку.
Всюди, мов берізок острів: душі—
в сніжній видноті поглянуть.
10.XI.68
ЛИСТОПАДНИЙ ОБРАЗ
Відбезуміли незгоди в бурях,
значені під перстень смерти.
Глянь: мільйон монастирів! полюблять
від ікони день озерний...
Сніжні ризки викладено в образ;
та з галузок—шовк огненний.
Милості святих очей відродять
стан кісток від чорнокленів.
Помоліться, схимники з мовчання! —
зелен острів; сліз крижинки.
Страшно знати: як зірки промчаться
наші, над гроби найнижчі.
Підкорися, серце, в правду хресну! —
місяць, мов лілея, просить...
просить небо з війкового терну,
і кривавиться крізь осінь.
11.XI.68
І
Ми розділені; ми—найрідніші;
смерть і океан між нами.
Через хуртовину, без доріжки,
гіркоті листків минати.
Ніби корабель зими без тебе;
тисячовітрилля мчиться.
Чую: поруч ти! в огні оберне
дзеркало зірок—обличчя.
І висока віхола з неволі
наша! вбрала ліс димучий.
Бачу: гілку озеро прилонить
мов косу твою, від кручі.
Хуртовині скрізь ланцюг нещастя
рвати, крізь топольні пустки.
Вік прощення: білістю почався,
нам до зустрічі спокутний.
13.XI.68
II
Чудо снів і палахких берізок
свічено снігам, на острів!...
як провістя: з берегів зберіться,
з приозер'я горя, в гості.
Нетрі! над зеленими гробами
каменів—сім'я знаменна.
Всі в найзірчанішу барву вбрані,
красні берестки, як з неба.
Навіть глибочі над смертю водні
склали крижані галузки.
І, крізь бурю, сонцеві долоні
в сиві прядива сгорнулись.
Ми з тобою ниву полюбили—
рідну, в хуртовині денній.
Гори зводять паруси білисті,
свідки: про твою сердечність.
14.XI.
Вдосвіта, не висловлю: велична
виднота! — чи вбрати в думку?
Острахи гіркі мороз накликав—
крізь печаль: як тінь докучну...
і чого? —пройшла чого до стежки,
на листки, що криво впали?
Пальці втоплеників прибережних,
моторошно нетерплячі.
А притьма згадались проти гніту
молитви наспівні з служби,
їх повторюючи, правду звітну
враз відчув: їх сили дужчі.
Потім—ніби від надгір'я здогад
провиднів крізь смутки хворі.
Бо поклінністю чуття знаходять
просвіт радости в дорозі.
16.XI.68
ВОСКРЕСНИЙ ЧАС
Очі озера: святі! без муки
від гробниці всіх снігів.
І фіялку волі—відімкнути,
ключ від просвіту настиг.
Ключ обсипано в квітневу радість,
і над огник—онікс легшу.
Хоч верба, чи вийшла наридатись? —
жертва, в місяці, шаленству.
Ключ—напроти чорної провини,
що карала крига вкруг:
для поради сонцевої вірний
ключ, і тайну доторкнув.
Доля люба, на озерні очі—
процвітами фіялкова:
віє вісткою! з огню пророчить,
з воскресіння серця—воля.
27.IV.69
І
Незглядимі круки вкруг чигають,
крилами вчорнівши в слідність.
Заробітно: з гнаного відчаю,—
кружать! свічку підглядіти.
Білу свічку вбити, свічку-волю;
бо,страсна, їм ворог мирний.
Стала: «Я вам променем промовлю
про неправду змія й свірнів».
Відтерпи: їх сіркова спокуса
скривджує з пристроїв ярих.
Бо заміною,— за гріх! даються,
проти тогосвіття в карах.
То: між небом нижуть і землею
пеклокрильці «воздух» тайний.
То: гіпноз огню, людоту мерхлу
силячи—на смерть стинатись.
Тінню їх залізнооко в розмир
кружать кажани дзвенющі.
Відтерпи напасті! знов боронить
яблуня—стежки і душі.
З.V. 69
II
Проти вогнекрилля в реві й димі—
пеклого, з пір'їн гудучих;
проти кішла, звідки смерть відмірить
стежку крови при сундуччі,
стежку розграбунків серця й поля,
й кістяків—-на скарбний брязкіт;
(Продовження на наступній сторінці)