Над тропу вінечністю сповився
розсвіт, від скорботи дужчий.
Вийдем, ланцюги біди забувши
і гілки образи чорні—
все, що під обвали гір майбутні
в попіл сполох похоронить.
Вийдем: від бурунности в пориві
безлічі снігів голосять.
На дорозі, через міст, примирні,
ми для моря—чайки в гостях.
17.III.67
ПЕРЕДВЕСІННІЙ ДОСВІТ
Острів обізвався, в мові дзвонів—
строгих, мов на сповідь схимні.
Наші болі: легіт їм дозволить
відійти в моря незримі.
Сніг покірний, сніг—терпіння вбогі,
найбагатші, лан залічать.
Втіха ластівок! як сонце з гробу
воскресає в небо вічних.
Княжий кущик сходи сторожує:
пурпуром навкруг без ліку
всіявши листків шиття безжурне,
де тумани в смутки кличуть.
Каганці зелені в рівний пломінь —
від берізок між висоти.
Серце: серед сивих снів паломник,
чи вітчизна птиць—пригостить?
22, 28.III.67
Ясна яблуня: в нескорбну добрість,
білу! галузки вгорнулись.
Великодня: подих нам відродить
проти трути тлінів трунних.
Глянемо, від розпачу, до неї—
висвітлиться нев'ядима.
Бідні бранці, горя полонені,
скривлені його дверима!
Дружня яблуня: простерла руки;
з віями рожево зводить—
зори в димності, де мов обкружний
розсип зірковини в згоді.
Чиста яблуня, рідня небесна! —
для знамення збудить очі,
аж над смертю кличучи до себе,
в двір—надії найдорожчі.
26.III.67
II
Вишня: краплі з пальців ніжнокорих
дзвінковою міддю в чергах...
Серед кликаности, що ворожить—
птича! сонцеві дочерня.
І вродила вишня дар присвятний:
дар з огненністю рятунків,
беручи снагу надсвіття в празник—
всіх до літа привернути.
Взнала смерть на звіровитих вістрях
лютої зими з безодні.
Жертва: кров'ю квітня розгориться,
блиск долонь з могили зводить.
Вірна пам'ять білоцвіття стала
дніти коло стріхи неба.
Вість весіння, з ластівок прослав'я,
від світил огнем надхненна.
З них найвищу храмину призначить,
відімкнувши: хресний ключ;
де в сузір'ях добрости незнаних
незгасимі дні течуть.
29, 31.Ш.67
ПОВОРОТНИЙ ЧАС
Молиться при всесвіті-іконі
білотисячник: свічіє.
Вдруге не дарується ніколи
в груди прожиття довічне.
Ми вчаровані—як бранці, взяті
речовизною кружкою:
до пожежі в смертному безсвятті,—
від конвалії з рікою.
І стерзається в гірку тортуру,
гублячи душа оману...
краще в плоті подолати, трупну« —
поки всі суди споглянуть.
Бо взірець прозріння дозорівся
скрізь навколішках сліпому:
від розп'яття неба брала віра,
від ребра,— крізь грім і потьму.
Станемо при всевсіті призорні—
при іконі: чисті очі.
Бо в недолі й гробовій тривозі
божевільна прірва сточить.
23.VIII.67
ДУШЕВНА НЕВОЛЯ
Скрізь ліхтарня правди в небосхилі
дикі бджоли познаходить.
Ми —до струпности ми побліднились,
ми—з проказами в злидоті.
Як повідчиняються вікнини:
глянути крізь груди наші...
Озеро! зірок огні калинні
змовкли, в соромі прив'явши.
Бо пораза, з пекла вріст ядучий,
валунці сердець аж корчить.
І згноїлися думки, бредучи
в зло! двозуб'я підворотні.
Всі ми вихідці від нетрів кривди;
без дверей для прокаженця...
Нам і місяць—як на шиї мідний
дзвоник! (цвіт побережеться).
Все повинні звати: «Йдем, нечисті!» —
одіж на душі заразна;
і пустельну кістку кари з'їсти —
всім, кого віконця казять.
А очистить, при мольбі, при небі:
агнче сонце! над жертовник...
Повелить—і цвіття яблуневі
вбрали в білість переможних.
24.VIII.67
ЗНАМЕННЯ НЕБА
В гроб покладено,—псалом співали! —
в смерть; і звої при бальзамі.
Накотився камінь, весь напасний,
під печаттю в знаки брамні.
І покоїться життя небесне,
після списа від убивців.
Темрявна земля взяла до себе
в серце—човен гробівниці;
і крізь море смерти цар престольний
неспинимо переходить.
Доки тричі відміняє в колі
сонце білосвітний подих.
Клич престольний, відімкнувши збудить
безлічі в'язничні з пітьми:
від глибизни в небі незабутні,
розкуються! з муки вийти.
Вже фортеця смерти—вже розвалля,
порозточувано свірні...
і не вернеться снага злорада,
прокосивши села мирні.
Вслід володареві дня й надзем'я,
крилиться родина: з пастки.
А гробницю стережуть! а леза,
ватра й очі—неприспанні.
Тільки трави, поглядами любі,
поночі в саду жаліють...
можуть і на небі вічно бути,
бравши радости жаринку.
Варта ні списом,—хоч їй мертвілось! —
ні зіницею не никне.
В гробі замкнуто, як зірку, тіло,
світленнями безграничне.
Враз: виручі підмур'я струснувши
світоскладу—розсвіт править;
бо Життєначальник, вічно сущий,
воскресає: стати в царстві.
Сили блискавичні з невидим'я
злобу жорна вбік відвалять.
І до снігу березня подібна,
ллється льняність покривала.
І довкола подих світла в подвиг! —
оживає, через жертву.
Цар, святопоклонний чиньми: сповнив
кров'ю серця правду хресну.
Цар, святопоклонний чиньми, ствердив
на закон: любов родини.
Гроб воскресний, незгасимі двері
неба—для церков відкриті.
29-30.VIII.67
ДОЛЯ РОСЛИН
Через цвинтар ночі мандрували
вбогі з острогів звірів'я.
Всі питалися на горах правди,
де огненно клени вірять.
Поміж кручі заклято примерлих,
під печатки на чавуння;
і виварюється віра церкви,
з серця! під струну павучу.
А птахи блакитні, в дощ і розтіч,
мучаться: з оман колісних.
Доки янголова кров відпросить,
свічена крізь ліс-осінник.
Ждімо коло рани неба, стерплі,
всім спасіння ллється в груди.
І в князівстві правди, серед нетрів,
лілії гробів розбудить.
9.Х.
СВІТОЧ ПЕРЕМІН
Всепломінник півдня і довічник
докінчає час. як обвід.
Він від безлічі знамен видніший,
він, жаріючи, проходить:
над пурпурними лісами в кручах
біля стружности з озер'я—
над димучими! що сном беруться
схмарені та сліз не здержать.
Щирий; ледве холод перекотить
верховин багрянокрилля,—
він пошепчеться: він кров'ю кроткий,
він—зворушення присилять.
Він—мандрівник, самота всезначна,
над зловістями, де круки...
ланцюгами помсти, наче в'язня,
не вберуть! —огнем розкутий.
6-8.X.67
ОСІНЬ: КРАЄВИД
Знов зворушливо, як зір дитячий,
озеро повторить острів:
сам! —хоч і пташин осіння вдячність
візерунок скриків скорить.
А іконописець, а небесник,
що палітри скорбі звідав:
там архангел пламенно сердечний
сповістився в круговиддях.
І слова його з огню невстежних
болів про людей невір'я —
всім присвічено в смутну блаженність
барви, що ніхто не зміря.
Ми, смішливі, брали шлях на плаху:
через міст—падкий переступ.
Там плачі архангела спадають
жаром листя в землю смертну.
10.Х.67
Стромова доріжка; пропад поряд.
І, мов сни з руїни замків:
без бійниці, погляд загородять—
звали в зваді демонянській.
І слабі серця, як зяблик, збились,
боючися збору звірів,
що герби їх—черепова блідність
при марі з проваль прозірній.
Всім гірська доріжка; сліплять пущі:
з брами бурелому в протьмах.
Скривджені ткачі дощів кипучих—
в полум'я верстати топлять.
Там листками осени зблукали
злякані думки: в полоні.
Блиск надії, від весни кристалів,
згублено в печері злобній.
На серця—картинну пастку в'яжуть,
княжачи в норі, єхидки.
Бідна кров смиренних! кров з пожару;
жертви: місяць їх не вслідить.
Ми розтратили в небачній розгрі
східці світла до рятунку.
Небо! біль який! з біди, розорний,
всюди всіяв землю трунну.
ПОМИЛКА БАЙДУЖИХ
В тіні хрестика і м'яті рівна,
для чужих очей нечаста:
мов сестра потокові! доріжка—
через серце звіку стала.
Так до вогнеруких, біля неба,
ясенів та брамок бору—
молода мелодія в молебнях
з верхогір'я ллється зроду.
А замками склято двері книжні;
мимо серця день відносить...
нам забула думка відчинитись
фіялкова! з літер сонних.
Проміняли небо з фіміямів—
на іржу в нашийник лютий.
І стежини зміїв засміялись,
несучи пожеж пелюстки.
12.Х.67
СПОДІВАНИЙ ДОЩ
Незглядимо в бір—засіви сірі;
краплі з павутиння смутків.
Пуща ж докривавлюс гранітність
і жовтіє в шлях світучий...
Мов жарів'я добрости яскравне
до життя жертовник губить
(від вершини, звідки воскресає
співик зірки в незабутність).
Ми: невже на злотності іконні
розточили Царство з неба?—
чи, гравці, відстукали в скарбони
(Продовження на наступній сторінці)