святість? бо сердець дрібнеча.
Чи скадили з брязками в розкрасні
стіни—правду храмів хресну?.,
після свічки й дзвону, вже не в Спасі! —
ми в язичництві доверху?
Чи, над тайністю краси відмріли,
всі в священності блаженній —
нам при смерті: сфери серафимів,
рідні! серце не постежить.
Ми потопленики в нетрий попіл
безнебесся й сон руїни.
Лиш полиння—сіру миску вповні
з пустки зичить для немирних.
Дощ іде! обмиються галузки,
скрізь на висвіті живому—
без навій від чорноденства й злуди,
що з кайданницького двору.
18.Х.67
ЗАБУТИЙ СХОРОНОК
Злива океанна! в тьму при дубі;
між княжистий бір біжу.
Дарма: велети в біду забуті,
під струмки, як ворожбу.
Гільйотинні грози вкруг настигли:
в нетрах сиву кров зливати.
Мов розгублено персні до злиднів,
і в листві лягли закляті.
З вод натерпівшися повно, з муки,—
згір'я після бурі зглянув
Як? мов стріхи виставля могутні,
скеля близько над поляну.
Захисток і силу предковічну
так забули, бранці пущі!...
Короговки Січі в церкву кличуть,
хресні—правдами кріпущі.
І твердині з полум'я немає
дужчої в світах рятунку—
всім! як небо: над негоддя марне,
душу звільнить, горем скуту.
20.Х.67
ОСТАННЯ ПЕРЕМІНА
Знак преображения! рута кожна—
прирідніє в квіт зіниці.
Всі білопелюстя в полі зложать
здогад світла: хоч найнижчі.
Знак преображения все поборе
в день Месії—в день без смерти.
Божістю з гори Фавор, крізь горе,
невбієнний храм потвердив.
Знак преображения все завінчить,—
небо створюється вдруге;
вже—Єрусалим життя довічний
хліб нетлінности дарує.
Скоро сходячи з висот просторить—
пламенний бальзам на землі.
Молитовно глянуть при надмор'ї
хати в ранах безіменні.
28.Х.67
НАДБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ
І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми —самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що—й луг палає,
несучи ікони в мідній церкві
осени! крізь горе спрагле.
Все—в блаженний жеврій, все з листками,
погляди предвіччя близить:
кличучи! вам квіти відмикати
з вікон царства незалізних.
Там, світливши берег проти нетрів,
з воску—мучениці повість.
Білокора! в пламенності терпить
ради дня сестер високих.
4.Х.68
НАДБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ
II
Чуємо: курличуть в ірій вірний
білі журавлі:—ключами,
їм, як свідок, місяць перемірить—
в айстрі синій шлях змічати.
Тут незлобні; тут ікон явлених
учні: в листковій подобі.
Жертву клен, безкнижно—євангелик,
розпалив! послушник добрий.
Вкруг помножено костри блаженних;
в озеро галуззя схилять.
Небо кров'ю на трихресній стежі—
побагрілося й крізь листя.
Ми незрячістю сердець—мов сонні:
не збагнем свічок осінніх.
Риби під дзеркальністю при мості
проминуть веселок відблиск.
Ми—чи простимо, громада братня:
всю! в непам'ять, кожну кривду?
Рідні духом полум'я з розп'яття,
ангели позвати прийдуть.
Ми—чи в звіт готові? крильня сіра,—
до спокути, до палання.
Вкруг хреста небесного іскриться,
в цвіт, галузка сонць ласкава.
Невеличні! кожен братчик вибрав
смолоскип від неба мовчки.
І повторює з огню глибизна—
звіщення: в досвітню поміч.
Мов пожежа в небозвід: чудесність! —
без темнот, ні в спад пелюстки.
Ключик сонця зо стежок щоденних
світить крізь терни колючі.
Світоч, розсипаючи вкруг церкви
скарби з-над сузір'їв кріпких...
мій порадник! псальмик мій сердечний,
став при дверях неба мріти.
Царство, при хатках межею поряд,
побудовано: від чаші.
Зором серця зглянем, як негорда
нива стала причащатись.
9-10.X.68
Сиплються листки—в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір'я напливають хмари,
з тайности: мов гілка близить.
Огній кленик—смолоскипник, марить;
розсвіт в озері любити.
Нам би, наче пламінь, завінчалась
осінь при гробниці сніжній.
Звідки? від руїни та дичання
груди розростили в хижість.
Без святого невидим'я! тоскні,
кліплять каганечно душі...
Чад і тління суєти крізь осінь
розтягнули: сніг додушить.
Збудимося? крізь туман присмертний,
вірячи з свічками свідків.
Спомин церкви, в десять рук, берези
піднесли на празник східній.
9-12.X.68
СПОГАД ГОТИКИ:ОСІНЬ
Вкруг відкриє старохрамний скорбник
плечі в ранах багряніти.
Там від готики і дух безсонний
спакує горючі війни...
він—в образі, сивий і на страту,—
мрія про ковчежик любий:
над півмісяць гільйотини старшу,
ні в ридання не розгубить.
Хоч криваво молот, через ребра,
вдариться: мов з кузні, скорий! —
тільки блискавка необережна
від очей—відгадку гострить.
Віща постать промовля з початків—
з пурпуру, пророча в думці...
Хоч кайданами огнів бряжчати
в'язневі в біді димучій.
Мов незрячий лірник сам кармінну
релю берега заводить.
Ноти йдуть березами на зміну—
під клятьбу громів дібровних.
І святинний острів (ніби хатка)
розпачі від стріх розсипав.
Сонця заставка! тополя стала
звати—хмарчина сестриця.
Неозорі від тойсвіття юрми
з хуторців і сіл,— чи з битви? —
всі, кривавими струмками мрущі,
входять: мрії полюбитись.
І стареча—сохлі кості ржаві
видно крізь одеж восковість.
Очі: мов життя волосожарів—
листвиною сльози скотить.
Скаржиться: «завіщо з неземелля
ми задушені, без крихти —
крихти й краплі неба! й страшно змерзла,
в безсвіті душа горівши.»
Вкрили берег колиски: як цвинтар
сірих кістяків дитячих,—
галузками тіні їх прочинять
сині двері, з-над відчаїв.
Хто почислив кривди прибережні
в ланцюгах біди з невілля?
Скрізь вино огненне зводить вежі
й пада в озеро, як злива.
З'яви ждуть! надокеання друге
змістить зборню — крик пожару.
А рятунок небо подарує
проти прірви, в тишу справжню.
13-16.X.68
Ми з кумирні, павичани, світим
проти неба—красну весність;
мов самі з огнем несамовитим
ми творці: в сузірнім персні.
Бідні! ми з лісів гріха, насправді,
прокаженці: мідь на шиях,
і кричім, що «стережіться!»—в спразі;
аж пиху напасті знищать.
Марно в самосвятості при кубках
проти неба рвуться вперті.
Голубинну книгу сміхом збурять,
каменями—вікна в церкві.
Покорімся, браття, серцем—кров'ю,
в пломінь хрещені з купелі:
вірені під корогву орлову—
Духові, як діти певні.
Спалиться в спокутній муці язва,
що гноїла тайно груди.
І жива блаженність: іскра звана,
дужча, ніж сузір'я, збудить.
18.Х.68
І
Осінь: безмір килимар'я з листя—
барвний океан зложив.
Осінь: тисяча фортець огниться
баштами думок живих.
Осінь: вись вулканена, з надлюддя,
в жеврії гілок при небі...
на мільон майолік німо ллються,
мов з планетністю щоденні.
Осінь: кораблі вдягла при щоглах! —
знамено тривог колірних.
З хвиль вина—і сурми проголосять
про жертовний жар надгір'я.
Осінь: з кіноварних катедралів
півзірчасто дзвін, лебедик...
при світлобудові, серцю братній! —
часто в спогад і молебень.
Осінь: сиві патріярхи з скиту
по кругах життя виходять.
Одіж —мов сузірну ткань застиглу
світять крізь туман при водах.
19.Х.1968
II
Осінь: до воскресности святиня:
як Почаїв: свічка—лавра...
в літургію миру грім спинила,
полум'яністю кривава.
Осінь: спаленнями мова звідки? —
тиша з висоти церковна;
жарова в Преображення свідків,
коло брами—на поклонах.
З ночі грозовиць і скель похмурних
смолоскипний скит підвівся:
розсвітом розкривши сонні труни,
скинув страхи від привиддя.
В стихарі надій світити вбрався:
і журба листками добра.
Осінь; господарство неба—в радість,
відпокутників дорога.
20.Х.68
ВИХІД СИЛИ
Крізь ліси спроміниться всесильне,
сходячи, де цвинтар гір:
серце світочеве! звати встигне,
хто крізь морок озвірів.
Нетрі—як глибинна нерозрадність,
хоч потоплено в пишноти.
Барва—світниця: їй достраждати,
мов на дні морська коштовність...
бо, знецінена, журбі згубилась,
під біду, красою в сірість.
Мов і не своя! єством рабиня
глибині гробів пристрітних.
Від висот, мов лотосовий, погляд
світлість розсипає теплу.
І ласкаво згрішених виводять
ниті правди—крізь потерю.
Станемо в невисловиму ясність,
повну ласки: мов дошиться:
всім єство спрозорюючи наскрізь,
як незнана дійсність—вища...
(Продовження на наступній сторінці)