тихістю світил одна принадна;
друга—кубок ночі, в кров наймолодішу! —
радісного бранства...
чар його: переддосвітній жар: скрадався
в смуток місяця відрання.
Всім: не листопадна мірність,—
ні! горюче серце вік відмінить.
Стрінемось на грядці непримарній:
ясній—стан від білих храмів.
Всім, як кров орлина, книга неба чиста
спломениться з передвістя.
З грозовиць війни, з тривоги,
після скорбних верст безчасся:
душі церкви—в правді строгій,
від святині тихо вчаться.
А гілками бурю відмикає
синя яблуня: наш океан.
(Продовження на наступній сторінці)