«Ave Maria» Багряний Іван

Читати онлайн поему Івана Багряного «Ave Maria»

A- A+ A A1 A2 A3

Васильком — так красуня прозвала,

Інститутка — дочка буржуя,

Коли в кучерях брови купала

І в коханні роняла слова.

 

ВИЇЗДИЛИ улітку на хутір,

У степи. Там васильки до ніг

Клонять голову.

В шовковім хутрі

Синь цвіте…

Ні утоми, ні скрути…

Повертали, як випаде сніг.

 

ЗАЛИШИЛОСЯ іспити скласти

І одержать жаданий диплом, —

Та Василь бере книжку не часто

І не хилить чола над столом.

 

Бо у пані — ні жодного сина,

Ані дочки.

А гроші, як маг.

Ну, навіщо згинать свою спину

І марати ваґони "бумаг".

 

Гроші — маг (цей божок для хрещених):

Куплять щастя, обійдуть закон.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Восени маєш назву — "учений"

І пряму путьову за кордон.

 

Пан директор вже надто ласкавий:

Кілька сот — й первокласний диплом…

 

Васильок не корпить, не лукавить

І не клонить чола над столом.

 

ФРАК АНГЛІЙСЬКИЙ і тросточка — Денді…

Пані сином названим зове, —

Хоч у жилах там кров перебенді,

То не знають.

І на око криве

Накладає поважно лорнета,

Розглядає:

"І звідки узявсь?

Чисто князь. Стан немов у корнета.

Не любити такого ніззя". —

Хоч своїх не судилось доп’ясти,

Не зуміла — в розпусті спливли, —

Божа воля…

Коханку до масти

Сину сучить.

Пливе на бали;

І у себе — на тиждень по двічі

Собирається молоді цвіт…

"Син" не встиг ще й літа перелічить,

А у нього коханки аж дві.

Що одна — то Олена, купчиха,

Інститутка — дочка буржуя,

А друга — просто так, для потіхи, —

Там жагуча,

як срібло, жива.

 

ОДЦВІТАЄ шістнадцяте літо;

Не затьмарили скарги і жаль.

Але раз чимось спокій розбито,

Мов шаленим ударом ножа.

 

У речах трапив книги з "приюта",

А у книгах…

манюнький дукат.

Пішли вихором спогади спутані.

…Це та скорбна і мила рука…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Часто:

втома на скроні натисне

І забіг би, коли б куди знав.

Образ давній такий, ще з колиски,

Вирина…

Ось з’явився і став…

Наступає п’ятою на душу

Біль загадки, не зводить очей.

І проходять неділі, не зрушить

Сон утоми безсонних ночей.

 

МОЯ МАТИ… чи, може, не мати?

Лиш на віях сльозина дрижить…

Час зітер її махом крилатим,

Заступили все ласки багатих…

Ах, ці ласки не варті сльози.

 

ПАМ’ЯТАЄ! Тепер пам’ятає:

Тож вона научила ридать,

Тож вона милувала без краю…

"А і де тебе, мамо, шукать?

Де ти, нене, якими шляхами

Розвело нас,

пропала куди?

Коли світ не заріс реп’яхами,

То прийди… на весілля прийди!" —

І шукає у синім безмежжю,

І хова таємницю в собі:

Хоч не тронуть за кінчик одежі…

Мовить слово…

угледіть хоч би.

Наступає п’ятою на душу

Біль загадки, не зводить очей…

І буває, що тиждень не зрушить

Сон утоми безсонних ночей.

 

ХІ

 

ЙДЕ РІЗДВО.

До святої вечері

Накривають в святвечір столи

Дві служниці…

Як з грюкотом в двері

Васильок,

так, немов очманів.

 

І заперся у себе в кімнаті,

Божевільно швиряє стільці…

 

Дарма стукає названа мати

З переляком на жирнім лиці.

 

А-А-А… ПОВІЯ?!

А, так —

шансонетка?

Мати десь, ха-ха-ха:

мати — б.ь!

Цілувала губами й "меньєтки"

Теж…

Прокляття!

Сто тисяч проклять!!!

Нумо, син проститутки — "учений"!

Як красиво,

Ах, як хороше…

Бодай змалку, ще змалку, нікчема,

Ммм…

Побачить!

Побачить лише б!

"Оці пальці…" —

 

І впав на килими,

До ікон нігті скрючених лап.

І дрижить, немов привид, між ними

У сльозах

Тінь чийогось крила.

 

"У-У… твою б нафарбовану пику,

Підла суко… (тут матерний крик)!" —

І поник, як мудрець, старий фікус,

Головою на лутку поник.

 

ОДУРІВ…

Відчинилися двері —

Увійшла наречена, як сон,

Розтривожена зойком.

"Чо, милий,

Розкричався на фольгу ікон?"

 

"Не підходь! Не торкайся до мене!

Ти прости і прощай звідтіля…

Ну, кляни! ну,

голубонько, Лєно!

Моя мати…

родильниця —

б.ь!

Курвий син я…" —

А потім обоє,

Як дітвора, риданням зайшлись;

Дорікала…

І бивсь головою…

Дорікала…

І разом кляли.

 

 

ЧАСТИНА ШОСТА

 

ХІІ

 

Остогид я Вам слізьми своїми.

Розказать про Марію ще як?

Стій, читачу,

розгублено рими;

Ну, нехай…

ну, нехай буде так:

 

* * *

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

"Циганка гадала…

Циганка гадала…

Циганка гадала —

За ручку брала…"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За Марією в темряві постать…

Зупинилась:

"Ну, втішу, іди,

Ну ж, дурненький…" —

Тінь зникла в воротях.

Повернулась і тоже туди.

 

Але там ні душі, лише вітер

Розгойдав мовчазні флюґера —

І кавчать, мов розбуджені діти…

Постать зникла в парадніх дверях.

 

"І чого не дає він спокою?

Утіка, наче дим від огню,

А волочиться тінню за мною…

Зупинюсь і ніяк не спиню.

 

Чи новак боязкий, небувалий —

Жовторотий, сліпий грудосос,

Чи?..

А може…" —

Дрижучи, дістала

Й затягнулась в диму папирос.

Пішла хутко та все озиралась,

Поки зникла у пущі кафе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дужа постать така — в генерала

І лампаси такі — в галіфе.

 

ГЛУПА ПІВНІЧ.

Бульвар, як могила.

Б’ють часи…

і не піють півні,

Лиш собака на зорі завила…

Засвітилось в Марії в вікні.

Встряла смуга в німі тротуари,

У багно, в кізяки на шосе, —

Освітила зашкрьобану пару:

"…Мо… продати хтось душу несе

Чи пропити? —

На розі нікого… —

Хто кому там киває привіт?!" —

З дужим вітром на чорну дорогу

То ліхтарить покинутий світ.

Глупа північ.

Кімната — могила.

Б’ють часи…

і не піють півні.

Десь собакою совість завила

І луна — мов забуті пісні.

 

ОПУСТИЛИСЯ руки — що крила,

Перестрелені дужим стрільцем,

У руці —

просто аркушик білий,

А лице… ніби вапна лице.

"Лист від сина… Мій любий, єдиний…"

(лист):

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

"Здрастуй, нене — "свята Маґдалино"!

Я молюсь тобі кожного дня:

Породила єси добре сина,

Як затаскана сука щеня.

Ах, гадюко!

За що ж я страждаю?

Син собак

й королеви повій…

І нема мені місця, немає,

Ні спокою моїй голові.

Будь ти проклята!!!

Ні, цього мало, —

За позорище —

душу твою!!!

Я знайду тебе,

— ха-ха-ха —

"мамо"!

 

З-задушу…

Бог поможе — уб’ю!!!

Так, уб’ю! і знайду виправдання.

Мою честь м’ні поверне лише кров…

Породила на глум, на страждання,

Так зумій же прийняти "любов".

Я не бачив тебе і не знаю,

І не хочу!

В темряві знайду, —

По одній твоїй славі впізнаю…

В перший раз і в останній прийду".

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Глупа північ.

(Продовження на наступній сторінці)