«Ave Maria» Багряний Іван

Читати онлайн поему Івана Багряного «Ave Maria»

A- A+ A A1 A2 A3

"Хай не вмре!" —

Зависнути хіба?

Зависнути… о Боже!?

А син же, син!.. Коли б

Не цей нещасний син?..

 

Знов тиждень, місяць, два

Ішла найматись —

може…

Але ніхто й за хліб,

Але й на день один.

 

А В ВУЛИЦЯХ, коли

Йшла пізньою порою,

Причепиться один,

Причепиться другий

І кличе йти за ним,

Зове кудись з собою.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За декілька годин —

Хліб власний і легкий.

 

СХИЛИЛАСЬ на постіль —

Відчаєм сходять очі:

"Ну й як?" —

А син кричить

І зсохлі груди ссе.

"Ну й що ж… прийшла звідтіль —

Туди й вернути хочуть?..

І вернуть…

І піду!.." —

І змучене лице

На личко сина клонить,

Простити просить матір;

На образок німий

Вмивається слізьми:

 

"Мовчиш, моя мадонно?

Тоді будеш карати!?.

Учися ж, сину мій,

Нещасний

мій…"

 

А ЯК ВСТАЛА ніч — древня повія —

І розплутала коси на сніг,

Вийшла в темінь марою Марія

І побрів хтось…

за нею…

за ріг.

 

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

 

VІІІ

 

ЯК ОСЯДЕ імла на квартали

І почнеться парад ліхтарів,

Йдуть розносити честь під портали

І по чорних клозетах дворів.

 

Скілько їх!.. І прохриплі, і п’яні,

Різні віком, і різні в ціні,

Різних націй:

і перші, й останні.

"Ах, пардон!"

"Ну валіть!"

"Нє слюні!"

 

ДОЩ ПОСІЯВ осінні тумани, —

Ніде стати і ніде піти…

Причепились два смазчики п’яні, —

Знов рішила додому вести.

Ліжко грязне: у плямах, у слині…

Гість прищавий, роздігсь, покурив,

Навалився кнурем…

аж дитину

Пхнув ногою і матом покрив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Три злотих кинув, харкнув і плюнув,

Підтягнувши брудні очкурі.

Взявсь другий…

ще й подушку підсунув.

А вгорі…

то мадонна вгорі!

 

ПУСТО в хаті. Лише обмиває

Мати ноги, побиті об брук…

Син заплаканий груди тримає

Перелапані сотнями рук.

"…Сину мій!.. Спи, нещасна дитино…

Спи ж, прокляте!!." —

Накрилась платком,

Підвела бліді губи карміном,

А печаль чорних брів — сірником.

 

Знов під тумби. А ніч, як зараза,

І п’янюча, як чорне вино, —

В душу втислась, у серце пролазить, —

Все життя отруїла давно.

 

ДЕСЬ НА РОЗІ подругу зустріла:

У пивнушці впивались вином…

"Ну і що ж?.. і кому яке діло?

Хто скотився, тому все їдно".

Страмне торжище звичкою стало, —

Породивсь хоробливий вогонь.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ніч-зараза всю душу зсмоктала,

А туди пару грубих долонь.

 

ЗАСМОКТАЛИ, як ногу болото,

Діти Бахуса, — п’явкою п’ють,

Задихаються в спазмах, ікоті

І цілують між ноги, й плюють.

Син прокинеться — дивиться…

. . . . . . . . . "Скоти!!!" —

Віддала у далекий "приют".

 

У БЕЗСОННІМ чаду передрання

Вимивала слізьми копійки, —

Щоб не видно позорищ, страждання, —

Щоб не видно — з чиєї руки.

 

Купувала цукерки і книги —

Посилала, як злодій, в приют,

Посилала… а жах, як вериги,

Що його… що його зацькують.

… "У дитини десь мати "б…га"! —

І приб’ють,

щирим сміхом приб’ють.

 

Відкладала в ощадну скарбницю,

Щоб син її ріс — не конав,

Щоб розумний і сильний, мов з криці,

А про матір не чув і не знав…

 

У безсоннім чаду передрання

Вимивала слізьми копійки.

Щоб не видно позорищ,

страждання,

Щоб не видно — з чиєї руки.

 

ІХ

 

ПРОЛЕТІЛИ літа, як лелеки,

Як чайки на болоті в туман.

Син десь в приймах далеко-далеко,

Син студент, сирота… між дворян.

 

Ані звісточки, жадного слова,

Ні півслова за скільки часу…

Водинадцяте цвіт малиновий

Обліта на холодну росу.

 

Вже вона не Марія, а Мері —

Королева шантану "Ерос";

Закрутилась в шовках і лікері,

А шантан,

як будинок той — первий,

В ніч полудою сходить до рос.

 

НА "ЕРОС", як на медовий пряник,

Усе місто злетілось, вся знать:

Маклери,

спекулянти,

дворяни, —

Давніх римлян нові могікани —

Обдурити,

купить — а пізнать.

В кабінетах, в глухих кулуарах

Сходить соком гординя і жар,

Бо "Ерос" — це закон, бо у чарах

Радість всіх — від дворців до кошар.

Бо Ерос — це закон!.. Бо любов’ю,

Млосним пахом жіночих грудей,

Чоловічою плоттю і кров’ю

Спекульнеш,

vяк нічим і ніде.

 

ПІСЛЯ ОРГІЙ розпутної ночі

Голова у Марії — чавун,

І порожня, і широко очі

Фосфорять,

ніби сон наяву

Убачає, чи море безмежне

Розлилось в них жаги й пустоти,

Чи марою повстали й мятежать

На святинях

хрести…

і хрести…

 

А під боком полковницька пика:

На м’ясистому носі укус,

Із розкритого рота велика

Стьожка слини на сплутаний вус.

 

Тріпонулась Марія і "Ойру"

Припалила з свічі канделябр…

На картину "майора — героя"

Полилась позументова ряб.

 

ДНІ І НОЧІ, знов ночі і люди,

Немов чортове колесо, йдуть, —

У лікері, у спазмах, в облуді…

А до світу гудки не гудуть,

Не гризуть хоробливо турботи.

Обійшов десь обніжками сон,

Тільки верне,

так верне на рвоти,

Та жага десь,

отрута,

вогонь.

 

І кімната тепер не конура —

Голубий-голубий будуар;

У кутку старі пальми в зажурі,

У вікно виє модний бульвар.

 

МЕРІ П’ЯНА пригадує юність:

Як байстрям волочила жалі…

Найми…

фабрика…

…Манька-красуня…

Світ повій… кобелі — "королі".

І як промінь святий через морок:

Син —

манюнький,

а мати — вона…

 

І в вазон головою з докором,

Переповнена чадом вина.

…Ой, лю-лі-лю,

Дитино моя…

Полетіли гусинята

У чужі края,

Покинули матір…

Розпроклята я!

Ну не плач, не плач.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Твоя мамка — шансонетка,

Ніч крізь ніч не спить.

Люди вивчили "меньєтку",

Научили пить…

 

І ридання, як дощ на дорогу,

Як болото — на камінь шосе…

На навощену жовту підлогу

Впала пудреним, мокрим лицем.

 

ДНІ, ЯК ВИХОР, як шум "ТАРАНТЕЛІ".

Всі спішать, щоб "пожить" до могил.

У Марії "коханців" капела —

Р о з к у п и л и утому і біль.

 

Давній блиск і краса

(хоч і штучна,

бо не вернеш минулих очей), —

У шовках, серпантином окручена,

А жага,

мов отрута тече.

 

Камінці… декольте… діядеми…

Королева одвічних часів!

Ввита золотом втіхи емблема

І оголена

всюди і всім.

 

ДНІ МИНУЛІ укрилися пилом.

Не болить і ніщо не пече.

Розкарячився розум безсило

Перед диким розгулом ночей.

 

 

ЧАСТИНА П’ЯТА

 

Х

 

ПРОЛІТАЮТЬ літа, як лелеки.

Вася з Васі зробивсь "Васильком", —

У містах на чужині далекій —

У дворянській сім’ї приймаком.

 

Білі лиця — що в княжого сина

І повадка — що в чистих дворян…

"То — збалована щастям дитина", —

Мовляв двірник, старий Валер’ян.

 

(Продовження на наступній сторінці)