«Ave Maria» Багряний Іван

І схожі, як один.

У шумі веретен

Зрадливі і облудні

Там люди і пісні

І млявий тік годин.

МИНАЮТЬ місяці.

Сніги зміняють води.

Хвилину тягне мить,

Години тягнуть дні.

І серце так болить,

І ниє тоскно врода,

Як муха засурмить

В розбитому вікні…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нащо ж вона сурмить

В розбитому вікні?

ЧАСТИНА ДРУГА

IV

В ВЕСІННІЙ славний час

Зустрілись на панелі;

Він щось її, якусь

Адресу запитав.

Такий простий-простий,

У латаній шинелі…

На грудях срібний блиск

Царевого хреста.

Та блиск очей ясніш

І лагідна усмішка,

Рожевуватий шрам

На смілому лиці;

Як давнішні пісні,

Застирана манишка,

А на руці…

То ж там

Мозолі на руці.

БЛАКИТНІ вечори

Над парками звисають.

І тулиться зоря

Так близько до зорі,

І дивляться згори.

Як місто зацвітає,

Як млосно майорять

Весінні ліхтарі.

Завулками пішли

Такі маленькі ночі.

В Марії втома десь

У відпустку пішла.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Де кручі та шпилі,

Там молодість регоче, —

Роняють верби честь

З зеленого крила.

"ПЛАКУЧІ", — кажуть.

То ж

Сльозами сходить радість,

Що зорі у танку,

Що квіти,

Що весна,

Що радісна, як цвіт

В омріяному саді,

Марія у вінку,

Марія не одна.

Блакитні вечори

Над парками звисають,

І тулиться зоря

Так близько до зорі,

І дивляться згори,

Як юність зацвітає,

Як млосно майорять

Весінні ліхтарі.

І СКОРО без вінця

Побралися з Андрієм,

Бо вірили в любов

І вірили у честь…

І з юного лиця

В щасливої Марії

Печалі гніт зійшов

І втома із очей.

Нехай не має він

Ні батька, ні родини,

Нехай не має він

Ні коней, ні волів,

Ну й що ж…

Ба, він один

Для неї важить нині

Найбільше від усіх

Разом багатирів.

ОСЕЛЯ ожила,

Осяяна без сонця,

Любов’ю налилась,

Як груди молоком.

І часто-часто мла

У заткнуте віконце

Дивилась:

чи то ж "та" —

Із фабрики трико?

Приходить ново час

(В колись нудній кімнаті) —

Не вбачиш, як летить, —

Хоч в злиднях, та в огні.

Оплакані не раз,

Тепер життям налляті,

Ті ночі, наче мить

На радіснім коні.

А ФАБРИКА щодень —

Гудками владно кличе,

Щоб щастя розмінять

На прості копійки, —

Де табельщик рудий

На день підходить тричі

Й снує навколо сіть,

Безсоромний такий.

Лише почне сіріть, —

Зудить, зудить гудками

І захлинається

Тупа і жадна твар.

І не втечеш воріт

З нікчемними словами…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Міняє пари цифр

Без жалю календар.

V

ЛИШЕ ПОЧНЕ сіріть

Й до пізньої години

Її трима верстат,

Його державний млин.

І пусткою смердить

Покинута хатина,

Лиш тче павук в кутках

Сітину павутин.

МИНАЮТЬ дні, як сон…

Упали на коліна

До трудної руки

Жалі серед зими.

Став гаснути вогонь.

І ось…

Діждались сина

І радости скалки

Змішалися з слізьми.

І МАТІР’Ю тепер

Зробилася Марія.

Не спала довгі ночі,

Де синова постіль…

То ж личко — як у батька…

То ж брови — як у неньки…

За василькові очі

Дала ім’я — Василь.

Ну, скільки щастя й сліз

І скільки ласки тої,

Коли у груди так

Упнеться немовля!

Й коли Андрія пізно

Із зміни жде нічної,

Марія, ніби з ним,

Із сином розмовля.

ДУМКИ в обох одні:

"Усе життя для сина…"

Є праця, є сім’я —

І легше наче жить.

Знов степові пісні

Та колискові линуть,

Ціловане ім’я

Укохано бринить.

І РАПТОМ — жарт:

Андрія

Машиною прибило!

Привезли —

І одчай

Забивсь, як на ножі.

Кінець…

Лише жевріє

Й киває на могилу

Під образком свіча

Та злякано дрижить.

І точиться життя,

І бореться зі смертю.

Та що не день — то гірш, —

І кожен мент,

як вік.

Ні смерть, ні вороття

Не йдуть…

Та час упертий,

І не вблагає плач,

І не злякає крик…

Час тягне до могили…

Андрій ледве живий —

Розбитий і німий.

VІ

НАД ФАБРИКОЮ ночі

Схиляються задушні,

І тисячі вогнів

В млу воском копотять…

Відчаєм сходять очі.

Верстат стоїть нерушно.

А руки, як прокляті,

Хоч знають — буде гнів.

Ось табельщик рудий

Прийшов і став позаду:

"Маріє!

Як кінчиш,

Зайди.

Велів старший…"

Як ось:

гудок хрипкий…

Марія, д’дому рада,

В конторку до старших

Пустилася мерщій.

БЕЗ ПАМ’ЯТИ Андрій

Із сином у кімнаті…

Син в грязних пелюшках

Заходиться плачем,

А в батька хтось блідий

Осівсь в бровах крилатих,

Й сльозинка через шрам

Задумано тече.

СТАРШИЙ — то лише "понт", —

Там табельщик осівся

І двері, як капкан,

Захлопнулись на ключ…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В велику шибку рот

Розкрив слинявий місяць:

Когось хтось спутав там,

Рве шмаття обіруч.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

"О, ДЕ ЗАКОН і месть?

І де знайду управу?

Нащо родилась я?

Отак й мене родив?!."

Іде Марія десь,

Спіткається в канавах:

"О, де той правий шлях?

Куди піду? куди?"

І приблудився пес

Голодний і обдертий;

Десь падали разом

Під тумбою у тьмі…

О час нових чудес!

О пам’ятники… жертви!..

Чому Ви, сфінкси днів,

Великі

і німі?!

ТУМАНИ…

Захід зблід…

Ось силует свободи.

Хрести церков стирчать —

Пристанище калік…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вернулася чуть світ.

А дома —

склеп холодний, —

Погашена свіча…

І мертвий чоловік.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

VІІ

ЗИМА, зима… сніги…

Із фабрики прогнали.

Марія, як мара,

Печальна і блідна;

А тут ще, як з нудьги,

Шарманщики заграли

Там, з сірого двора…

Як на весь світ одна.

Ходила скільки днів, —

Хоч би якась робота.

Попродала дрантя,

Стільці і шкарбани, —

Лишилися одні

Рогожі.

За півзлота

(З їх ласки) торговцям

По’дносила штани…

ВЕРТАЛАСЬ повз "кабак";

Хтось оглядав:

"Ну й ніжки!

Ех, ніжки!.." — і з смаком

Прицокне язиком,

І вивихнеться так,

Немов… немов у ліжку.

Спішила і сльозу

Втирала кулаком.

З гармошкою людей

Проходила орава;

Хтось вуса підкрутив

І:

"Кхі! Іггі чорнява!

Чи не вийде з твоєї… (гм)

Халлява?!" —

Аж очі день, аж день

Долонею закрив.

А ЗА ВІКНОМ ізнов

Шарманщики заграли.

У місті — каранавал…

Вітрини… кабаре…

Бульварами, мов кров,

Електрика, коралі,

Єдиний тнуть хораль

Людині:

(Продовження на наступній сторінці)