«Ave Maria» Багряний Іван

Так. Пусте. В болоті

спалене — прожите…

Десь давно байдуже

стерла давнина.

Так зітре — замаже

порохом накриті

Сірі та нікчемні

й наші імена.

КОЛИ минулий вік —

Носій старої слави —

Оджив своє й коли

Настав двадцятий вік,

І в нових днях старі

Корони і булaви

Та звичаї землі

Стрів дев’ятсотий рік, —

Ось тут на зломі літ

Стрічаєм "героїню",

Оточену вінком

Таких же героїнь;

Де клином збігся світ,

В Росії, здавна вільній,

На фабриці трико

Стрічаємо її.

ЧАСТИНА ПЕРША

І

СХИЛИЛАСЬ на верстат —

Печаллю сходять очі…

Щось руки — про своє,

А очі — про своє.

Золочений дукат

Стрибнути в шибку хоче

І золото своє на пелені снує.

На фабриці дівча

Марією прозвали,

І табельщик рудий,

Проходячи, морга, —

Бо то ж снага в очах

І губи, як коралі,

То ж волос вороний,

То ж брови, як агат…

ЗАПИСУЮЧИ дні

У табелі марудні,

Спиняється ось тут,

Де — Голубова М.

Спиняється нудний,

Рябий, як сірі будні, —

Десь голову пусту

Почеше олівцем.

А "Манька" — скніє день,

А потім як заллється:

В печаль навмисне сміх,

Мов стрічку, запліта.

У шумі веретен

Бадьориться.

Здається,

Що хоче втрати днів

Одразу наверстать.

РОДИЛАСЯ в степах…

Там хутірець далекий

У злиднях потонув,

Під тином задрімав.

У полі на снопах

(Десь принесли лелеки)

Мужик байстря почув, —

З досадою забрав.

З прокльонами, сяк-так,

Громадою ростили…

Узнала, що відчай

І що таке — синці.

А п’яти літ,

в сіряк

Засунувши,

пустили

З слідами грубих "ласк"

На смаглому лиці.

ДЕ САД тче казку віт

На сонячні будівлі,

Там оргії до рос

Полудою горять:

У пана жінка цвіт —

"Направо і наліво";

Розпутна, як Ерос…

Красива, як зоря.

ТИНЯЛАСЬ, мов щеня,

А там — старців водила…

З сльозами їла хліб,

Що очі виїда.

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Де срібним гребнем дня

Розчесано могили, —

Там золото надій

Розмикала біда.

* * *

Прости мені, читачу,

Що й я байстрят співаю, —

Ба! —

то ввійшло в закон, —

Байстрята на землі.

Й тоді, як був Тарас,

Й ось сотня літ минає,

І пройде мілійон —

Ридатимуть по їх.

Й плюватимуть на їх.

А виросте — окрутять

І на підстилку кинуть,

Прикрившись шиком фраз

Модерних,

і на сміх,

По-новому обуті,

Затопчуть в своїм спліні

Біль муки та образ.

* * *

СХИЛИЛАСЬ на верстат, —

Печаллю сходять очі…

Щось руки про своє,

А очі про своє…

Золочений дукат

Стрибнути в шибку хоче

І золото своє

На пелені снує.

"О матінко моя!

Коли б ти, мамо, знала,

Як я тебе кляла…

Як я тебе люблю.

Затоптане ім’я

Сльозами вимивала,

Чекаючи, жила,

На ласку на твою.

ЧЕРІДКОЮ ночей

Пройшли жалі-черниці

І канула в туман

Дитяча простота…

Коли б хоч раз очей

Заплакану зірницю —

Твоїх очей — уздріть,

Проклята і свята.

О ні, я не кляну! —

Я знала ласку сонця,

Я знала ласку вітра

І шепоти борів, —

Я знала не одну…

Та знать не довелося,

Чи хоч похожа котра

На ласку матерів".

* * *

…Голосять десь дружки…

То свищуть веретена.

…І брат прийшов…

О, ні! —

То табельщик рябий.

Затисла серця крик

Чиясь холодна жменя:

На копійки, на гній

Ці руки…

Ці раби.

ІІ

ТОВАРИШКА співа

Про чари, про кохання, —

Підспівує з захватом,

З огнем і жалем цех.

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

…І голубі слова

в вінчальному убранні

…І втоми волохате

Оскирене лице…

А ще лице (о, юнь!)

Безстидної розпусти;

Ти ж чуй:

"Поки горить —

Дайте пожить!" —

Невидно, в хаос струн

Вторить хтось владний густо:

. . . . . . . . . "Дайте пожить!"

. . . . . . . . . "Да-айте пожить!!!"

НАД ФАБРИКОЮ ночі

Схиляються задушні,

І тисячі вогнів

В млу воском капотять…

В час пізній поволочуть

Звідтіль спустілі душі

Повз варту ліхтарів

Десь молодість стрічать.

* * *

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

"Е-ра!-ра!-ра!

Шахтьор босий, шахтьор голий…"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пітні лиця, сірий дим.

Звук гармошки, як віхоли,

В цім вертепі.

В душах кволих

Тоже дим.

В головах

Дим.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Е-ра!-ра!-ра!..

Тіда-ріда, — бариня

Судариня-бариня!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чом чорнява не танцюєш,

Ех-и, раз!

ех-и, два!

Мене, хлопця, не цілуєш?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Іх-ха!

Хе-ха!

І ггі!!! —

У нашого гармоніста

Та не зовсім совість чиста, —

Нашій Гандзі як (…),

Не очуняє й тепер.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та ніхто й не-епри-го-рне…

. . . . . . . . . тепер.

"Ну, завили, гей, "довольно".

Крой, гармошка, виручай!

Заработаєш на чай".

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ха-ха-ха!!!

Нам ні бога, ні гріха.

* * *

Ніч задухою здавила

Пітні лиця, сірий дим…

Навіть дзьобаний Порфило,

Що за сорок повалило,

Хоче бути молодим.

Дим…

НАД МІСТОМ вечори —

Анонси і реклама,

Над містом шум шовків

І виблиски вітрин…

Там богочоловік;

То ж Будда, Далай-Лама

Й Христос —

швейцари днів

В нових богів, богинь.

ІІІ

КІМНАТА й ковдра,

Й півтори віконця,

Бо в піввікні стремить

Онуча замість скла…

За двісті літ з двора

Сюди не вдерлось сонце.

Лиш по кутках щемить —

Взялася цвіллю мла.

Манюнький образок

Під стелею важкою…

В суботній час в кутку

Лампадка блискотить:

Марія за порок

Важкою головою,

За долю за гірку

Схиляється на мить.

ТЯГАР безсонних снів

Зігнув благеньке ліжко

І висотав думки —

Розвішав на бильці.

Човнами час проплив…

Лиш там — злоті доріжки

На ввитім в васильки

Скорботному лиці.

То образ… мрія…

В коло —

Стілець, ослін безногий;

На вішалці дрантя,

Завинуте у млу,

Та ось шукає долю,

Мов розгубив дороги,

Гасає таракан

По сірому столу.

У ДОВГІ вечори,

Похилена над шитвом,

При кволім каганці

До пізньої пори

Працює все Марія,

Вдень фабрикою спита, —

Допалює свій цвіт

В осінні вечори.

І степові пісні

Розсотує, як нитку, —

На тінь кладе канву

З волошок і жоржин:

Про думи навісні…

Про місяця намітку…

Про гуси на ставу

Та про незнаний крин.

В ОЧАХ — утома днів,

В губах — нерушна юність,

А брови й дві коси —

Як шовкова цвітінь…

…Вже й пізній час насів

На вії…

Мабуть, всю ніч

Скиває каганець

На неспокійну тінь.

А потім: знову день,

Знов фабрика і будні,

Як патока, нудні

(Продовження на наступній сторінці)