Повернулися Ілля з Гаврилом. Вони принесли по вісімнадцять білок і були дуже задоволені. Пізно вночі, познімавши шкурки з білок і повечерявши вареним білячим м'ясом, кочівники полягали спати.
ГВИНТІВЦІ СТО РОКІВ!
До перевалу залишилося три переходи. Від перевалу до оленячих табунів було не більше восьми-десяти кочових днів.
— Отже, за два тижні ми прибудемо на місце? — якось спитав Юра старого.
— Не знаю, — відповів той.
— Чому не знаєте?
— Як я можу знати, що буде через два тижні? Може, ми всі завтра повмираємо, може олені похворіють, може хуртовина почнеться? Хто може знати наперед?
Але Юра не зважав на балачки старого і з прихованим хвилюванням сподівався, що через два тижні він буде біля табунів, де розпочнеться боротьба за права наймитів.
Ніби на доказ дідових слів почалися вимушені днювання. Спочатку захворіла Віра — Мачина мати. Три дні вона пролежала в юрті і, хоч була вкрита трьома хутряними ковдрами, тряслася від холоду. Шістнадцять родин, які кочували вкупі, чекали її одужання. На четвертий день, коли жінці стало краще І вона могла кочувати, виявився іменинник у сусідній юрті, і знову простояли день. Іменини — це свято для іменинника, і коли товариші кочуватимуть у цей день, він образиться. Наступним днем була неділя — і теж не кочували. На шостий день почалася хуртовина.
Два дні скажений вітер стрясав юрту, і люди виходили надвір тільки по воду та по дрова. Цілі хмари снігового пороху здіймалися з гір і осідали в долині, утворюючи намети коло кожного каменя, окремого дерева, пенька або куща.
На третій день буря вщухла і кочівники проїхали кілометрів двадцять п'ять.
— Чому не кочуємо сьогодні? — здивовано спитав Юра ранком другого дня, не помітивши готувань до переїзду.
— Сьогодні будемо полювати, — почув він у відповідь. — Треба постріляти всю білку на нашім шляху зараз, бо навесні, коли повернемось до цих місць, полювати буде вже заборонено.
— Дайте мені вашу рушницю, а ви візьміть мою,— попросив Юра діда Чакара. Той знизав плечима:
— Бери, коли тобі так хочеться. Тільки з твоєї стріляти зручніше...
Та Юрі хотілося стрельнути з гвинтівки, яку зроблено понад сто років тому. Дома, в своєму місті, він бачив таку рушницю тільки в музеї.
Дід Чакар докладно пояснив Юрі, як користуватися
ціно зброєю, і хлопчик, повісивши на плече рушницю, майже бігом подався до лісу.
Пурга позамітала старі звірячі сліди, і на білому рівному снігу виднілися тільки свіжі відбитки білячих лапок.
"Як квітки!" подумав Юра, придивляючись до ямок у снігу, що відсвічували ніжним, голубуватим кольором.
Хвилюючись, хлопчик пішов по першому сліду, майже не дивлячись на голі дерева, з яких пурга збила їх святкове снігове вбрання. Раптом він почув знайомий звук, що його видає стривожена білка. Юра підвів голову, і серце йому радісно забилося: на гілці модрини сиділи аж чотири пухнасті звірки.
Юний мисливець похапцем зняв рушницю з плечей, висипав мірочку пороху в ствол, знайшов круглу кульку і дерев'яним шомполом забив її теж у ствол. Поки він зарядив гвинтівку, руки встигли померзнути, і хлопчикові довелося їх трохи погріти, перед тим як стрельнути. А чотири білки спокійно сиділи, байдуже поглядаючи на незнайому істоту.
"Чотири білки! Отаке щастя!" думав хлопчик, тремтячи від збудження і стискуючи руки, щоб вони швидше нагрівалися. Нарешті пальці стали знову слухняними. Юра насипав пороху на поличку і тоненькою дротинкою позапихав кілька порошинок у дірочку в стволі, щоб сполучити таким чином порох на поличці з зарядом гвинтівки.
Тепер можна стріляти!
Юра звів курок з великим гострим кременем на кінці націлився і натиснув на спуск. Кремінь клацнув об кресало, кілька іскор блиснуло в повітрі, і тої ж миті перед очима хлопчика спалахнув цілий стовп полум'я. Від несподіванки Юра здригнувся і хитнув головою вбік, інстинктивно заплющивши очі.
Ба-бах! — майже одночасно з цим пролунав над його вухом постріл.
Юра безпорадно глянув на білок, що продовжували сидіти на місці, з жалем подивився на свою рушницю і став знову заряджати. Померзлі пальці погано згиналися, від хвилювання розсипався порох, куля застряла на середині ствола, і шомпол трохи не зламався, коли хлопчик забивав кулю на місце. Знову він прочистив дірочку в стволі біля полички, насипав пороху і звів курок.
Тепер залишалося основне: стрельнути і не заплющити очей, коли спалахне порох на поличці.
Юра націлився і спустив курок. Жмут вогню знявся вгору так близько від обличчя, що повіки самі закрилися, а голова хитнулася вбік.
Куля знову поцілила в небо.
А тим часом руки зовсім одубіли, і хлопчик, збентежений невдачею, пожалкував, що помінявся з дідом Чака-ром зброєю.
"Ну, на третій раз я не заплющу очей!" вирішив він твердо і, засунувши руки під куртку, став чекати, поки вони хоч трохи нагріються. Хвилин через десять, коли руки відійшли, він знову зарядив гвинтівку і стрельнув. Та результат був той самий. Підступне полум'я била просто в вічі і примушувало повертати голову.
Ще раз погрівши руки, він приготувався до пострілу, але і вчетверте не витримав.
Він уже добре змерз. Зрадлива думка підказувала кинути полювання і йти до юрти, надто вже він втомився, заряджаючи кремнівку на скаженому морозі. Хвилину він думав. Ні. Соромно повертатися ні з чим. Як він дивитиметься в очі людям? Звичайно, ніхто нічого не скаже, ніхто не сміятиметься, але ж самому буде соромно за свою легкодухість.
"Дід Чакар не боїться дивитися на полум'я, — подумав Юра, і враз інша думка наче кольнула в саме серце: — А я, піонер, та не тільки піонер, а командир піонерського загону, не можу примусити себе дивитися, як горить перед очима порох! Ганьба!"
Він стояв самітно серед лісу, почуваючи, як холод поволі охоплює все тіло.
"Ні, я доведу, що нічого не боюся!"
Від цього рішення стало немов тепліше. Він рішуче витяг руки з-під пахви, відкрив ріг з порохом, щоб зарядити гвинтівку, і раптом його осяяла щаслива думка. Стріляти холостими! Стріляти холостими доти, доки він не звикне до полум'я перед очима.
Юра висипав порох не в ствол, а на поличку і, не цілячись на білку, натиснув на спуск. Креснув кремінь, спалахнув порох. Та витримати Юра не зміг. Голова сама відвернулася вбік.
Тепер це мало збентежило хлопця. Адже, щоб висипати порох на поличку, досить кількох секунд. Це не те, що зарядити гвинтівку кулею. Він стрілятиме, аж поки не навчиться дивитися на полум'я. На дванадцятому разі Юра примусив себе не повернути голови і не заплющити очей. Полум'я стояло в кількох сантиметрах від його обличчя. Ой, як довго воно горить] Можна двічі націлитися, поки не погасне порох на поличці.
Юра ще раз перевірив себе і, переконавшися, що успіх закріплений, зарядив гвинтівку кулею. Постріл, ще три постріли, і хлопчик з багатою здобиччю повертався до юрт. Скриготів під ногами сніг, до нестями хотілося пити, тремтіло змерзле тіло, але хлопчик не звертав на все це ніякої уваги. Він примусив-таки себе зробити так, як він хотів.
— О, молодчина! — зустрів його в юрті дід Чакар.— З кремнівки не легко навчитися стріляти.
— Правда, не легко, — стомлено усміхнувся хлопчик.
— Сідай пити чай, — привітно озвалася Віра. — Ти аж зблід...
ПЕРЕВАЛ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОЗАДУ
На другий день після полювання знову знялася пурга, і довелось стояти аж три дні.
— По цей бік гір, — сказав Юрі дід Чакар, — завжди дме. Просто якась труба! А от за перевалом завжди тихо. Там цілу зиму не буде і найменшого вітру. Аж навесні почнуться пурги...
Тільки на четвертий день кочівники вирушили далі. Сьогодні мали переїхати перевал. Юра з цікавістю спостерігав, як змінювався краєвид. Гори, які від моря здавалися найвищими, тут, поблизу, були зовсім низенькі. Низенький, рідкий ліс з кострубатими гілками і стовбурами дерев зовсім був не схожий на розкішні модринові діброви в центральній течії річки. Річка перетворилася на вузенький струмок з крижаними каскадами замість води і нарешті зовсім зникла. Кочівники їхали поміж двома камінними шпилями.
— Оце і є перевал, — промовив дід Чакар.
Юра спинився і глянув назад. Там, скільки видно, слалися гори.
"Чи знає батько, що я тут? — сумно подумав Юра. — А мама? Як переживе вона звістку про те, що я зник?"
Він стояв на перевалі і дивився туди, де сховалось за безкраїми горами море. Спогади виринали в пам'яті: зараз його товариші йдуть, мабуть, з школи додому; їх зустрічають матері, а його мати тільки плаче, напевно... Він згадав учителів, вожатого піонерзагону, найближчих своїх товаришів, з якими ходив до моря купатися, ганяв м'яча, бував у кіно...
Уся валка проїхала вперед, а він усе стояв і дивився в той бік, звідки приїхав сюди. Потім отямився, швидко витер сльозу і важко зітхнув.
Він повільно переїхав перевал, і йому здалося, що порвався останній зв'язок, що сполучав його з рідними.
"Ніколи не падай духом", згадав Юра батькові слова і погнав оленя вперед.
Стежка пішла вниз, і через годину Юра вже їхав чудовою долиною в заростях модрин, по-святковому прикрашених пухнастим снігом.
"А справді, тут не було пурги, — подумав він, — сніг з дерев не збитий. Хто б міг подумати — якихось п'ятнадцять кілометрів і така різниця!"
Юра догнав валку і замислений поїхав ззаду.
(Продовження на наступній сторінці)