— Чого ти до мене пристав? — раптом розсердився Пилип. — Хіба олені мої? У Істапа питай — дасть чи ні.
Пастухи з цікавістю стежили за розмовою. Вони веселішали, коли говорив Кузьма, і враз хмурніли, слухаючи відповіді голови кочової ради.
— Почекаємо до весни, — сказав Биякан, — на узбережжі багато руських, вони допоможуть, без них — страшно.
— У нас є руський,—відповів Ілля, показуючи на Юру. Кузьма енергійно і радісно захитав головою:
— І не будемо чекати до весни. У нас є руський!
— Ти дурний, — сердито відповів Биякан, — ти вперше бачиш руського і думаєш, що його послухають Істап і Кирик. Це ж хлопчик!
— Цей хлопчик уміє читати! — з гордістю сказав Гаврило.
Юра почував себе трохи ніяково. Він засоромився, помітивши, з якою надією дивляться на нього Кузьма і Гаврило, але справа вимагала дії.
— Треба скликати збори всіх наймитів і потім усім разом поставити вимогу куркулям, — сказав Юра.
— Правильно! Самий правильно, — по-російському підтвердив Кузьма.
— Завтра зберемося всі! — загомоніли наймити.
З цим рішенням люди стали розходитися по домівках, а ввечері кілька дівчат і хлопців, хто верхи на оленях, хто на лижах, спустилися вниз по річці, щоб сповістити пастухів про наступні збори. Ілля, Чакар і Мача теж поїхали, і в юрті залишились тільки Гаврило, Юра і дві жінки. Вже зовсім стемніло, всі четверо сиділи коло вогнища, кожен думаючи про своє. Раптом завіска коло дверей піднялась, і до юрти зайшов посланець Істапа. Хазяїн викликає до себе Гаврила. Мачина мати схопилася руками за груди:
— У мене болить серце, — промовила вона стривожено. — Я чогось боюсь!
Всі замовкли, і Юра відчув, як передається йому тривога і неспокій жінки.
— Пусте, — сказав Гаврило і вийшов з юрти.
Мачина мати сиділа, тримаючи руку на серці і час від часу кривилась від болю.
— Погано мені, — сказала вона Юрі, — доглянь за багаттям, — і, спустивши завіску, сховалася під ковдрою.
Юра залишився удвох із сліпою коло вогнища.
Мимоволі згадалося життя вдома. Як там усе було легко і ясно! А тут — все треба вирішувати самому, все думати і думати, і ні в кого спитати поради.
— Навіщо Істап покликав Гаврила? — звернувся він до старої.
— Хазяїн кличе наймита, коли той йому потрібен. Юра схилив голову на руки і глибоко замислився. ...Тільки опівночі повернулися посланці. Завтра ранком сюди з'їдуться всі наймити.
— Чи бояться вони Істапа і Кирика?
— Ні. Чому боятися? Нас більше.
— Правильно, — сказав Юра, але тривожне хвилювання не покидало його.
— Старий, — сказала, прислухаючись, сліпа, почувши кроки знадвору.
Дійсно, увійшов Гаврило. Не поспішаючи, він обтрусив з шапки іній і сів до вогню. Всі мовчки чекали, що він скаже. Гаврило прокашлявся, запалив люльку і витяг з-за пазухи дві пляшки з кров'ю. Юра нерозуміючими очима дивився На кров.
— Стрихнін, — усміхнувся старий, — знаєш?
— Ні.
— Хазяїн наказав отруїти вовків стрихніном. У Юри відлягло від серця.
— Сьогодні недалеко звідси вовки розірвали вісім оленів. Я зараз піду і обіллю оцією кров'ю з розчином отрути те, що не доїли вовки. Вони повернуться доїдати і...
— А ще як полюють на вовків? — спитав хлопець.
— Завтра побачиш. Будемо ставити самостріли.
— А як це ставити самостріли?
— На тій стежці, де ходять вовки, протягають тонкий шнур на півметра від землі. Цей шнур прив'язують одним кінцем до дерева, а другим—до курка гвинтівки, яку міцно прикріпляють до стовбура чи до якогось кілка. Гвинтівку установлюють вздовж шнура так, що, коли вовк зачепить шнур, гвинтівка сама стрельне і влучить у вовка.
— Л коли людина потрапить на цю стежку? Людей у нас мало. Всім відомо, де стоять самостріли. Хто ж туди піде?
— Цікаво, — задумливо промовив Юра, — а мені можна поїхати з вами зараз? Я хочу подивитися, як ви готуватимете принаду для вовків.
— А чому ні? Як не хочеш спати, то ходімо, — засміявся Гаврило.
...Надворі від повного місяця було видно, як удень. Високі модрини в місячнім сяйві здавалися бузковими. Уквітчані інеєм, вони блищали тисячами діамантів, наче прибралися на якесь свято. Кругом було зовсім тихо, а холодне небо було синє-синє, як буває синім тепле південне море.
Мисливці стали на лижі і вирушили до однієї з бокових долин. Від страшенного морозу сніг не рипів, а скреготав під лижами, ніби розпилювали залізо. За півгодини Юра побачив геть стоптаний оленями схил гори, а ще через кілька хвилин вісім темних плям.
— Ось вони, — сказав Гаврило і витяг з-за пазухи пляшки.
Він пообливав кров'ю ті місця на тушах, де зідрана була шкура, сховав пляшки і, витягши люльку, оглянувся, де б присісти покурити.
— Що казав Істап? — спитав Юра.
— Істап нічого не казав. Але він усе знає! Він сказав, що одержав листа з далеких гір.
Юра не все розумів із сказаного старим, але суть йому була ясна.
— Від кого листа?
— Від кого? Істап не сказав. Хазяїн сказав тільки, що тих, які слухатимуться червоного закону, буде покарано— Так написано в листі.
— Я нічого не розумію, — сказав Юра.
— Хо-го! Ти багато чого не знаєш з того, що робиться в горах, — зітхнув старий, і ми не все знаємо...
— Ти боїшся? — спитав Юра.
— Я не боюсь, але інші боятимуться.
— Що ж робити? — сумно промовив Юра.
— Завтра побачимо, — відповів Гаврило і став на лижі.
Вони повернулися додому, коли в юрті вже всі спали. Тільки Ілля сидів, підкладаючи дрова в огонь.
— Віра хвора, — кивнув він на завіску, звідки чути було стогін жінки.
Чоловіки мовчки запалили люльки і, покуривши, почали вкладатися спати. Юра заліз у мішок до Мачі і заснув неспокійним, тривожним сном.
САМОСТРІЛ У ДІЇ
Прокинувшись, Юра здивувався. Всі речі були запаковані, як для кочування.
— Хіба сьогодні не буде зборів? — хотів спитати він, але промовчав.
Жінки стали розбирати юрти, а чоловіки пішли до лісу і принесли звідти кілька нових жердин. Віра сиділа на пакунку з постелі сумна і бліда.
— Погано? — спитав Юра.
— Погано, — відповіла вона.
"Куди ж кочувати з такою хворою?" подумав хлопчик. Мача тим часом скочив на оленя, щоб їхати.
— Куди ти? — здивувався Юра, що товариш не запрошує його з собою.
Та Мача лише махнув рукою.
— Пасти оленів, — відповіла за нього Віра. — Тепер він щодня буде їздити по долині і завертати оленів, коли вони відіб'ються від табуна.
Незабаром з принесених жердин орочі зробили великий каркас і нап'яли на нього замшу з усіх чотирьох юрт. В цім помешканні могло вміститися і п'ятдесят чоловік.
Над спільним вогнищем повісили всі чайники і всі казани, що були в окремих господарів.
— У нас тепер чайників, як у багатія, — засміявся Гаврило.
Почали з'їжджатися наймити. Тут були старі діди, сиві, з потухлими очима, були веселі юнаки, стрункі і моторні, були поважні чоловіки середніх літ.
— Всі приїхали, — сказав Гаврило до Юри.
— Нехай голова кочової ради починає збори, — пошепки сказав Юра Чакарові.
Орочі заговорили всі разом: голова не хоче відкривати зборів, він радить розпочати зібрання найстаршому віком. Довго з'ясовували, хто ж тут найстарший.
З’ясувалось, що дідові Макарові вісімдесят чотири роки, всі інші молодші за нього.
— Хай етикан1 починає! — залунало навкруги. Друзі! — сказав Чакар.
Всі притихли, і старий наказав Юрі читати постанову. Після кожної фрази хлопчик піднімав голову і бачим радісні обличчя наймитів. Час від часу Юра вставляв своє зауваження або вираховував, скільки кому припадає оленів. Збори дивилися на нього з неприхованою симпатією і пошаною.
Читання постанови наближалося до кінця, коли надворі почувся галас. Збори замовкли, ніби злякавшися. Хтось невідомий рвонув завіску, і до юрти просунулось спотворене гнівом обличчя. З-під верхньої губи стирчало жовте ікло. Юра враз пригадав зустріч на Видровій і здригнувся. Це був той самий чоловік, що перевозив дивний вантаж і заборонив йому і Мачі розповідати про зустріч з ним.
— Собаки! — гукнув невідомий. — Собаки рвуть оленів!
Всі орочі схопилися на ноги і, товплячись, кинулись до виходу.
— Собаки! Собаки! — лунали злякані голоси.
Юра вискочив надвір останнім. Пастухи, хто на оленях, хто на лижах, мчали до табуна. Табун, що зранку, ніби темна хмара, спокійно посувався вздовж гори, тепер вирував. Олені, як божевільні, бігали в усі боки, вони ревли, робили несамовиті стрибки, падали, збивалися в купу, знову розбігалися, покриваючи своєю масою все більший і більший простір. Між оленями, як скажені, носилися три собаки. Наздогнавши оленя, вони стрибали йому на шию і, зваливши його на землю, кидались до другої жертви.
Кілька десятків оленів уже лежали на снігу, а роздразнені кров'ю собаки все ганяли по схилу, розриваючи тепер уже оленят, неспроможних утекти.
Нарешті пастухи добігли до табуна і постріляли собак.
(Продовження на наступній сторінці)