— Невже ви й досі нічого не чули про колгоспи? — здивувався Юра
— Мам розповідали про них Кирик та Істап, але не так, як ти, — відповів Гаврило.
Цілий день і весь вечір в юрті точилися жваві розмови. Заходили сусіди, і Юра читав усім постанову. Всі прийшли до висновку: знайти голову кочової ради, який кочує поблизу куркульських табунів, і разом з ним поставити перед багатіями свої вимоги.
Юра бачив, з якою повагою дивляться тепер на нього наймити, і почував, що на ньому лежить великий обов'язок допомогти цим людям.
ПОЛЮВАННЯ НА БІЛКУ
Минуло два тижні. Група кочівників усе збільшувалась і збільшувалась. Майже щодня приєднувалися дві-три юрти, і в таборі ставало все шумніше. Тут були середняки-оленярі, бідняки-мисливці, наймити. Закінчивши рибалити, вони кочували на той бік гірського пасма.
Одного ранку Юра вийшов з юрти і не впізнав місцевості. Все було вкрито снігом. Блакитне небо, білий сніг, і тільки де-не-де з-під пухнастого покривала виглядала зелена гілка кедрівника.
Користуючись погодою, всі чоловіки вирушили полювати на білку.
Мисливці верхи на оленях розбрелися по бокових долинах, зарослих модриновим лісом.
Дід Чакар, збираючися на білку, дістав свою кремнівку, ріг з порохом, капшук з кулями. Юра здивовано розглядав старовинну зброю з поличкою для пороху, куди падають іскри від кресала, курок з кременем, що висікає ці іскри...
Самий первай рушниця! — сміялися орочі, спостерігаючи, з яким зацікавленням роздивляється хлопчик небачену зброю.
— Тисяча вісімсот тридцятий рік! — скрикнув Юра, прочитавши на стволі цифру, що вказувала на рік, коли зроблена гвинтівка. — Більше як сто років!
— Стара гвинтівка, — погодився Чакар, — а стріляє добре. Там, у горах, за перевалом, ти багато побачиш таких рушниць. Ті наймити, що не прикочовують на узбережжя рибалити, всі з кремнівками. Де їм узяти грошей на нову гвинтівку?
— Мені хотілося б постріляти з неї, — промовив Юра, і очі йому заблищали.
— Нехай колись спробуєш, — посміхнувся Чакар і, причепивши до пояса ріг з порохом та інше приладдя, вийшов з юрти.
Юра і Мача виїхали вдвох. Хлопчик хвилювався: це було його перше полювання на білку. Вони звернули від річки вбік на невелику притоку. Височезні модрини, обсипані снігом, стрункі і непорушні, навівали урочистий настрій. Хлопці їхали мовчки, ніби пригнічені суворою красою цього куточка.
— Білка! — раптом радісно скрикнув Мача.
— Де? — прошепотів Юра, оглядаючи обсипані снігом дерева. — Де? — повторив він, не спускаючи очей з модрини.
У відповідь Мача голосно засміявся. Юра глянув униз і розчаровано промовив:
— Хіба ж це білка?
На білім снігу, відсвічуючи блакиттю, прослалися білячі сліди. Вони йшли в усі боки від високої модрини, і Мача довго придивлявся, рахував і нарешті впевнено поїхав уперед. Слід кружляв, ішов від дерева до дерева, потім повертав назад, і Юра зовсім утратив надію знайти звірка. Але от слід зник коло високої засніженої модрини. Поблизу не було ні дерев, ні кущів. Білка могла бути тільки тут. Хлопці кілька разів об'їхали модрину, але ніяких ознак білки не було. Юра пильно обдивлявся кожну гілку, кожен сучок.
— Де ж вона? — безнадійно промовив він і раптом стрепенувся.
Зовсім низько, не вище як три метри від землі, коло першого сучка спокійно сидів блакитний звірок і з цікавістю поглядав на невідомих йому істот.
— Ось вона! — тихо промовив Юра і, не зводячи очей з білки, став готувати зброю.
Тим часом Мача швидко зняв з пліч дрібнокаліберку і стрельнув.
— Бери! — гукнув він до Юри, показуючи рукою на дірку в снігу, з якої виглядав тільки чорний хвостик білки.
Юра, стримуючи образу, заперечливо похитав головою.
"Яка неввічливість! — подумав він. — Я побачив білку першим, а він не дав мені навіть стрельнута. Це ж моя білка!"
— Бери! — знову сказав Мача.
— Ти вбив — ти й бери! — сухо відповів Юра і рушив далі.
Мача знизав плечима, взяв білку, прив'язав до пояса і наздогнав Юру, коли той уже знайшов другий слід. Не пройшло і п'яти хвилин, як Юра побачив і саму білку. Вона сиділа на вершечку модрини так само спокійно, як і перша.
— Білка! — промовив Юра, але не встиг злізти з оленя, як Мача вже націлився і стрельнув.
— Бери! — сказав Мача.
— Сам бери! — сердито відповів Юра, вже не стримуючи свого роздратування, і швидко поїхав далі.
Зніяковілий Мача взяв білку і, похнюпившись, погнав оленя, щоб наздогнати свого приятеля.
Вони проїхали мовчки аж до верховин струмка, стежачи за двома новими слідами. Тут ліс порідшав, модрини, не захищені від вітру, були низенькі і покривлені.
— Гніздо! — гукнув Мача і показав на одиноку модрину, що стояла осторонь від інших.
"Сорочаче гніздо, — подумав Юра, — що ж тут цікавого?".
Хлопці зупинилися коло дерева з гніздом, складеним із тоненьких гілочок. Воно не відрізнялося від сорочачого — було закрите зверху, а входом служила дірка збоку. Мача сильно стукнув по стовбуру ціпком. В ту ж саму мить з гнізда вискочили дві білки. Вони спокійно посідали на сучку коло гнізда і, здавалося, з цікавістю стежили за молодими мисливцями.
— Стріляй! — сказав Мача.
— Ти побачив — ти й стріляй! — відповів Юра, роблячи головою сердитий рух заперечення.
Мача здивовано глянув на приятеля і стрельнув раз і вдруге.
— Бери!
Юра відмовився взяти здобич, і мисливці повернулись до юрти в поганому настрої.
"Хай сміються з моєї невдачі всі, — думав Юра, — але я не дозволю собі брати здобич, яку вбив не я, або стріляти звіра, якого першим побачив товариш".
Хлопці повісили зброю надворі. Адже коли внести її в тепле, на неї сяде пара, вона спітніє і поржавіє.
Дід Чакар, що вже повернувся з полювання, глянув па Юру і, побачивши його з порожніми руками, мовчки продовжував білувати свою здобич—двох білок. Знявши шкури, він повісив їх сохнути і став розчиняти тушки. Він викинув кишки і, обережно взявши шлунок білки, розірвав плівку і видавив з нього білу масу.
— Що ви робите? — крикнув Юра, побачивши, що старий їсть те, що було в шлунку.
— Смачне! — засміявся Чакар і запропонував Юрі другий шлунок.
— Ні! Ні! — замахав руками Юра і аж відсунувся від діда.
— Ти спробуй, — настоював старий, — дуже смачне.
— Та то ж... — почав був Юра і, засоромившись, замовк.
Мачина мати взяла шлунок і, наштрикнувши його на шпичку, поставила біля багаття пектися.
За час перебування серед орочів Юра вже звик до їхніх убогих одноманітних харчів: все риба і риба, лише інколи варене м'ясо білки. Хліба він не бачив тут ні разу. Чай завжди без цукру... І він згадав, які смачні пиріжки пекла його мама, який чудовий борщ вона варила. А картопля! Що може бути краще за' картоплю з огірками? А хліб? У нього аж слина покотилася від згадки про все це. З якою охотою він з'їв би зараз шматок найчерствішого хліба! Та борошно тут вважається за найбільшу розкіш: у кого є стільки оленів, щоб везти борошно в гори? Тільки під час риболовства ороч-бідняк ласує хлібом або коржем.
— Тут нема нічого поганого, — продовжував старий, — білка їсть самі кедрові горішки, і її шлунок повен зерна цих горіхів. У шлунку вони зовсім свіжі, не перетравлені. Спробуй.
Юра недовірливо поглядав то на діда, то на шлунок і полегшено зітхнув, коли Мачина мати порадила спробувати цієї їжі в печеному вигляді.
— Руські не люблять нічого сирого, — додала вона.
Тим часом Мача, влаштувавши свою здобич на жердині,, щоб вона відтанула, щось схвильовано розповів дідові, поглядаючи на Юру. Старий вислухав і звернувся до Юри:
— Чому ти не схотів брати білок?
— А чому я їх брав би? Не я ж їх убив, — незадоволено відповів Юра.
— Ти не гарно робиш, — докоряв дід. — Не за звичаєм. Мача ображений на тебе. Коли орочі йдуть полювати вдвох, вони додержуються таких правил: той, хто перший побачить дичину, ніколи сам не стріляє. Стріляє другий, а здобич віддає товаришу. А коли він не влучить, тоді стріляє той, хто побачив її, і здобич бере собі. Отож дві перші білки твої, бо хоч їх убив і Мача, але першим побачив ти. Дві другі білки знайшов Мача. Ти повинен був їх убити і віддати йому.
— Але я ж не знав цих правил, — промовив Юра.
Він дружнім поглядом глянув на Мачу і потиснув йому руку.
— Пробач мені. Завтра я буду поводитись інакше. Тим часом Мачина мати зняла з шпички шлуночок і подала Юрі. Йому не хотілося образити добру жінку, і він, заплющивши очі і боячись, що йому занудить, куснув незвичайної страви. Але його побоювання були марні. Шлунок не мав ніякого неприємного запаху і на смак був подібний до мигдалевого тістечка.
— Ая? — сміючись, спитав Чакар.
— Ая, — відповів Юра і глянув на білок, що висіли на жердині.
— Шлунки з горішками ми їмо сирими, а от коли білка їсть ще й гриби, тоді шлуночок треба обов'язково пекти, — промовив старий.
Юра кивнув головою. Він скористується з поради діда.
(Продовження на наступній сторінці)