— Людина повинна володіти собою. Кочове життя важке, отож кочівник повинен володіти собою, щоб не загинути. Ти кажеш — хочеться пити? Сьогодні тобі схочеться пити, і ти не витерпиш і нап'єшся з струмка. Завтра тобі схочеться їсти, і ти не витерпиш і вкрадеш у другого їжу, післязавтра тобі не схочеться працювати, і ти вб'єш сусіда і забереш його майно. Так чи ні?
— А куркуль? — сказав Юра. Він же обкрадає наймита та бідняка? Брати за кілограм чаю тридцять білок замість трьох — це обкрадання! Не платити наймитам за роботу — це обкрадання!
Обличчя діда засвітилось усмішкою:
— Правда, куркуль обкрадає. Та в куркуля, мабуть, скрізь, хто б він не був, душа куркульська. Як про мене, то я наших багатіїв і за орочів не вважаю.
Дід подумав і додав:
— Вони, кляті куркулі, і наживаються на чесності бідняків.
"ПАПІР ПРАВИЛЬНИЙ"
Ранком сталася неприємна історія. Юра пізно ліг, ї, коли прокинувся, вже зовсім розвиднілось.
—— Чому сьогодні не кочуємо? — було його перше запитання.
Мачина мати стурбовано глянула на нього:
— Ти не хворий?
— Ні, не хворий, а що таке? — не розумів Юра.
— Нічого, — відповіла жінка, погладила його по голові і щось сказала по-своєму Іллі.
Юра почував себе ніяково, розуміючи, що тут вийшло якесь непорозуміння. Старий Чакар пішов до сусідів, і спитати було ні в кого. Нарешті дід повернувся. Він глянув на Юру, що сидів біля столика за чаєм, і співчутливо спитав про здоров'я.
— Та я цілком здоровий! А що таке?
— У нас такі звичаї, — промовив дідусь. — Коли людина спить — вона або хвора, або ледача. Якщо вона хвора, кочівники стоятимуть на місці, аж поки вона не видужає. А коли вона ледача і тому довго спить, тоді жоден ороч не візьме її собі в сусіди, і ледар мусить жити сам. А як може людина жити в горах одна, без громади? Отож ледар побачить, що з ним ніхто не товаришує, і стане працьовитішим.
— Так сьогодні не кочують через мене?.—■ злякано спитав Юра. — Чому ж мене не розбудили?
— Ми гадали, що ти хворий.
Юрі було так ніяково, що він готовий був провалитися крізь землю.
— Я ж не знав цього, — вибачливо промовив він.
— А тепер знатимеш, — засміявся дід.
Юра сидів смутний, боячись підвести очі. Йому здалося, що всі дивляться на нього з докором і зневагою. Тому він дуже зрадів, коли Мача запропонував йому піти надвір.
Від нічого робити вони кидали маути, намагаючись зачепитися петлею за сучок дерева. Юра з заздрістю спостерігав, як спритно працював арканом Мача. Кожен його змах досягав мети. Але в Юри нічого не виходило: то погано розсотувався ремінь, то закручувалась петля, то ще що-небудь заважало, і маут безсило падав на землю. Тільки за тридцятим разом Юра поцілив і з криком переможця натяг аркан. Тепер справа пішла краще. З'явилась упевненість, що і він може стати таким спритним, як його друг.
Приятелі повернулися до юрти. Юра витяг книжечку, щоб повторити завдання з орочської мови.
— А почитай, що тут написано, — сказав Чакар і витяг дві прикладені одна до одної дощечки, між якими лежав аркуш паперу.
Юра став читати, але нічого не зрозумів, хоч літери були російські.
Дід Чакар переклав прочитане: "Постанова першого районного з'їзду Рад". В постанові говорилося про те, що куркулі-оленярі повинні сплачувати своїм пастухам по два олені щомісяця.
У Гаврила та Іллі заблищали очі.
— Ми теж одержимо по два олені? — спитали вони разом.
— Постанова обов'язкова для всіх, — відповів Юра.
— Істап не дасть оленів, — сумно промовив Гаврило.
— Треба примусити його, щоб дав, — сказав Юра і відчув себе так, наче він зараз на зборі свого піонерського загону, де від нього, від командира, чекають рішучого і незаперечного слова. — У вас є голова кочової ради, ми передамо йому постанову, і він накаже куркулям віддати все, що належить вам.
— Істапа та Кирика бояться всі, голова кочової ради не сміє їм про це сказати, він куркульський родич,—з сумом у голосі промовив Ілля. — Адже коли його обрали на з'їзд, він удав з себе хворого і не поїхав до району.
— Скільки наймитів у Кирика та Істапа? — спитав Юра.
— Ге-ге, це треба порахувати, — сказав Гаврило і став загинати пальці на руках, шепочучи ймення пастухів. — Дванадцять у Кирика, шістнадцять у Істапа, — сказав він нарешті.
— Вас двадцять вісім чоловік, а куркулів два. І ви боїтесь їх! Коли візьметесь дружно, ви зможете зробити все, що схочете, — упевнено проговорив юний агітатор.
Орочі сумно хитали головами:
— Не дасть Кирик. Не дасть Істап... Наше право тепер, знаємо, та страшно йти проти куркуля...
— А що вони вам зроблять? Що вони вам зроблять, коли ви силою візьмете ваш заробіток? — з запалом сказав Юра.
Пастухи перезирнулись.
— Що зроблять? Ми не знаємо, що .вони зроблять, але нам страшно. Ніколи ще не було такого в горах, — сказав Гаврило і важко зітхнув.
— Хіба не було? — примруживши око, спитав Ілля. — Л Кузьма?
— А, Кузьма... — згоджуючись, захитав головою Гаврило. — Кузьма не боїться куркулів, хоч і наймитує в них. Так то ж Кузьма!
— Кузьма нікого не боїться, — вставив своє слово Ілля. — Я тобі зараз розкажу, який є Кузьма. Років п'ять тому він попрохав у Істапа оленя на харчі, а Істап не дав. Тоді Кузьма розсердився,— схопив гвинтівку, побіг до табуна і вбив трьох оленів. "Мало я тобі викохав оленів? А ти мені одного дати шкодуєш! Так я в тебе їх двадцять зараз уб'ю!" І вбив ще й четвертого. Тоді Істап злякався і став прохати Кузьму, щоб він більше не вбивав оленів, а забрав собі тих чотирьох. Отакий Кузьма.
— А чого ж було Істапові боятися Кузьми? — спитав Юра. — Хіба Істап не міг просто прогнати його?
— Е, — усміхнувся старий. — Тепер не ті часи. Раніш, коли була царська влада, Істап не тільки прогнав би Кузьму, а ще й судив би його і дав би йому двісті різок. А тепер Істап боїться. Не Кузьми він боїться, а радянської влади. Прожени Кузьму, а той піде в район та поскаржиться, а вже як Кузьма піде до райвиконкому, то він знайде там управу на куркуля!.. Істап старається не пускати Кузьму і на узбережжя рибалити...
— Ну, от бачите, — зрадів Юра, — і ви робіть так, як Кузьма, тоді і вас Істап боятиметься.
— Так то ж Кузьма! — з повагою в голосі промовив Гаврило.
— А як ми разом з Кузьмою? — поглядаючи на батька, сказав Ілля.
— Це коли б Чимен був з нами, — зітхнув Гаврило. — Той швидко поставив би на своєму.
Юра запитливо глянув на Гаврила.
— Був у нас молодий хлопець на Балигакчані, Чимен звали, більшовик, самий чакти! Самий більшовик! Той не боявся куркиглів.
— А де ж він тепер? — спитав Юра.
— Далеко зараз Чимен. У Москві!
— У Москві? — здивувався хлопчик.
-— У Москві!—з гордістю відповів Гаврило. — Вчитися поїхав. Аж через два роки повернеться.
— О, коли б Чимен був тут... — замислено промовив Ілля.
Юра перечитав усю постанову. Там говорилося, що наймити повинні одержати плату, рахуючи по два олені на місяць, за весь час, скільки хто працював у куркуля.
— Скільки років пасе Істапових оленів Гаврило? — спитав Юра.
— Давно,-—відповів той.
— Скільки років?
— Багато, — усміхнувся Гаврило і став вираховувати: — Я став пасти Істапових оленів того року, коли здох рябий олень у мого дядька. Шкуру цього оленя дядько подарував того ж року своїй дочці на одруження. Скільки років, як вона одружилась?—спитав він присутніх.
— Скільки ж це буде? — вголос сказав Чакар. — Скільки років Кені?
— Двадцять сім, — відповів Ілля.
— Двадцять сім, а Кеня народився через два роки після того, як його мати вийшла заміж. Двадцять дев'ять років я пасу Істапових оленів, — закінчив Гаврило складні підрахунки.
— Двадцять дев'ять помножити на двадцять чотири. Ти одержиш шістсот дев'яносто шість оленів! — урочисто промовив Юра.
— Го-го-го! — скрикнув Ілля.—Доведеться наймати пастухів! А мені скільки? Я пасу оленів дванадцять років.
— Двісті вісімдесят вісім, — відповів Юра. Жінки сміялися, не вірячи, що так буде.
— Ось дивіться, — сказав Юра, показуючи папір, — ось печатка і підписи.
Печатка справила несподіване враження.
— Печатка! — з повагою в голосі сказав Гаврило. — Коли є печатка, папір правильний.
Всі стали раптом поважні.
— Все залежить від вас самих, — продовжував Юра. — Коли ви дружно візьметесь, тоді ви будете господарями гір, — згадав він фразу з якоїсь книжки.
Постало питання про те, як пасти таку велику кількість оленів. Юра з подякою пригадав газету "Пионерская правда". В ній він часто і багато читав про колгоспи. Тепер він розповів про них орочам: пастухи одержать свій заробіток і будуть пасти своїх оленів спільно. Це всім дуже сподобалось.
(Продовження на наступній сторінці)