Я зацікавився "Великим диктатором". Ближчої неділі я поїхав трамваєм до нього додому, маючи в кишені його адресу.
Будинок, де жив "Великий диктатор", я і раніш колись запримітив. Тепер, коли я напевно знав, що це саме і є резиденція "Великого диктатора", він мені видався символічним. Серед кількаповерхових кам'яниць, на тій вулиці, де точились історичні події 1917—18 року, останній, у перії, що обривається глибоким ровом, цей затишний одноповерховий будиночок, що тільки одним боком вилізав на вулицю з садка, був ніби за представника чогось минулого, чогось та когось, що вже одійшло на безвік. Похмурі фабричні стіни, башти й бойниці, підкурені димом, далекі, глухі відгуки вдарів парового молота підкреслювали самотність цього будинка. З таких будинків можна, як із книги, читати прекумедні повісті колишнього. В них задержався аромат старосвітських батюшок та матушок, Пульхерії Іванівни, Афанасія Івановича, і отам, за квітчастим параваном, далебі, стоять навшпиньки і підслуховують вашу розмову Бобчинський з Добчин-ським.
Певно, через це все я давно вже знав цей будинок. Я пам'ятаю навіть табличку на паркані, що пишалась недавніми роками:
ПРОХОЖИЙ, НЕ НАРУШАЙ ПОКОЯ ЗДЕСЬ МИРНО ЖИВУЩЕГО
Тепер цієї таблички вже не було. Я пройшов сінцями і якимись закамарками, перше ніж потрапив до пенатів "Великого диктатора". В його кімнаті, заваленій усяким лахміттям, поламаними меблями, іконами й фотографіями, крім "Великого диктатора", сидів ще якийсь пописько. "Великий диктатор" жваво уминав галушки, а пописько дудлив, присмоктуючи, слив'янку. Мій прихід страшенно потішив "Великого диктатора", він покинув галушки й заходився мене роздягати й умощувати, пописько ж чогось затурбувався, нишком одставив від себе недопиту чарку і поспішно витер долонею масні губи.
Перше, що мені впало в око в кімнаті,— це фотографії, їх було занадто багато. Великі й малі, з одним або двома експонатами на них — вони всі показували "Великого диктатора" на різних етапах його, кінець кінцем, цікавого життя. На одній із них подано досить пікантне видовище: "Великий диктатор", коли йому було років 32—33, рачки вилазить з-під бутафорського каміння. Щось нагадала мені ця фотографія. Я задумався і раптом мені стало ясно все. Я швидко спитав "Великого диктатора":
— Скажіть, чи ви не писали пасічницькі книги?
— Аякже — писав! Ось тут у мене є, я зараз вам дам... "Великий диктатор" поліз до шухляди, а я не втерпів
ще його спитати:
— А п'єса "Дванадцять чародійниць"4—ваша?..
З підлоги почулось ніби трохи навіть ображене, що я ще питаю:
— Ну да, моя! Я зараз...
Він. Далебі він! Та я ж його прекрасно знаю. Два роки тому мені випадково про нього розповідали багато цікавого.
Послухайте ж, читачу, історію, як "Великий диктатор" почав писати й до чого все це призвело. Ця історія повчальна для багатьох початкуючих.
Кирило Іванович Самійленко своїм соціальним станом наближався до категорії куркулів. Він ледве знав письма й кохався в бджільництві. Можливо, що за часів воєнного комунізму його добре таки потрусили б, можливо, що пізніше він орендував би якогось млина і всякими правдами й неправдами доживав би покладену йому від невідомого фатуму кількість літ. Але сталось інакше. Випадок іноді дарує нам такі несподіванки, що від них шкереберть перевертається все наше життя. Так було і з "Великим диктатором". Ну треба ж було, щоб на лиху годину до "Великого диктатора" відкілясь нагодився агроном, якому подобались бджільницькі методи Кирила Івановича. Кирило Іванович міг би вважати цього агронома за найлютішого собі ворога, якби його мозок тепер функціонував нормально. Якби ж то!.. Сталось так, що агрономові замайнулось підбити Кирила Івановича на одну видавничу авантюру: Кирило Іванович має великий досвід у бджільництві, але він малописьменний, отже, хай Кирило Іванович диктує, а агроном писатиме.
Через який час вийшла з друку книжка: "К. И. Самойленко. Как улучшить пчеловодство русского крестьянина". Це і погубило Кирила Івановича. Друковані літери, які позначили на обкладинці його прізвище й мали рознести по світу звістку, що на цій найпрекраснішій із планет живе й Кирило Іванович Самійленко, спантеличили його. Невдовзі Кирило Іванович написав і видрукував власним коштом п'єсу на шість— дій "Дванадцять чародійниць"...
Було це діло ще до першої світової війни і масштаб українського літературного життя був настільки невеликий, що "Дванадцять чародійниць" одразу всі помітили. Тодішня українська критика зчинила страшенний галас, адже "Дванадцять чародійниць" могли хоч кого налякати, не кажучи вже за наш тодішній літературний хутір.
А в той час Кирило Іванович впевнено простував собі далі шляхом легкої слави. Йому вже замало було літературної слави і він топтав стежку до інших джерел популярності. У Кирила Івановича з'явилась манія фотографуватись. Він фотографувався в прекумедних позах, писав на фотографіях усякі афоризми й незабаром на Хрещатику аматори малоросійського гумору разом із серією "Десять заповідей для нежонатих" набували й такі листівки: коло столу сидить розхристана людина; погляд їй несамовитий, рукави й штанини засукані; людина обіперлась на руку й глибоко замислилась, на столі дві миски, внизу напис —"Борщ та каша їда наша. Кирил Малограмотний". Ви, читачу, певно, вже догадались, що ця людина є не хто інший, як наш знайомий Кирило Іванович?
Цікава й друга листівка, що про неї я вже згадував: з-під бутафорського каміння вилазить добре одягнутий (піджак, комірець, краватка, чохли) Кирило Іванович, а внизу напис: "Отак, як це каміння нужда та вороги придавлюють людину, но камінь вижимає мудрость. Кирил Малограмотний".
Одного разу Кирило Іванович, проходячи повз книгарню, побачив у вітрині погруддя Шевченка та Франка. Кирило Іванович зайшов до книгарні, й між ним та продавцем відбувся такий діалог:
— Де б я міг побачити майстра — мені треба зробити отаке погруддя...
— Так є ж готові погруддя, навіщо замовляти? Вам чиє треба — Шевченка чи Франка?
— Та ні — мені треба своє зробити...
Отже, невинна на перший погляд брошурка "Какъ улучшить пчеловодство русского крестьянина" накоїла страшного лиха. Кирило Іванович почав згодом писати філософські трактати, пророкування й листи до губернаторів, міністрів і царя. Розуміється, його листи залишались "гласом вопиющего в пустыне", і це завдало туги й суму Кирилові Івановичу. Під час приїзду Миколи II до Києва Кирилові Івановичу пощастило навіть достукатись до міністра царського двору Фридерикса (він просив аудієнції в царя), але зробити пророкування цареві йому не довелось, замість того він побачив самого Распутіна, що зачинив перед його носом двері.
Далі Кирило Іванович почав засипати листами тт. Чубаря, Петровського, Горького, а що відповіді так само не одержував, то іноді мусив знижуватись на обласний масштаб. Крім того, він писав свій нескінченний "Изходя-щий". Власне, не пише, а диктує своїй секретарці, що самоохотою взялась за цю сізіфову працю. Це через те, що він диктує, а не сам пише, він і є диктатор; а що він диктує не абищо, а такі речі, що мають, кінець кінцем, прислужитись людському щастю, Кирило Іванович величає себе "Великим диктаторо м". Він марно ходить по редакціях, пропонуючи надрукувати бодай окремі розділи його "Изходящого"...
Деякою антитезою "Великому диктаторові" є автор повісті "Импонирующая квартира или сущий ад с глазами сатаны".
Антитеза ця в тому, що коли "Великого диктатора" література призвела до божевілля, то цього автора навпаки — божевілля до літератури.
Це колишній учитель. Його погубило житлове питання. Спочатку він сподівався одержати ордера на-квартиру, але, коли з того нічого не вийшло, він уліз "нахрапом" до одної кімнати, що віддала йому його знайома, але мусив витримати протягом —кількох місяців справжню облогу й штурми від своїх сусідів та правління житлокоопу, що мали свої плани на цю кімнату. В процесі цієї боротьби за житлоплощу, що не раз переходила до бійки і нарсуду, бідолаха квартирант з'їхав з глузду...
Цю квартирну "Одіссею" й подано в повісті "Импонирующая квартира"...
Повість починається інтригуюче і, коли хочете, досить сюжетно:
"Проливные дожди в августе и сентябре месяце 1925 года размыли крышу одного бесхозяйственного дома, в котором я жил. Мне оставалось находиться под голубым шатром небес, на что я не имел никакого права уже по своєму социальному положению"...
Автор подає досить багато цікавих типів, перепустивши їх, натурально, крізь призму своєї не цілком звичайної уяви. Його герої мають динамічний характер, на зразок цього неспокійного типа, що вночі раптом стріляє з револьвера під дверима авторової кімнати "для прочистки заржавелого дула, но отнюдь не для своей популярности и поднятия авторитета".
Авторові цієї повісті кортить навіть подати своєрідну ідеологію, і він поділяє всю людність, що оточує його, не на класи, а на групи: хамітів, термітів і хамелеонів. Щоб передати вдачу й нахили свого персонажа, автор уживає досить цікавого образу, наприклад: "злой квартирный гений черный негр",— з цього образу читач одразу має збагнути, що думки в цього громадянина — чорні й наміри — ворожі.
(Продовження на наступній сторінці)