Ось один зразок: "Шановні товариші! Почуваючи в собі поетичні пориви, маючи з самих малих літ нахил до описування того, що я почуваю, що бачу й що зворушує мої мрії, я вперше насмілився послати до вас свій мізерний твір..." Далі йде докладна автобіографія і під кінець: "може, там можна буде мого вірша як-небудь пропустить, то, будь ласка..."
Або ще: "Коли моя бідненька поезія,— не буду казати, що припаде Вам до вподоби,— але хоть трішечки підійде до печаті, то прошу помістить у Вашому журналі". Іноді, хоч, правда, рідко, буває, що молодий автор не від того, щоб стати і в незалежну позу: "Писавши цей вірш, я і не думав надсилати його для друкування, але п о бажанню та проханню читавших його надсилаю". Автор додає до свого вірша ще й фотографічну картку.
Трапляється й так, що автор сам розуміє, що йому з його віршем "непереливки" й він подає до вірша пояснення: "За коріння, що дрижить від вдарів води, що злитить із пролитої водою дороги, я підозріваю закордонний капіталістичний клас"...
Але бувають і інші вірші. Я розірвав конверт і прочитав писаного жіночою рукою листа. Авторка пише, що це її перша спроба, й, наколи її два вірші не годяться до друку, вона просить, щоб їй не відповідати в "Поштовій скриньці", бо їй буде боляче. Ні адреси, ні прізвища,— тільки дві літери М.-Ч. Я пробіг очима перші рядки, й вони одразу чогось запали мені в пам'ять:
Ти уже уходиш? Ну іди...
* Я б тобі плеснула
Кислоти!..
Першого вірша, розуміється, не можна було друкувати вже хоч би через оту "кислоту", але він зворушив мене своєю безпосередністю. Я зараз же прочитав другого. Там було:
Високосинь — зеленодаль...
Співець незримий десь в блакиті...
Я потоплю свій сивий жаль
В хвилястім цім, як море, житі.
Хай п'ють проміння золоте
Натомлені і хворі груди,—
Мене ніхто-ніхто не жде...
Та не спішу і я нікуди...
Не можна сказати, щоб ці вірші визначались би великими формальними досягненнями чи ідейним змістом, вони досить індивідуалістичні, прості й безпретензійні. Та щось було в них, чи, може, в нервовому жіночому— письмі, чи просто в моїй інтуїції, що змусило мене кілька разів перечитати їх і задуматись. Хто така ця авторка? Мені чогось здається, що інтуїція не зрадила мене на цей раз: я певний, що авторка цих віршів — це одна з тих, що повернулись із своєї весняної ночі із зів'ялими й пожмаканими квітами. Дівчина не пішла далі топтати конвалію і рвати бузок, її раптом зраджено, і ось:
Мене ніхто, ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...
Мені здається, що ця дівчина ніколи й не гадала писати, принаймні, її другий вірш надруковано, а в "Поштовій скриньці" я радив їй неодмінно писати, але сталось дивне: ніхто не зголосився і не прийшов одержувати гонорар... Дівчина написала ці два вірші тоді, коли обсипалась черемха і зів'яв бузковий кущ. Адже ж буває потреба в людини, коли її пече і крає, співати або декламувати щось таке, що саме імпонує її стану. Вірші цієї невідомої авторки вийшли теплі, щирі, від серця. Отак іноді зовсім негарне обличчя в моменти найбільшого піднесення або глибокої туги стане раптом прекрасне, щоб потім згодом знову нікого не вражати й нікого не приваблювати. Я довго чогось почував незрозумілу тривогу й ніяк не міг забути отих останніх рядків:
Мене ніхто-ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...
Авторка цих рядків була, без сумніву, поза "посполитим рушенням" у літературу, але вона, леле, була одна з небагатьох, що зворушували в простих, невибагливих рядках і лишали в пам'яті свій слід.
ДЛЯ ЧОГО ПИШУТЬ І ПРО ЩО ПИШУТЬ
Для чого, справді, пишуть ці нікудишні вірші й нудні, беззмістовні оповідання люди, що мають свою роботу, а то й свій певний фах? Адже ж студент, або, скажімо, вчитель чи агроном, тямлять же, що між пристойним більш-менш віршем і поезією на кшталт:
Екатерина Великая О. Приехала в Царское село,—
різниця величезна.
Не можуть же не розуміти цього й, одначе, все ж таки пишуть!
Одного разу, читаючи свіжу порцію віршів, що їх принесла пошта, я прочитав такі теревені:
Барабани, барабани,
В ногу разом треба йти...
і так далі в такому ж дусі.
Не задумуючись над питанням, що за один автор цих чудернацьких рядків, я відповів йому у "Поштовій скриньці", що —"барабани взагалі самі не ходять, їх носять, тим-то й вірш не піде". Через кілька днів його знайомий сказав мені з жалем, що автор — поважна людина, досить уже літня, агроном і, мовляв, не слід було б йому так "іронічно" відповідати.
Мене вразило не те, що у відповіді була якась нетактовність: коли вірш нікуди не годиться, треба авторові про це одверто сказати і сказати так, щоб він зрозумів кончу потребу ліквідувати якось цей свій гандж, адже графоманія — це, власне, як-то кажуть медики: не ганьба, а велике нещастя. Мене страшенно вразив контраст: піонерські барабани, що самі аж ніяк не можуть "в ногу йти", і агроном з угноєнням грунтів, морфологією рослин etc...
Так: "Темна наша батьківщина! Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему і зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками і ніяк не найде веселого шляху... Темна наша батьківщина!.."
Коли мені хочеться уявити собі велике обличчя того "початкуючого" автора, що, мов соняшник до сонця, лине до літератури, я пригадую собі такий випадок. Це було за непу, коли в торгівлі й дрібній промисловості діяв приватний підприємець'. До редакційної кімнати увійшло троє. Увійшли вони якось занадто урочисто й впевнено так, що всі присутні в мене відвідувачі одразу замовкли й нашорошились. Це була літня, але старанно й тонко підфарбована й напарфумована "мамаша" (саме—"мамаша"), донька років 15-и й п'ятилітній пестун непівського життя.
"Мамаша" підпливла до стільця й поважно сіла, донька смиренно стала позад неї, поклавши тендітні руки на спинку стільця, а п'ятилітній пестун роззявив рота й вивалив на мене лупаті з ознаками дегенерації баньки, мов розглядав якесь чудисько.
"Мамаша" поклала на мій стіл дорогого редикюля, оддихала ядуху і заливчастим томним голосом недбало звернулась до мене:
— Моя дочь пишет стихи. Лидочка, дай сюда свою тетрадку. Вот хороший стишок, например, о Парижской коммуне.
Донька, як учителеві німецької мови — диктант, подала мені тоненького альбомчика. В таких альбомчиках, з такими ж квітками та янголятами колись такі ж самі доньки таких самих мамаш писали:
Дарю тебе корзинку —
Она из тростника.
В ней фунта два малинки
И ножки с индюка.
Тепер там був вірш про Паризьку комуну...
Мене це просто приголомшило. Перше ніж читати вірша, я скоса глянув на "мамашу". Таких жінок можна було зустріти тільки на Хрещатику в робочу пору, коли вони роблять свій ранковий променад, ведучи на орчику якогось огрядного білого цуцика: Я навіть пробіг очима по кімнаті: чи не привела, глядіть, ця пані й сюди того цуцика, але цуцика не було. Для таких пань мова Шевченка й Франка є, мабуть, мовою третього гатунку, яку не годиться серйозно застосовувати в житті, але цей вірш, вірш про Паризьку комуну був написаний українською мовою! Чому — українською і чому саме про Паризьку комуну? Хіба що тільки для того, щоб надрукували. Розуміється, його не можна було друкувати, це були просто дитячі, нікудишні вправи, але, як кажуть: факт лишається фактом...
Мені пригадався тоді ж другий вірш російською мовою якогось червоного командира, що я його нещодавно одержав:
Лондон,
Белый дом,
Вашингтон и Рим
Нам готовят тинь-ди-ринь...
Але, далебі, цей вірш був у сто разів симпатичніший і цікавіший за ту Паризьку комуну "на украинском языке".
Молода єврейка з Одеси, яка допіру скінчила ВИШ, принесла мені якось свої вірші українською мовою. Вона зовсім не вміла говорити по-українському. Я здивувався:
— Чому ж ви пишете вірші українською мовою? Дівчина зашарілась і соромливо сказала:
— Очень красивый язык...
Про що пишуть молоді автори? Що саме їм надає натхнення, що спонукає їх братись за перо, щоб потім мерщій податись із свіжим віршем до найближчої редакції?
На це годі дати одну відповідь, що охопила б увесь той матеріал, яким молоді автори'крутять, мов циган сонцем, їхня тематика (маємо на увазі тут поетичну) така неосяжна, така часом несподівана і в той же час така трафаретна (це ніби логічний нонсенс, але насправді воно так), така убога, що іноді важко навіть подумати, в які тематичні нетра притарабанить парнаська бенеря молодого поета.
Раніш було такий поет мав певне амплуа: він писав про кохання, милувався з рідного місяченька, млів, коли замість "Аїди" в українській опері слухав соло хуторянського соловейка тощо. Але цей антураж лежить тепер у нафталіні, і рідко хто зважується ним користуватися. А проте час від часу користується. І тоді з Чернечої гори встає тінь Тараса Григоровича і гірко посміхається з таких, наприклад, рядків:
Показався із-за гори Діжою білолиций, Мов той човен в синім морі, Із-за гори виринав...
Але молодий автор, здебільшого, не такий уже наївний, щоб не знати, на що саме тепер є прпит, він знає, що квітоньками всякими редакторові туману не напустиш, що всі оті "місяченьки та личка з карими очима й коханнячком" — то тепер уже "гнила риба", що її будь-яка крам-
ниця соромиться показати своєму покупцеві. Треба, мов-
(Продовження на наступній сторінці)