ляв, свіжішого краму. І ось молодий автор, упріваючи,
щиро тягне до своєї поезії — залізо, бетон, трактора,
радіо. Та ба — хоч і багато ще років даватиме наше
Криворіжжя залізо всьому СРСР, проте всіх залізних
покладів його не вистачило б і на один рік, коли б усе те
залізо, що його так легко розкидають молоді автори на
пустирях своєї творчості, мало б реальну вагу і хоч ма-
леньку вартість.
Отже, volens nolens, а все ж молодий автор мусить пускатись і того рятувального в сучасній поезії заліза й шукати "більш сьогоднішніх" тем. Ну, чим, скажіть, не "сьогоднішній" хоч би такий вірш, зважаючи на боротьбу ЦК з опозицією, позику на індустріалізацію тощо:
Не знаю я,
Чи може це так буть,
Щоб ми в одній своїй країні Побудували соціалізм...
"Сучасність" — ось морока для молодого автора, але без неї не обійтись, хоч вона часом призводить автора до протилежних наслідків. Я знав (листовно) одного такого поета, фахівця в китайських справах. Кожна подія в Китаї хвилювала його і зворушувала, він не міг не писати про це вірші. Але трапився такий казуе. Чи то, може, газети на той глухий куток, де сидів мій автор, запізно приходили, чи, може, його вірші чогось на пошті затримувались, але кожна його ода, присвячена котромусь із діячів китайської революції, надходила до редакції вже тоді, коли цей діяч зраджував революцію, а його син у Москві зрікався свого батька контрреволюціонера. Отже, всі ці вірші, присвячені Чан Кайші, Фін Юньсянові тощо, признатись, не такі вже й погані, швидко летіли до кошика. Молодому авторові просто фатально не щастило з Китаєм і "сучасністю"!..
Молодому авторові хочеться бути оригінальним, для нього немає більшої образи, як сказати: "У вас, товаришу, помітко вплив Тичини, або Сосюри, скажімо". Автор боїться тих упливів, як криміналу, через те він згоджується поставити раптом серед українського села мінарет і яку-небудь сільську Марусю озвіздити на Марієту, аби це було хоч трохи оригінально. Ось вам один із таких творів:
Синьою наміткою напнулось село, Ген в небі вершок мінарета. "Чи скоро приїдуть в село Шефи?" — питає мене Марієта.
гівтор щиро хотів написати оригінального вірша під знаком "Змичка города з селом", але хіба то, з кінцем, його вина, що вірш вийшов, як-то кажуть,—"ни к селу, ни к городу"...
Летючи навзаводи за оригінальністю, молодий автор часом залітає на самісінький краєчок прірви, що розмежовує нормальну мову з непевним маячінням. Хто розбере, про що тут мова мовиться:
Нам не нужні потухші вогні,
Серця більше вони не зогріють,
Хай морочать північні тіні,
Поки вітри і рештки розвіють.
Про цю нісенітницю можна сказати хіба що словами чеховського героя: "Этот писатель туманно пишет"...
Дивна все ж таки річ: масовий молодий автор часто буває песиміст. Поза залізобетонними мурами й височенними радіощоглами його охоплює сум. Бактерії занепадництва занадто рано потрапляють до його молодого поетичного організму, і часто пристойний молодий автор уважає за свій обов'язок пожуритися. В 20 років він журно згадує дитинство, в 22 роки — юнацтво. Йому, кінець кінцем, байдуже про що журитись, аби журитись! І він журиться:
Дорога — степ, а небо синє, Летять по проводах слова. А думка лине, лине, лине, Болить, кружиться голова.
ЛІТЕРАТУРНИЙ БЗИК
Власне кажучи, кожна людина, що, замість підручника хімії чи там бухгалтерського гросбуха, сідає писати вірші, немаючи до того ніякого хисту, вже, очевидно, має свого "бзика". Але є автори, що в них цей "бзик" — перманентний, він давно вже перейшов у хроніку, набув собі хворобливого стажу й не менш хворобливої кваліфікації. Це звичайні божевільні. Проте вони цілком безпечні й навіть, коли хочете,— страшенні симпатяги. Я познайомлю вас, читачу, із ними. Щоб показати вам усіх нещасних, що мені їх трапилось бачити на цьому карколомному шляху до легкої слави, я приховав на останнє ще двох. Це один —"Великий диктатор", а другий — автор повісті "Импонирующая квартира, или Сущий ад с глазами сатаны".
Цим питанням мають зацікавитись лікарі-психіатри, а я сам не можу пояснити, чому божевільних так вабить редакція.
(...)
їх багато тиняється по наших редакціях, заважаючи працювати редакційним співробітникам, але я спинюсь зараз тільки на двох найцікавіших.
З "Великим диктатором" у мене утворились досить таки приятельські стосунки... Ми познайомились із ним так: якось до мого стола в редакції підійшов дід. Власне, "дід" до нього не підходило б, це скорше був "дєдушка", але наша мова ще не створила слова, що увібрало б у себе поняття російського "дєдушки": "дід" — занадто гостро й суворо, "дідусь" — занадто м'яко й солодкувато. Так ось цей "дєдушка", дебелої постави, з лагідними очима й великими рум'янцями на щоках, підійшов до мене. На голові йому була довга грива СИВОРО волосся під Карла Маркса, але цё не перешкоджало йому в цілому являти собою типа, близького до категорії попа-розстриги.
"Дєдушка" простягнув мені руку й одрекоменду-вався:
— Борець за справедливость і виновник усіх недостатков Советской Райросії, что значить — автор, Кирил Са-мойленко.
Я спочатку не збагнув, у чому тут річ, і здивовано оглянув "дєдушку".
— У мене тут і візитні карточки є, пожалуйста, возь-міть на пам'ять.
Він справді видобув із бічної кишені кілька карток та етикеток. Я уважно обдивився їх. Вони чомусь одразу заінтригували мене.
КИРИЛО ІВАНОВИЧ САМІЙЛЕНКО
Член Українського Клубу у Київі
КИРИЛЛЪ ИВАНОВИЧЪ САМОЙЛЕНКО Членъ Киевскаго Общества Пчелово-довъ и Русскаго Купеческаго Собранія
Обидві картки складено однаковісінькими літерами, в одній якійсь друкарні й, очевидно, в один і той же час. Коло карток лежали кольорові етикетки:
САМЫЙ ПОЛЕЗНЫЙ НАПИТОКЪ СТАРО-ВЫДЕРЖАННЫЙ ЗАПОРОЖСКІЙ МЕДЪ Кіевскаго № 3 завода К. И. Самойленко
Нижче на цій самій етикетці намальовано лисуватого хахла з повногрудою, вишиваною малоросіянкою, що тримають кухлі "запорожского меда" і мило, очевидно, з насолоди, посміхаються. На другій етикетці досить переконливо надруковано: "Покупайте липовый медъ, полезный по свидетельству врачей, из пасеки К. И. Самойленко". На етикетці, ніби пришпилені, прилипли дві бджоли.
Мені одразу чомусь здалося, що у "виновника всіх недостатков Советской Райросії" щось негаразд із бджолами. І я не помилився. Він залишив мені вірша, кілька якихось аркушів, писаних машинкою до письма, адресу і, що я не мав тоді часу із ним більше поговорити, він ввічливо вклонився і пішов.
Вдома я прочитав його папери. їх писано російською й українською мовами, але ярижкою. Вірш не справив на мене враження. Він починався так:
Ой, що ж то в нас таке случилось,
Що наша золота Советская власть народилась...
Мир сему дому
И всему гражданскому народу!
Вже неправда трясеться,
Що повинуватись правді прийдеться.
Таких віршів з більшим чи меншим еквівалентом безглуздя я прочитав безліч. А ось проза його, чи точніше — його життєві пригоди, вкладені в повістярську форму! Це вже було щось інше.
Ось, приміром, один із розділів цієї книги, що її автор на своїй кабалістичній мові назвав "Изходящий" (читаючи це в українській транскрипції):
"БЕСЕДА
Философа Карла Самойлова (в автора його ім'я й прізвище трансформується залежно від мети й змісту його твору: Кирило, Кирилл, Карл, Самійленко, Самойленко, Самойлов.— Б. Л.-Д.) с Профессором Университета св. Владимира Капустинским.
Профессор спросил: "Чем могу служить?" Философ говорит: "Я к вашей милости. Изследуйте мое умственное здоровье, ибо я берусь за весьма большое дело исправить все Райроссийское недоразумение". Фактически философ себя открыл. Профессор, как врач душевнобольных, посадил его на скамейку нервных и начал ему, т. е. философу, говорить комплименты. Философ, замечая, извиняется, что сразу говорит на 2-х языках, и говорит Профессору: "Простите, что я говорю русско-украинским наречием, мой разговор один ученый одобрил, сказал, что если бы так все говорили, то вышел бы очень превосходный язык". Профессор Капустинский стал продолжительно хохотать, смотря вокруг учеников своих — студентов и студенток. Философ ничуть не сконфузился и сказал Профессору: "Я с малых юных лет не любил иронии, шуток всяких, и вам высокопоставленным не идет смеяться, разве только улыбнуться. Вы посмотрите, г. Профессор, на портреты Шевченка, Ленина, Луначарского и др. великих людей — на их лицах никаких смехов не заметно..."
Далі "філософ Карл Самойлов" каже професорові, що він давно почуває в собі дар пророкувати, що він передбачав і японську, і німецьку війни, він знав, що Романови загинуть і буде революція і що тепер він, "как древние коммунисты Иисус Христос и Моисей", мусить поїхати до Москви в "Центральный Совет" і одкрити їм істину, бо влада на місцях його не задовольняє цілком.
— Вот, как хотите, г. Профессор, так меня и понимайте, а свидетельство мне для Центрального Совета дайте. Не знаю, в какой вы партии состоите, а я партии всего мира от востока и до запада, всему миру доброжелатель и великий диктатор".
В такому ж стилі були й інші аркуші.
(Продовження на наступній сторінці)