— Слухай... (Євген похопився і додав "..тс"). Я прошу не валять дурака й кинути ці всякі...
— Я не "валяю", то тільки паничі — візьмуть та й повалять дуру... — Маланка заскалила рівний, як низка намиста, ряд зубів і захіхікала дрібним плотським смішком.
— Маланко! Я прошу вас...
— Пропала вже "Маланка"! — і вона зникла за дверима. 1 знову Євгена засвердлили неспокій і досада. ~ Просто пеня 3 якась, хоч з дому тікай!
На веранді вже пили чай. Леонід сидів поруч батька, а навпроти клопоталась мати. Вона похапцем, заклопотано, підсувала Леонідові вершки, масло, конфітуру, шинку, коржики, наче боялась, що він зараз знову поїде, а вона так і не встигає пригостити свого улюбленця Льонічку.
— Добридень, Льоню, — Євген порозпихав стільці й підійшов до брата. Раніш миршавий і недокрівний Леонід, якого вічно в чомусь купали, чимось мастили, поїли якимись мікстурами й порошками, тепер погрубішав і широкий шкіряний пас, напинаючись, уже стримував попереду барильце живота. Колись прищувате лице тепер рум'янилось стиглим яблуком і, задоволене, добродушно посміхалось. Євген завагався перед захисного кольору нараменниками і двома зірками підпоручника. Не хотілось цілуватись із братом. Міщанська традиція — конче лизатись!..
Леонід задзвенів острогами під столом і охайно підстрижені вуса колюче дріпонули Євгенові губи.
— Здравствуй, здравствуй, Женя! Да ты совсем уже молодцом!.. — розвів руками Леонід, розглядаючи Євгена з голови до ніг.
— Кончил гимназию? Теперь что же — по моим следам, на юридический? Хотя, впрочем, недолго будешь студентом в бирюльки играть — через годик пожалуйте в армию! — молодцювато поляскав Євгена по плечу Леонід і застукотів ложечкою в шклянці. Євгенові не подобався новий Леонід. Не подобалось, що він, старший тільки на три роки від нього, а говорить зверхньо, поблажливо, як із хлопчиком, не подобалась його офіцерська молодцю-ватість, було неприємно навіть, що Леонід став такий гладкий, здоровий. 1 Євгенові не було чого сказати братові на привітання.
— Це добре, Льоню, що ти приїхав... Надовго? — тихо спитав, аби щось промовити.
— Э, да ты, я вижу, братец, заядлый малоросс! — вигукнув по-приятельському Леонід, пораючись коло бутерброда. Євген похмурився.
— По-перше — не "малорос", а потім — чому ж "заядлий"?
— Ну вот тебе и раз! — голосно зареготав Леонід. — Сам же себя выдаешь: я только спросил, а ты уж обиделся. У нас в полку тоже уже началось, несколько человек там есть... Спрашивают меня: "Вы украинец?" — я отвечаю: "Собственно говоря, — да, я малоросс, но для меня не существует розни". — Ужасно обиделись...
— Идиоты! — буркнув батько і попросив налити йому ще одну склянку, тільки, будь ласка, — міцнішого, а то завжди наллють такого блідого, що аж пити гидко.
Батькова репліка підбадьорила Леоніда:
— Вообще, все они какие-то странные... Недавно вот был случай: говорю я прапорщику Шуре-Буре (из нашей дивизии, артиллерист, тоже из украинцев): — Ну, хорошо, а вот скажите, как будет по-украински "среднее образование"? Молчит, удивлен. — А как: "сумма предыдущих равна сумме последующих"?.. — Вот видите, сказал я ему: я не украинец, а знаю: "Загальна освіта", "Купа попередників рівняється купі позадників". Какой же из вас украинец... Прапорщик ужасно смутился. — Подучите, подучите грамматику Грушевского! — пожучил его хорошенько...
Леонід знову зареготав і лукаво підморгнув Євгенові: — Все вы украинцы такие!..
— Недотепно ти, Льоню, сказав, просто — глупо... І потім, ніякої граматики Грушевського нема!
— Как так "нема"? — здивувався Леонід, навіть бутерброд на стіл поклав: — Грушевский у них — главный, он и историю выдумал, и грамматики всякие, это ты, дружок, не знаешь еще! Нет, я его поделом отбрил, это совсем не глупо, — обернувся запитливо до батька Леонід і хотів ще доводити, але батько перебив:
— Глупо, Евгений, образованному человеку коверкать литературный язык и зачитываться всякими бреднями, которые пишут для дурачья разные проходимцы. Да! — повчально вичитав старий Барабашев, сьорбнув чаю й уставився сірими, каламутними очима в Євгена.
Передчуваючи грозу, мати захвилювалась:
— Женичка, ты поешь сначала, а потом уже о политике будете...
Євген подивився батькові в вічі, напружився, ворухнув губами, але стримався. Сів до столу, взяв ложечку й простягнув руку:
— Присунь, будь ласка, Льоня, цукру.
— Что такое?.. "Цукру*? Der Zucker? Это же, Женя, будет по-немецки, мужики говорят у нас "сахарь", — посміхнувся непорозуміло Леонід і важко загребнув долонею цукорницю.
— Ивана корчит из себя. Терпеть не могу этого! — сердито процидів батько й спересердя дзвінко одсунув від себе склянку.
Євген зблід на виду й рвучко встав з-за столу:
— Я можу не "утруждать терпение".
— Но ведь ты же ничего не ел, Женичка! — заметушилась мати, — покушай, а тогда пойдешь.
— Дякую, мамо, я не хочу, — промимрив, не обернувшись, і швидко подався до дверей.
— Евгений! — крикнув батько, але Євгенові кроки вже затихали в залі.
— Набил себе мальчишка в голову глупостей и воображает! — забурмотів старий Барабашев і закрився шпальтами "Кіевлянина".
В своїй кімнаті Євген кинувся до столу й стиснув долонями голову.
— Ні, ні, так далі не можна! Треба неодмінно вийти —з цього йолопського становища. Так, так: треба просто
виїхати з дому. Виїхати, не оглядаючись. їсти його хліб, користуватись його помешканням, це принижує мене, поневолює й обертає на пасивну, нікудишню ганчірку. І яке він має право? Що з того, що він батько мені! Він зовсім мені чужий, він...
Євген уявив собі батькову постать — бочку з кавуном угорі й двома карачкуватими чураками знизу — й гірко посміхнувся: "Бардадим"! Яке воно влучне, це вуличне прозвище йому! 1 це мій батько... "Бардадим" — мій батько! Яке прикре непорозуміння...
Євген дістав із шухляди папір з конвертом, і перо, як на ріллі, дрібно застрибало поміж кривульками літер.
Любий Володю! Мої особисті обставини склалися так, що я неодмінно мушу знайти собі якісь лекції, щоб за літо підробити трохи на університет. Ти колись казав мені, що у вас на цукроварні завокди є потреба в репетиторах, отже, чи не порекомендував би ти тепер мене? Буду тобі вельми вдячний. Нетерпляче чекаю на твого листа.
До кімнати нечутно ввійшла мати. Ь довга старомодна сукня тихо зашаруділа шлейфом і те шарудіння, як і завжди, внесло в Євгенову кімнату теплу тишу, затишок і заспокоєння. Мати підійшла до столу і звичним рухом, як маленького, погладила Євгена по голові. Євген стрепенувся, одкинув на спинку крісла голову й млосно заплющив очі. Материна рука знову ніжно погладила волосся і спинилась на щолопку 4. Але в темних ямах заплющених очей перед Євгеном нараз постав разючий контраст: мама, ніжна, сумна, полохлива мама і " Барда-дим". Поважний, грузький, завжди сердитий і грубий. Мати журно, з ледве помітною тінню докору, мовила:
— Зачем же ты, Женичка, — так? Папу оскорбил, да и с Леней?...
— Ну, не можу ж я, мамо, ввесь час терпіти, коли вони паплюжать найдорожче мені. Розумієш — просто в душу плюють...
Шла Миколаївна Барабашева не зрозуміла того, що сказав їй син. Вона чула тільки, що сталось щось із її сином, щось перевернулось за останній час у ньому, і цей похмурий, роздратований юнак — то щось інше від Жені. Ніби хтось узяв йому нутро й підмінив. Немов він тяжко захворів. Що скоїлось із сином? Це питання постає перед нею кожного разу^ коли вона дивиться на сина, але вона нічого не може пояснити й нічим зарадити. Через те було тоскно й боляче. Ніла Миколаївна добула носову хусточку й затулила верхню губу. Син жестикулював руками й перед нею на столі й підвіконні розсипались камінцями його дивні, малозрозумілі, гнівні слова, а в грудях їй громадився навісний біль, стискував спазмами горло, щемив очі й підіймався вгору, як кип'ячене молоко: не доглянь секунду — він і переллється через край непроханою сльозою.
Євген глянув на матір і досадно одвернувся:
— Ну, ось ти вже й плакати, мамо! Ну, для чого!.. Себе тільки нервуєш і мене теж...
— Нет, нет, Женичка, — похапцем одсмикнула від лиця руку з хусточкою і навіть посміхнулась, — это у меня насморк...
Євген порожнім поглядом повис на рясному зеленому гіллі за вікном у садку. Ніла Миколаївна пучками
пальців обіперлась об спинку крісла й пестила очима синову голову. — Ах, діти, діти! Яка мука вас денно й нічно доглядати, турбуватись кожної хвилини, роками старанно виховувати, щоб потім одного дня побачити, як усі твої зусилля, всі твої змагання, всі твої сподівання, все пішло за водою;..
(Продовження на наступній сторінці)