Вона дбайливо викохувала своїх трьох синів, вона з однаковою любов'ю, з однаковою увагою застосовувала до кожного з них вичитані з книжок та журналів методи виховання. їй хотілось їм трьом передати своє добре серце й тиху, сумирну вдачу. Вона в кожному хотіла побачити саму себе, бодай хоч частину себе, хоч одну якусь рисочку. Але підростали сини і, підростаючи, мінялись їхні обличчя, їхні вдачі, їхні нахили. Як навмисне, вони виросли не подібні ні на неї, ні на Петра Олексійовича, ані один на одного. І тільки зелений офіцерський однострій зрівняв уже десь у шанцях, на фронті, старшого Жоржа й середульшого Льоню. Прийде час (недалеко вже...) і він зрівняє в юнкерській школі і Женю. Тоді Ніла Миколаївна залишиться зовсім одна, зовсім самотня, як у перший рік шлюбу, коли з намови бідних батьків, стомлена й байдужа, вона пішла за Петра Олексійович*... А втім хіба тепер вона не самотня? Два сини вже вилетіли назовсім з рідного гнізда. Навіть коли — дасть милосердний Бог — їх не одніме в неї та проклята страшна війна, однаково: їх забрало вже до себе безкрає, галасливе життя, що його безугавні, грізні хвилі б'ють за стінами власного дому й майже містично лякають Нілу Миколаївну. Залишився ще Женя, що з його народженням згасла, як коротке дощовите літо, її молодість і зайшла рання осінь. 1 ось одного дня трапилась метаморфоза: ні з того, ні з сього він заговорив до неї по-ма-лоросійськи. Вона нічого не сказала йому на те, тільки ніяк не могла збагнути: Женя, її Женя, і — грубі, вульгарні, мужицькі слова! Як на базарі. Відкіля йому запало це? Де він їх міг схопити? Він, що його так ретельно ввесь час берегли від лихого впливу вуличних хлоп-чисьок, що зроду не був не тільки що на селі, але й на міському базарі, що був добрим учнем і без репетитора переходив з класу до класу. Хай би це захоплення якоюсь фантастичною Україною тралилось, коли він був
Зв7
ще підлітком, коли вбирався в гусяче пір'я й нишком біг до альтанки в садку на нараду "індіанських ватажків" — це було б іще зрозуміло, це було б дитяча розвага, діти люблять фантазувати, але тепер, коли саме скінчив гімназію, — цього, справді, ніяк не можна збагнути.
Ніла Миколаївна любовно обвела очима мужні обриси Євгенової шиї. Він зовсім, зовсім уже дорослий...
Аби якось розрядити в собі терпку образу й безвихідне, тягуче роздратовання, Євген без діла переставляв на столі книжки. Його мучило, що він ні за що, власне, завдав матері болю, що їй тяжко зараз і то зовсім не нежить був у неї, а сльози. Він хотів пригадати, чим саме засмутив її, але не міг пригадати, і це ще більше дратувало і шарпало всередині. Він почував за своєю спиною материну постать у чорному, чув, як вона дивиться на нього, навіть здається чути, як потихеньку шелестять її невеселі думки, і раптом йому стало невимовно шкода високої, сивуватої вже, але ще стрункої і гарної мами в довгій старомодній сукні. Треба розвіяти цю мовчанку, що тужно мжичить у кімнаті, і якось розважити мамуню. Він одсунув крісло й обернувся до матері. Мати стояла за кріслом, не ворухнувшись, і дивилась на нього. Бліда усмішка кволо заграла назустріч йому на її печальному лиці і від неї повіяло на Євгена таким теплом, такою ніжністю, такою любов'ю, що хотілось ударити себе щосили, — як посмів ти хоч на одну йоту завдати болю цій прекрасній, любій мамуні!
Євген кинувся до її руки й притиснув до губів.
— Мамочко!.. Мамуню моя, я зовсім тебе не хотів...
— Ну что ты, что ты Женичка! Я — ничего... я понимаю, что тебе это нравится, не возражаю... Я даже сказала Меланье вышить тебе малороссийскую сорочку, ведь ты же любишь это...
— Ні, ні, не треба сорочки, мамочко! Ні в якому разі!!. Ти скажи їй, щоб вона не вишивала — збентежено заговорив Євген і благаюче подивився знизу на матір.
— Почему же не нужно? Пусть шьет, ей это ничего, я же заплачу ей отдельно за работу.
— Ні, мамочко, я прошу тебе, не треба! Чуєш?..
— Ну полно уж, хорошо... Странный ты какой-то, Женичка...
Євген, мов по небезпеці, легко зітхнув. Ніла Миколаївна обійняла його голову й поцілувала в каштанове покошлане волосся. Все ж таки він найчушший син, — подумала Ніла Миколаївна і присок любові крапонув їй на серце, запік. — Ты не уходи, Женичка, я сюда принесу тебе завтрак, ты же еще ничего не ел, — сказала, похопившись, і швидко зашаруділа подолом сукні з кімнати.
IV
Односив до просвітянської бібліотеки прочитаного Винниченка. 1 раптом, не доходячи яких двадцяти кроків, зустрів Люсю. Євгенові спочатку захотілось обминути її, звернути б у провулок якийсь чи що. Ну як тепер подивитись їй у вічі? Перепрошати за те йолопське весілля в Прийменків, за "Просвіту"? Виправдуватись, коли, власне, нема самої вини?..
Але насмішкуватий, єхидний голос усередині зненацька нагадав Євгенові:
— А Маланка? Забув?..
І тоді ще більше хотілось уникнути Люсі. Хай колись, коли все це загоїться, вкриється забуттям, він прийде до Люсі і скаже їй усе. Але тільки не зараз. Тоді він скаже їй одверто: дивись, який я гидкий. Коли можеш — прости і забудь, а не можеш, тоді... Проте збочувати кудись із пішоходу було вже запізно. Просто до нього йшла звільна Люся й тихо посміхалась. Ах, ця печальна Люсина усмішка й ці тужні зморені очі! В їх карому смутку такий глибокий безпорадний біль і така ніжність, що після них уже нема й не може бути на всьому світі таких других очей, такої другої прекрасної Люсі.
— Я скучила за тобою, Женя, почему ты не приходил в эти дни? Я два дни выходила, но тебя не было...
Сказала це просто й звичайно, ніби нічого між ними не сталось, не було жодної прикрости. Вона взяла Євгенову руку й затримала в своїх долонях. 1 очі знову тужно подивились на Євгена, глянули в саму душу.
Люба! Вона виходила два дні, вона стужилась!.. Лю-сенько, мила...
Хотілось упасти перед нею навколішки й крикнути: "Ти занадто прекрасна і я не вартий тебе! Ти чиста, а я брудний... Я не маю права тебе любити, Люсю...".
— Ты идешь куца-то? — Вона торкнулась пучками книжок і помацала грубішу: — Ты книги несешь? Можна с тобой?
Євген зніяковів і заметушився:
— Ну, розуміється, Люсенько! Я дуже радий: я туди тільки на хвилину... Це в "Просвіту"...
— Ну, гарно! Идем...
Євген здивовано глянув на Люсю. Це "гарно", це чи не перше українське слово, що його напружено й непевно вимовила Люся, внесло чомусь Євгенові незрозумілий дисонанс. Від нього повіяло чимось штучним і несерйозним. Люся скорчила благальну гримаску, й дужки брів звелись, як натягнуті тетивки:
— Правильно я сказала? Ах, "добре" — нужно!... Я, может быть, и начала бы говорить по-украински (ведь я все книги, которые ты давал мне, со словарем прочитала), но, понимаешь ли, меня вот что останавливает: ведь как-то странно сказать, например, вдруг "дякую"; все время говорила "мерси", "спасибо" и вдруг — "дякую". Что-то есть в этом искусственное, неискреннее. Я скорее скажу "спасибі", чем "дякую".
— Так ти й починай із "спасибі", а закінчиш "дякую".
— Я попробую, — сказала вже не жартівливо, а задумливо і раптом низько схилила голову. Коли підійшли вони до просвітянського ґанку, Люся стрепенулась і хитнула головою:
— Может быть, конечно, из этого что-нибудь и выйдет, но ведь это трудно; это нужно всего человека изломать и лепить сызнова... Это очень трудно...
В бібліотеці за столом сидів Митрофан Григорович Перепічка — порався коло свого зшитка. Окуляри злізли йому на середину носа й він дивився понад їхні скельця. Його худезна рука висувалась з тороків зужитого піджака, коли він поважно, мов чинив якесь таїнство, вмокав у каламарі перо й бережно ніс його до зшитка, боячись капнути на папір пляму.
Коло вікна, де старанно розкладено нові журнали й газети, жартував із панночками діловод Бондаренко. Він розповідав їм анекдоти й першим же реготав із своїх дотепів. Його голосний, селянській регіт вибухав раз за разом і розсипався грохотами по кімнаті. Це нервувало Перепічку й заважало йому працювати. Перепічка кахикав, смикався на стільці, знімав окуляри й протирав їх хусткою, але все дарма. Бондаренко уподобав між панночками чорняву і її соромливі рожаїсті усмішки заохочували його оповідати й реготати далі.
Євген підніс до Перепічки книжки саме в ту мить, коли Перепічка кинув уже зовсім писати й уставився сердитими очима в Бондаренка.
— Прийміть, будь ласка, від мене Винниченка, — простягнув Євген книжки, але Перепічка не ворухнувся.
Почувши новий голос у бібліотеці, Бондаренко замовк і обернувся. Тоді Перепічка перехилився через стіл і тикнув до нього вказівцем:
— Паничу! Чуєте — паничу!.. Бондаренко непорозуміло закліпав повіками.
Це ви до мене?
— Еге ж, до вас. Утріть же соплі! — досадливо кинув йому Перепічка й визирнув з-під окулярів. Бондаренко мимохіть схопився пальцями за верхню тубу й поліз до кишені по хустку. Панночки зніяковіли й потупили долу очі.
— Та утріть же: вище! — ще раз забурчав Перепічка й знову спустився в свого стільця писати в зошиті. Червоний, розгублений Бондаренко старанно шмарував хусточкою свого носа, але там нічого не було. Перепічка, безперечно, просто поглузував. Панночки вже оговтались і стиха пересміхувались. Знищений Бондаренко скривджено глянув на Перепічку.
(Продовження на наступній сторінці)