— "Майбутні ваші діти"... Та це ж просто нетактовно, непристойно, навіть вульгарно!.. — "Бажаю багато років життя на користь нашої України" Ай-яй-яй!... "Нашої України"! Та що їм до України — сестра ж При-йменків зовсім не українка, а той блазень, молодий, і поготів!... Що я набалакав, що я набалакав!... Це ж профанація говорити тим типам про Україну. Та навіть одна згадка при них — це знущання з національних ідей, з самого себе, це блюзнірство, "шутовство"!.. — "В ім'я майбутнього молодих пожертвуйте на Національний фонд" ... І це ти, Євгене, міг отаке ляпнути? Це ж жах!
Євген біг, уже задихаючись, але хотілось бігти ще дужче, забігти геть зовсім за місто, щоб ніколи не бачити ні Прийменків, ні їхніх гостей, ні Марка Степановича, ні тої нотаревої небоги, ні самого себе. Не вірилось, що ця безглузда сміховина могла статись саме з ним, що він сам, а не хто інший, верз оту страшну нісенітницю, здавалось, що стався такий скандал, після якого навряд чи ще можна буде спокійно жити в цьому місті. Але це таки був факт і усвідомлення його ощдної реальності та швидкий біг, що від нього поволі впадав він на силах, змушувало Євгена якось помиритись із тим, що сталось, і виправдатись.
На своїй вулиці він пішов уже повільно і знову, але тепер спокійніше вже, нанизував у пам'яті всі деталі. Він обмірковував їх усіма сторонами і тепер вони слухняно повертались перед його очима в інший бік і виглядали, як пустозорі невинні речі. — Говорив молодим про майбутніх дітей, — так, правда, це міщанство, але ж і говорив він це міщанам!.. Закликав оті тупоголові пики офірувати на Національний фонд — ну і що ж тут кепського? І правильно! У нас нема української буржуазії і поміщиків — а де ж тоді й брати гроші, як не з таких сучих синів. Мета виправдовує всякі засоби!.. Євген скасував усі заперечення і йому стало ніби легше, тільки якась гіркота ще лежала грубим шаром у мозку і не давала цілком заспокоїтись. Все, що можна було обвинуватиш, вже виправдалось у Євгенових думках і все ж таки якийсь тягар незрозумілої, а проте відчутної провини лягав на його сумління, і сумління було, як запорошене, його треба ще добре чистити й одмивати. Ех, дістати б оце коня і мчати в безвість щодуху, заки не розвіється те все на чотири вітри!..
Він підійшов до свого дому й лунко застукав у двері. Маланка, як і завжди, одчинила не одразу. Вона прокинулась, встала не поспішаючи з свого тапчана, протерла заспані очі, почухала під сорочкою поперек, позіхнула і, шкутильгаючи спросонку на перележану ногу, ліньки почвалала через коритар і сінці до дверей на нетерплячі Євгенові стуки. Євгенові хотілось вилаятись — барбаєть-ся там цілу годину! Але, коли переступив поріг і побачив перед себе незграбну, заспану Маланчину постать, на нього раптом повіяло таким теплом ліжка й міцного спокійного сну, що аж спинилось дихання. Пристрасть зненацька вдарила в голову, потрясла всім тілом.
— Маланко!..
— А що таке? — відповіла насмішкувато і сласно.
— Маланко!
Він туг же, в сінцях, дико схопив її плечі і шарпонув до себе. Сонна млявість і насмішкувата пасивність Ма-ланки роздирали його жагу. Маланка важко поточилась на підлогу і, як і перше о Різдві, слухняно, з безсоромним смішком, віддалась йому. На дворі десь далеко заспівали другі півні.
III
Бліде світло ледве пробивалось через зачинені віконниці до кімнати й кволими сірими смугами жевріло на стіні й підлозі. Євген ще міцно спав, коли в домі знялась метушня й галас. Він почув крізь сон стуки кількох ніг по паркету, а потім до знайомого материного голосу прилучився новий ріденький тенор. Євген розплющив очі й підвівся на ліжку. Що сталось? Хтось приїхав? Євген солодко позіхнув, витягнувся на ввесь зріст, спустив долі ноги й, мацаючи по підлозі п'ятами, заходився шукати нічні капці.
В коритарі заляпотіла босими ногами Маланка й постукала пальцем у двері:
— Панич Льоня, Леонід Петрович приїхали. Вставайте вже!..
Ага, Льоня з фронту приїхав! Ну, що ж — добре, гаразд. Маланка почекала за дверима ще трохи, подумала і стукнула щосили кулаком, аж луна пішла кімнатами: — Та вставайте ж... Сплять до півдня! — забурмотіла, відходячи до кухні.
Ця фамільярність і смішки в тоні муругих Маланчи-них слів одразу ж нагадали Євгенові вчорашнє і вкрай зіпсували настрій. — Це розплата за легкодухість і звичайнісіньку паничівську брутальну розбещеність, — тужно промовив до себе Євген і йому вже не хотілось ні одягатись, ні виходити до брата. Перед очима стояла насмішкувата, заяложена, блудна Маланка і криво посміхалась великими синюватими губами.
— А зарікався ж на Різдво, що цього більше ніколи, ніколи не буде! — гірко докорив самому собі Євген, і нараз йому стало лячно побачити Маланку і почути вдруге її голос за дверима. Він притьмом устав і почав убиратись. Вискочив у спідній сорочці до коритару й хотів швидко вскочити до ванної кімнати, щоб не зустрітись бува з нею, та як на те з кухні, бережно несучи тацю з кавником і чашками, саме вийшла Маланка. Він мало не наскочив з розбігу на неї і його лікоть чиркнув Ма-ланчине плече. Маланка боязко скрикнула й присіла на місці, але таці не випустила з рук.
— В чому річ? Кава перекинулась? Маланка шморгнула носом і вже посміхалась.
— "Кава"! Легше штовхайтесь, а то, глядіть, ще панича з мене витрусите...
Євген занімів і рвучко обернувся. Зеленаві Маланчи-ни очі безсоромно дивились йому в саму душу. Він рвонувся мерщій до ванної кімнати, закинув за петельку гачка й прикипів до дверей. Стало занадто тихо і тільки чути, як десь у тілі калатав живчик. Маланчиних ніг уже не чути, але жах, що охопив Євгена, все ще цупко тримав його в крижаних лещатах, немов і справді Маланка могла зараз вдертись до ванної кімнати й скинута тут немовля.
"Що за жарти! З якої речі! Чи ця брудна, вайлувата солдатка гадає, що після того їй тепер вільно все? Що за нахабство й цинізм!.."
Євген намагався розпекти себе, щоб викликати на Маланку гнів, а потім піти й серйозно попередити її, нагримати як слід, та це не давалось йому. Натомість він почув, як пекуча думка хлюпнула в мозок і заливає приском голову:
"А що, як вона й справді... вагітна? Що тоді?.."
Страшне, потворне запитання, на яке годі знайти відповідь, що одразу б розв'язала все і все зробила простим і ясним, пришпилило Євгена до холоднуватих дощок дверей. — Такі речі не лишаються таємницею, чутки підуть по всьому місту, в кожному "пристойному" домі смакуватимуть тижнями й місяцями скандал... А — мама? А — Люся?..
І крізь безвихідну тугу Євгенові блимнув кволий промінь здивовання: — Дивно: чому про Люсю згадав наостаннє? А втім, хіба не однаково! Все, все загрузне в одному смердючому багнищі, що від нього протопки підуть на все життя...
Євген вирячив очі і його безцільний, сліпий погляд мертво спинився на крані до ванни. З крана розмірено, як за секундною стрілкою годинника, спадали краплі й булькали на воді десь у ванні. Буль... будь... буль... буль...
Щось стукає? Ах, це кран, краплі. Він подивився на кран і подумав: — Це, мабуть, Льонька вже вмивався і не закрутив. Такий же розтяпа, як і був...
Євген нахилився і дбайливо закрутив кран. Краплі перестали падати й ванна кімната вщерть сповнилась сторожкою тишею. Він затамував подих й наслухав самого себе: тихо, чутно, як у грудях розгойдано калатає серце... Серце! — Ну і що ж тоді? Невже тоді залишається тільки кінець? — затаєно, боячись категоричної відповіді, запитав себе Євген. Але будь-який кінець одразу ж зник, проти нього повстала вся Євгенова молодість, і запитання, що міцно стиснуло на мить його думку, розсоталось само, тільки страшенно стало шкода самого себе: отак по-дурному змарнувати своє життя на самісінькому світанку його? Взяти чисте, хороше кохання до Люсі й кинути його в блуд, вгадувати в болото! 1 як ти міг це зробити? А надто після того, як Люся стала... як ти міг це зробити?!.
Хотілось жбурнута Маланці межи очі щось найдорожче, аби тільки вирвати ці гидкі згадки. Ну що? Що ти маєш, Євгене, — гроші, велосипед, одяг?... Ах, Євгене, яка наївність! Ти, брат, зовсім іще далина, але шкідлива дитина. Ні — одірвати свою правицю, ногу й кинути навідліт. Н-на! Візьми! Тільки не будь... вагітною!
В коридорі зашаруділа довгою старомодною сукнею мати і спинилась біля дверей.
— Женичка! Что же ты не идешь? Ведь Леня приехал.
— Я зараз, мамочко, тільки вмиюсь, — озвався поспішно, ніби спійманий на злочині, й заходився вмиватись.
З-під крана полилась тілом свіжа холодна вода й тендітно залоскотала м'язи.
"І чого я, власне, хвилююсь передчасно, дурню! Ще ж нічого не відомо, і Маланка, без сумніву, бреше. Від Різдва минуло скільки? Січень, лютий, березень... п'ять з половиною місяців. Вже було б помітно... А вчора?.. Аг! Треба просто рішуче поговорити з нею й взагалі припинити це панібратство..."
У двері постукано.
— Там рушник дуже грязний, Євгеній Петрович. Ось вам новий.
Знову Маланка. Чорт! Це справжня фурія. А проте... Євген крутнув кран і висунувся з-за дверей. З мокрого волосся рясно закрапало на вичищену паркетну підлогу.
— Та беріть же шввдче, а то ввесь коридор заляпаєте! Євген, схилившись, висунувся з дверей ванної, але
біля рушника затримав руку. — Ну, розуміється ж, збрехала! Живіт звичайнісенький! Ну, там випнутий трохи, але він завжди ж у неї такий.
— Та беріть скоріше, а то впушу! — нетерпляче сказала Маланка і, не дожидаючись, сама втрутила йому в руку рушника.
(Продовження на наступній сторінці)