Ну, це вже почалось. Євгена дратувало, як Вареник поволі, ніби підкрадаючись, щоб на когось одразу кинутись, устає, як він потирає свої завжди прілі руки й починає морочити. Ноги Євгенові зморились, стоячи, але це ще нічого, а ось — збоку Євгена стоїть Люся. В присмерку не видно гаразд її лиця, але Євген чує, як вона нудиться. І для чого, справді, було вести її! Все одно цим не проймеш. 1 як на те — такі неорганізовані і просто занудисті збори, що аж самого сором бере за "Просвіту" та її керівників. Але Люся терпляче стоїть, Вареникові слова її ніби трохи збудили. Євген нахилився до її вуха:
— Ти не зморилась, Люсенько/
— Да ничего уж, постою...
"Постою"? Хм... як це розуміти: Євген підозріло глянув на Люсю. Губи їй сплющились, силкуючись стримати позіхання. Євген ще раз досадливо подумав: і для чого було брати її сюди! Все одно ж!... Хіба вона стане українкою!... Він подумки безнадійно махнув рукою. Але в чому річ? Що за рух серед просвітян? Як, як?
Вареник сперся рукою об стіл президії і спокійнісінько, мов ретельно жував удома їжу, дбаючи за свій шлунок, казав далі:
— Так я считаю, господа, что вообще редакционная комиссия не нужна...
Голова зборів перебив:
— Вибачте, ми вже обрали редакційну комісію, прошу, будь ласка, не повертатись до того, що вже вирішили.
— Извиняюсь! Мне дали слово и я хочу им воспользоваться... Так вот, господа, — всякая редакция является по существу тиранией над свободной мыслью. Зачем нам редакция? Нам нужен, собственно говоря, только один секретарь, чтобы принять материал и отослать его в типографию.
Збоку, іронічно посміхаючись, заперечив студент Дорошенко:
— Ну то, положим, вибачте! А хто ж редагуватиме статті?
— Зачем же "редагувати"? — щиро здивувався Вареник. — Совершенно не нужно! Будем помещать все. Как Бог дал человеку написать, так и будем печатать...
З цим не погодився навіть і ветеринар Коваленко:
— Е, ні, так сміття багато напливе. Це вже не того... Вареника і це заперечення не збило, він твердо стояв
на своєму:
— Пусть! А мы для этого на последней странице устроим отдел критики: не понравилась вам статья, — пожалуйста критикуйте! Но зато ведь это будет настоящая свобода печати!
Це вже видалось усім занадто безглуздим. Збори зрушили з мовчанки і голова ніяк не міг закликати всіх до порядку. Коло Дорошенка кипів земський діловод Бондаренко:
— Цей Вареник просто, як навмисне, крутить завжди. Я певен, що він це свідомо провокує "Просвіту"!
— да, — згодився Дорошенко: — він, взагалі, у вас якийсь... таких треба стерегтись і, взагалі — подалі...
— Пропозиція пана Вареника одпадає! — сказав переможно, не голосуючи, голова зборів: — Ще які справи?
Проте Вареник не гамувався:
— Извиняюсь... Я вот еще хотел затронуть один вопрос — на каком, собственно, языке будет выходить наша газета?
Збори непорозуміло закліпали очима. Бондаренко не втерпів і висунув наперед:
— Ясно — на українській мові! А якої ж вам ще треба?... — презирливо скривив широкого рота і зашепотів голосно, щоб усі чули, набік: — Пан Вареник; бачите, помилився: він переплутав "Просвіту" з "Обществом трезвости"...
В кімнаті засміялись: хто ж не знає, що Вареник завжди п'є зайву і його часто приносять додому трупом! Вареник образився. Рівно стрижена голова його на короткій м'ясистій шиї, як черепаха за панцир, влізла в накрохмалений білий комір і очі сердито забігали коло Бондаренка:
— Я попрошу не касаться личностей.. На украинском — это правильно, но на каком? Местном ли наречии, на языке Шевченко или же на галицийском?...
За столом президії кисло скривився ветеринар Коваленко:
— Титьки вже, будь ласка, без отої галиційської мови! Хай вона згорить їм, нічого не второпаєш!...
— Вот именно! — задоволено підказав Вареник: — я тоже так говорю. По-моему, нужно выдавать газету на местном наречии, тогда она будет популярна, будет иметь успех. Особенно среди крестьянства...
Євген рвучко підвів до президії руку:
— Я прошу слова!
— Слово має пан... Барабашев чи... Барабаш? —запнувся на хвилину голова.
Огрядні бороди дядьків коло столу — кілька голосів враз голосно підказали:
— Барабашев! Начальника пошти...
Голова зборів, жестикулюючи обома руками, виправдався:
— Я знаю, що — начальника, але я тільки не знав, як по-українському: Барабашев буде, либонь — Барабаш?..
— Так, так — Барабаш, — ніяково поспішив сказати Євген і зашарівся. Збори замовкли й обернулись у Євгенів бік. Збоку Люся прошепотіла на вухо:
— Зачем ты коверкаешь свою фамилию? Так хорошо было — Барабашев... — Від цього Євген зніяковів ще більше. Хотілось обернутись до Люсі й грубо відповісти. Одним словом, міщанство яке!..
Але збори вивалили на нього очі, і отам, коло президії, критично дивиться з-під лоба студент Дорошенко. Євген зовсім заплутався.
— Так я хотів сказати... Власне кажучи, панове, мене дивує... Так... Я не розумію, які можуть буїи розмови про мову! Ясно — що українською мовою буде газета. Українська мова, як і кожна, поділяється на народну й літературну. Книжки й газети завжди пишуть літературною мовою... В чому ж річ?
— Это, конечно, — да, но все-таки... — озвався був Вареник, але збори приглушили його:
— Конешно — українською!
— Та про що там сперечатись?!
В президії ветеринар Коваленко добродушно кивав Федорцеві на Євгена: — Він з характером, у батька пішов...
Євген почув це і стало знову соромно і неприємно, як хлопчикові.
— Я пропоную на почесного голову редакційної комісії обрати Галактіона Порфировича Коваленка! — вихопився густий Нечипайгородів бас і збори одностайно підтримали його:
— Просимо! Просимо! Будь ласка!...
Поки ветеринар Коваленко дякував зборам за шану, Бондаренко стиха пояснив Дорошенкові:
~ ...Інакше не можна було, бо, якби Коваленка не обрали на голову, — він образився б і все розстроїло" би...
— Але ж ви чули, як він — "талиційська мова"?
— Та це то так, але він у нас у городі авторитет: він же член міської Думи та й аматором давно вже виступає.
— Це, розуміється, має рацію, але все ж таки... —сумнівався й далі Дорошенко, та Бондаренко його заспокоїв: — Ми ж його тільки на почесного обрали. Почесний — це ж так тільки, про око...
Коли Коваленко вже заспокоївся і грузько опустив своє старече тіло на дзиґлика, голова зборів задзеленчав дзвіночком:
— Чи є які питання в "Біжучих справах"?
Збори замовкли на мить і стомлено переглянулись між собою, а потім одразу, як школярі перед кінцем останньої лекції, радісно й одностайно відповіли:
— Нема питань!
— Загальні збори зачинені...
Затріщали лави, заблимали лампи, кімната ожила й людська маса важко посунула до дверей.
— Уже кончилось? Пойдем? — зітхнула Люся й поклала свою руку на Євгенів лікоть.
— Так, ходім.
Євген уже був узяв Люсю під руку й ступив до дверей, коли раптом від президії хтось поспішно застукав по столу рукою. В дверях зчинилась товчія.
-Ну и толкаются же! — незадоволено промовила Люся, одходячи від дверей назад до кімнати, де вже порожніло і з відчиненого вікна повівав холодок.
— Пане Барабаш, прошу до Марка Степановича, тут є справа.
— Вибач, Люсю, я зараз!..
Назустріч Євгенові йшов Марко Степанович Фе-дорець, а за ним м'яко підходила якась пані в національному вбранні з великою, як у церкві, бляшаною кар-навкою.
— Тут, бачите, пане Барабаш, така річ: у Приймен-ків зараз весілля (дочку середульшу видають за Куперва-сова), там усі городські тузи... Так, знаєте, туди треба піти з карнавкою, гості саме напідпитку — промову хорошу — і я вас запевняю: рублів сто зберете на Національний фонд! Так ось — Катерина Михайлівна з карнавкою, а вас ми хочемо просити, значить, — промову... їй-бо, рублів сто зберете!
Євген завагався.
— Я, розуміється, нічого не маю дроти, але тут у мене... — він обернувся до Люсі, але Марко Степанович ухе збагнув...
— У вас панна? Воно, звісно, страшно додому самій, вже скоро перша година... Ну та це нічого — ми попросимо пана Бондаренка провести... Пане Бондаренко! Де ви?
З кутка кімнати, де він тихо розмовляв з Дорошенком і Нечипайгородом, знехотя вийшов Бондаренко й муруго подивився на Марка Степановича.
— Тут панну треба провести додому... Пан Барабаш, розумієте, йде оце до Прийменків з карнавкою, а ви вже, будь ласка, там...
Євген, ніби завинивши, ні в тих, ні в сих повернувся до Люсі:
— Ти мене вибач, Люсенько, я мушу зараз піти, а тебе проведе тут один...
— Если бы я знала, что ты и после собрания будешь занят, я давно бы сама пошла домой, — сказала незадо-волено й сердито сіпнула плечима. Євген удав, ніби не чув.
— Пане Бондаренку, прошу познайомитись, це... Людмила Євлампіївна Різниченко.
Бондаренко виставив сухо велику долоню й, хрипко кашлянувши, одрекомендувався:
— Петро Бондаренко. Дуже приємно...
(Продовження на наступній сторінці)