Євген майже фізично відчув лет часу. Ось іде знову швидко він, Євген, а повз нього, як вихор, мчить у майбутнє час. Євген ось тут, а час — праворуч і ліворуч повз нього, навіть здається, що над вухами ворушиться волосся від шаленого його подуву. І не спинити його, не наздогнати.
Тоді дужа хвиля енергії підхопила Євгена й понесла вулицею, немов удома й справді чекала на нього серйозна невідкладна робота. — Треба працювати! Працювати й працювати. Але чиста мета вимагає чистих рук. Треба насамперед раз і назавжди остаточно покінчити з Малайкою. 1 не відкладати. Сьогодні ж! Прийду, вона одчинить двері й зразу ж сказати їй: "Слухайте" (так, так: слухайте, а не слухай; треба рішуче кинути цю паничівську звичку казати служниці на т и і нема чого тут соромитись!) Маланко, я поводився з вами погано... ("поводився" тут зовсім не підходить, та й "погано" якось недоречно, треба якихось інших слів, ну та це не важно!). Словом, так роблять паничі із наймичками, а я не хочу бути більше "паничем". Простіть мені, Маланко, і я прошу вас дуже: не ставтесь до мене, як до хазяйського сина. Розумієте? Я став зовсім іншим і того поскуд-ства, що було, я більше не зроблю... Дайте вашу руку. Так. Я тисну її, як своєму другові. Тепер ми друзі, товариші — розумієте?.." Маланка такої тиради, звичайно, не зрозуміє, треба простіше під її психологію. Та не в цьому річ, головне — одважигись сказати, а там воно само собою якось... І з Люсею. І з Люсею теж. Ну що ж — учились у гімназії, росли, не помічали, а тепер — виявилось, що ми зовсім різні люди. По-інакшому мислимо, по-інакшому дивимось, сприймаємо. Сталось — що сталось, його не вернеш, але чесніше ж тепер сказати правду в вічі, аніж зав'язати один одному світ!
І знову пригадалось, як жорстока іронія, як лиха насмішка Люсине "мой жених" у дяді Колота. "Жених!" Ну й слово ж вигадали росіяни, а ще й пишаються мелодійністю своєї мови!.. Люсі треба написати листа. Довгого листа, і все в ньому викласти. Пояснити їй.
Євгенові почали складатись в уяві перші рядки листа: "Люся! Моя подруго, моя хороша подруго! Я не обвинувачую ні тебе, ні себе, ніхто з нас не винен. Я вдячний тобі за ті прекрасні хвилини життя, що ти дала мені,
і їх я не забуду ніколи. Що б там не сталось у житті,
_ __ " але...
Ось уже й батьків дім. Одноповерховий, довгий, з віконницями назовні. Віконниці зараз щільно замкнені на прогоничі й через них не пробивається на вулицю жодного променя. Це Маланка зачиняла віконниці. Вона бере невисокого дзиґлика і ставить його коло кожного вікна, потім заносить одну ногу і тоді спідниця закочується, виставляючи на показ велику литку з набряклою синьою жилою. Маланка, сопучи, зачиняє віконниці й суне залізне колінце прогонича в дірку. Маланка, мабуть, давно вже позачиняла віконниці й тепер спить. Всі в домі сплять. Зараз Маланка мені одчинить і я скажу їй. Неодмінно! Це вже вирішено. Не варто стукати на парадні й турбувати домашніх.
Євген підійшов до хвіртки й натиснув на клямку. Хвіртка замкнена. Пусте! Він задер на клямку ногу й подерся на паркан. Штани зачепились за якийсь зле прибитий цвях і щось у них тріснуло.— Єрунда! — подумав Євген: — завтра візьму голку й сам зашию, щоб не помітили.
Він постукав на чорний хід і Маланка на цей раз чомусь занадто швидко заторохкотіла в сінцях. Не встиг тричі стукнути, як вона сполоханим, неприродно різким голосом спитала за дверима:
— Хто? Хто там?..
— Що вона — не спить іще? — здивувався Євген і потягнув двері. В кухні чиркнув сірником посвітити собі дорогу і тоді одразу побачив — на підлозі коло Маланчи-ного тапчана сіріє скинуте рядно, двері до покоїв одчинені, чути в коритарі далеке поспішне тьопання нічних капців десь коло хлоп'ячої кімнати. Збоку, забувши накинути гака на сінешніх дверях, стояла сполохана Маланка й винувато чухала поперек.
"Тут допіру хтось був! — промайнуло Євгенові в голові й він цю ж мить догадався: — Це Леонід. Льонька лазив до Маланки!.." І тоді враз уся готовність говорити
3 Маланкою спорхнула геть, мовби її ніколи не було та й не могло бути. Коли Маланка отямилась і промимрила йому, йдучи до тапчана: "Спокойно! ночі, паничу", навіть і тоді нічого не відказав, тільки подумав: "П а н и-
4 і" казала б уже, а не "паничу", нас же два... Просто якась полігамія в домі, а не життя... Євген почекав у кухні, поки зовсім не затихли далекі Леонідові кроки, і, коли все довкола змовкло, він усе ж постояв ще хвилину, боячись, що капці можуть знову затьопати.
Проскочити б якось беззвучно й непомітно в своє ліжко під ковдру, щоб не зустрічатись поглядами з Леонідом. Євген почував, що тільки-но він побачить Леоніда, як зараз же почервоніє так, ніби це не він Леоніда, а його Леонід заскочив із Маланкою. Було гидко навіть подумати зараз про Леоніда, і в той же час Євген відчув у собі раптовий наплив якоїсь незрозумілої вдячности Леонідові. Це він, Льонька, звільнив Євгена від потреби починати ту безглузду розмову з Маланкою. Так легко й просто: пішов, як, певно, звичайно ходить до повій, дав уже десь їй, мабуть, три карбованці й через це Євгенові тепер не треба нічого Маланці пояснювати й нічого перепрошувати. Через що саме не треба — не здавав собі справи, але твердо й без вагань вирішив, що тільки так і мусить робити. Євгенові стало ясно само собою, що вже ніколи він не наблизиться до Маланки, що тепер, після Леоніда, це вже — справжній кінець, але для чогось хотілось іще раз і саме зараз подивитись на Маланчине лице, приглянутись до кожної його риси, навіть здалось, ніби він зовсім забув це лице, воно розплилось у пам'яті в безформену невиразну пляму й вабить своєю невідомістю. Маланка зашаруділа в темряві під рядном і перевернулась на другий бік.
— Ішли б спати, а то ще наверзеться бозна що, — сказала вона задерикувато. її сороміцький, маснуватий олос, який на щось натякав, який щось не договорював і цим самим незрозуміло тягнув у липку похітливу каламуть, воскресив Євгенові реальний Маланчин образ. її зеленаві очі зараз примружені й посміхаються в непроглядну темінь до стінки, довгі ніздрі трохи здригають і рот вбирає в себе тонкі губи, наче боїться, що вони не витримають і пирснугь сміхом: вона вся нашорошилась і чекає від Євгена слова, щоб знову сказати щось таке, після чого Євген почує холодок піц огруддям і шалений, невгамовний порив бажання. Навіть і тепер Євген помітив у собі знайоме хвилювання і — надто оті ніздрі, що здригаються... Вони, як гарячі загнуздані коні, що ось-ось зірвуться в чвал... Та переміг себе. Рвонув по настирливій звабі й спокійно сказав Маланці:
— Ні, Маланко, тепер мені вже нічого не приверзеться. На добраніч! — Щось буркнула у відповідь Малан-
гулко коритаром щасливий
своєї перемоги й радісно думав:
— Е, та ти, Євгене, не зовсім іще зіпсутий! От бачиш. Хто це сказав: "Ніяка перемога над жінкою не дає стільки насолоди, як перемога над самим собою"? І справді це так... Ой, як риплять черевики! Треба навшпиньки, а то ще, гляди, мамуня прокинеться.
Леонід роздягався удавано повільно й мляво. "Прикидається, ніби нічого не трапилось", — подумав, усміхаючись, Євген, але не було вже злости до брата. Сів на своє ліжко і взявся розшнуровувати черевики. Леонщ таки не втерпів і крадькома зиркнув з-за плеча на Євгена: догадався чи ні? Євгенові очі зосередились на шнурках і нічого не виявляють. Може, це він так умисно, а, може, й справді нічого не збагнув. Тоді Леонід пустився на останню спробу: скинув шлейки й безжурно, не обертаючись:
— Ты уже пришел, Женя? А я уже собираюсь спать, засиделся сегодня малость...
— Да, безумовно, вже треба спати, — промовив Євген, не підводячи від черевиків голови, і це знову заморочило Леоніда: очевидно, догадався; хлопець спостережливий і, здається, не дурний. Неясність становища непокоїла Леоніда. Його почало турбувати не так те, що Євген помітив і тепер розводить собі мораль (— Теж суддя об'явився!), як саме голе питання: знає чи таки ні? Леонідові хотілось якнайшвидше вийти з цього фальшивого становища. Він, не скінчивши роздягатись, ліг горілиць на ліжко й закурив цигарку. Крізь сизі клуби тютюнового диму обережно подивився на Євгена. Роздягається. Кинув на стілець шкарпетку й накривається ковдрою. Одвернувся до стіни. Рипить матрац. Мовчить
Євген. Леонід подумав трохи, глибоко потягнув цигарку, струсив на підлогу попіл і тоді зразу почав надто високим, не своїм голосом:
— А ты знаешь, Женя, — в Австрии есть целые полки украинцев, сечевые стрельцы называются, даже вот на нашем участке, против моей роты, батальон их стоял, и, понимаешь, как только на фронте затишье, особенно вечером, так они сразу и начинают петь малороссийские песни, даже странно слышать.
— Нічого "странного" нема. Яких же їм пісень співати? — Пробубонів від стінки Євген.
— Ні, ти можеш собі уявити: фронт, колючий дріт, націлені в брустверах кулемети і — раптом тобі яка-небудь "Закувала та сива зозуля" або ще ця... як її? Одно слово — сама, що ні є, наша, малоросійська пісня. Мої солдати-полтавці іноді навіть підтягують їм. Ті, як тільки почують з нашого боку спів, замовкнуть, наслухають, а потім, як ушкварять одразу — ну просто немов десь на селі сидиш, а не в шанцях! І це, розумієш, вони і є: найзапекліші мазепинці. У нас у полку кажуть навіть, що, коли почала" війна з Австрією, відціля, з Росії, до них майнуло три тисячі українців потай, через кордон.
(Продовження на наступній сторінці)