— Ну, если ты, тетя, так смотришь, мы пойдем назад... Я думала — тебе наоборот, приятно будет меня с моим женихом увидеть, — сказала напівсерйозно, напівжартома Люся і подалась назад. Тьотя Марфа похопилась: — Отакої! Та хто ж тебе пустить додому! Видумаєш! Ідіть, ідіть... "Молоді!"... — Тьотя Марфа штовхнула Люсю в руку й Люся пішла до покоїв.
Євген завагався, та тьотя Марфа, змінивши гнів на ласку, взяла і його під руку й повела за Люсею. Не упиратись же ногами в підлогу хохою 6! Але кожний крок охайними доріжками тьоті Марфи пече п'яти й, наче саме повітря пенатів дяді Колота, випихає назад. Як на те Люся тепер уже зовсім серйозно відрекомендувала Євгена дяді Колоту:
— Это, дядя, мой Женя.
— Жених? — безцеремонно спитав дядя Колот і затримав Євгенову руку в своїй волохатій лапі, мов важив руку на золото, розцінював спроможності нареченого.
1 ця волохата рука охопила і стиснула всього Євгена так, що не вимовити слова, не те що послати під три чорти. 1 це ще "жених" (ах, Люся!..). Євген чує, як вуха йому налились буряковим соком і, далебі, вони ворушаться. І він — набитий, зганьблений хлопчисько, що не годен писнути на це "родинне" знущання з нього, лише замкнути глибоко образу. 1 ця дівоча постать, така допіру ще тепла й близька, не спинить двді Колота і то вже не Люся — а хтось інший, що, сміючись, питає отого жмикрута-дядю: "Ну, как тебе, дядя, мой Женя?" — і жмикрут моргає хитро оком, ворушить довгим козацьким вусом.
Тьотя Марфа підсунула м'яке крісло і її подушечки-долоні ніжно пхнули Євгена сісти.
— Сідайте, пожалуйста! Вас, кажется, Женею звуть? Харошоє ім'я — Женя. Очень мені нравиться, як мальчиков Женею, Вітею або Борею звуть. Очень красіво. У тьоті Сені в Харкові (це ж наша сестра) єсть Вітя, шістнадцятий на Сретеніє йому пішов, так ето, скажу вам, мальчик — просто залюбуйся на нього. На Рожество вони з Сєнєю приїжджали до нас, так, понімаєте, Женя, — як сів він туг у столовій в кресло, так цілий вечір ні одного словечка не сказав, усе дивиться та думає. Такий же тихий, такий миленький! Мама його, Сєня, так ето, як і ми всі — флегмат: минутки не посидить, щоб не цокотіти, а воно таке ж мовчазне та сумирне, як кошечка все одно. І в кого воно удалось таке?.. Очень люблю, як мальчики тихі!..
За столом схилив на руку голову дядя Колот і пихкав димом. Його голова така велика й на чоло хилиться чорняве пасмо чубом, а цигарка така тендітна, така маленька, що просто тане бурулькою на вогні в Колотово-му роті.
— Вот видишь, Женя, мои дядя и тетя — тоз£е украинцы. Ты там уже "набалакался" с тетей Марфой?.. — Люся, усміхаючись, обернулась назад і подивилась мру-жно. Євген насупив брови, але нічого не добрав сказати, і це знову обурило його проти себе. Усмішка померхла на Люсиному лиці, вона доказала вже мляво, за інерцією: — У них и Шевченко висит вон...
На стіні посередині, понад важкими фотелями в чохлах, справді висів сепією мальований у товстій багетній рамі Тарас. Євген одразу знайшов його, і, дивна річ, — це розрадило його трохи, дало де спочити очам, а відтак і напруженим ногам, рукам, тулубові. Тарас із добродушною іронією дивився з-під шапки просто Євгенові в вічі, і його мертва, трафаретна усмішка на цей раз ожила, озвалась далекою людиною. Тьотя Марфа перебила: — Тут іще, подивіться, Женя, картину: Генерал Кутузов. У дванадцятому годі отой німий художник Чернов здєлав їх нам обох за двадцять рублів...
Євген тільки тепер помітив, що поруч, затулений йому досі лампою, висить у такій же рамі, такого ж розміру, так само мальований Кутузов і бездумно сліпим оком дивиться на Тараса, чекає на рапорта. Дядя Колот сумовито спростував Люсині слова:
— Які там ми українці? Перевертні ми, а не українці. То в Києві, в Галіції — там, да. Там є українці, а в нас — босячня одна. Пропала, давно вже погибла Україна!.. От за то й люблю Шевченка: вмів, понімаєте, пройняти тебе, душу тобі вивертає, як читаєш. Як мені невдача — ліс порубають або в лавці плохувато — розгорну його "Кобзаря", там на п'ятдесят третій страниці в нього:
Обідрана сиротою Понад Дніпром плаче, Тяжко, важко сиротині, 1 ніхто не бачить...
Умів Тарас за серце взять!
Дядько Колот підніс над столом свою потужну долоню і стиснув її міцно в кулак. На кулаці тьмяно блиснула червоного золота велика обручка, а з-під неї випнулись густі чорні волосинки.
— Тепер так уже ніхто не пише:
Смійся, лютий враже, Та не дуже! Бо все гине, — Слава не поляже!
За це його люблю: слово в нього таке, що груди тобі перевертає!.. А оці всякі там Ради та "Просвіти" — я не признаю: то видумки і обман. Никакой там Украины нет, только самі комедії!..
Дядько Колот сердито насупився й мотнув рукою. Але було в його огрядній постаті щось, справді, українського, щось від Рєггінського козарлюги — і ці світлі, двома голубами, вуса, і кругле тверде підборіддя, і чуб, що скісно звис на велике плескате чоло, і розхристані ковадла грудей... Тільки пришили козарлюгу до крамниці аршин та терези, тільки облягли його грузько м'які фотелі з канапою, тільки держить його міцно ліс із хутором, що за містом! І не встати козарлюзі в стремена, н вдарити острогами коня вороного й не мчати навзаводи з вітром у широкі степи!..
Євген пильно розглядав дядю Колота і вже не було йому того збридження, що напочатку, скоро ввійшов, коли оте — "мой Женя" і "жених". Такого конденсованого типа він, признатись, після ілюстрацій до Аркасо-вої "Історії України-Руси" навсправжки ще ніде не бачив. 1 стало навіть ніби чогось тужно після Колотових слів. Люся знову обернулась до Євгена і, чи то перепрошуючи, чи то щось стверджуючи, проказала:
— Ну, вот видишь, Женя!
Що ж — "видишь"? "Жениха"? Ханжу тьотю Марфу?.. Євгенові не було чого сказати Люсі. "Жених"— на міській околиці в покоях дяді Колота та ще після приємного товариства вуличних парубків пролунало вже занадто бридко. Щось обірвалось Євгенові й нема жодної охоти його знову зав'язувати. Ні, таки роль "жениха" не про Євгена. 1 хай Люся пошукає для себе когось іншого. Він помилився раз, але помилятись і дурити далі себе й Люсю він не хоче. Еге ж бо: перед ним трошки ширші обрії за спокійні кімнати дяді Колота й родинне щастя молодого!
Тепер він уже може твердо встати прощатись. Тьотя Марфа штовхала його пучечками назад, у крісло, й запевняла, що ось-ось закипить самовар, Люся запитливо подивилась і глухо замовкла. Євген шукав кашкета. Люся умисно звернулась до тьоті Марфи:
— А я у вас, тетя, переночую, можно?
Коли тиснув дяді Колоту руку, він видався тепер Євгенові далеко меншим і волохата рука вже не так охопила йому долоню. Навіть, коли б стати оце з дядею Колотом навкулачки, — хто зна ще, чи брикнув би дядя Колот тепер його одразу на обидві лопатки!..
— Так ви ж, пожалуйста, не забувайте нас... — солодко ляпала товстими тубами тьотя Марфа в сінцях. Коли зійшов уже з ґанку — в дверях поспішно з'явилась Люся і спинилась на порозі.
— Женя!..
— Що?
Місяць зайшов уже і надворі було зовсім темно. Проте Євгенові здалось, що він добре бачить, як стурбованс Люсине обличчя раптом пойнялось недоброю посмішкою і в голосі виразно почулись неприховані глузи.
— Так ты на меня сердишься? Это за то, что я тебе показала моих украинцев?
— Ти показала мені твоїх родичів, — одірвав Євген і саркастично додав: — Вибач — треба сказати: твоїх і моїх, словом н а ш и х, да, наших родичів!..
— Что это значит, Женя?
Намагався удати байдужого, та голос усе ж здригаув і погрубішав:
— Нічого не значить. Бувай здорова...
Люся тихо пустила від скроні руку і рука — обмотаний ватою чурак — глухо стукнулась об стегно. Рипуче озвались заржавілі петлі на хвіртці дяді Колота й вулицею гулко розляглись Євгенові кроки. Гуп-гуп, гуп-туп — усе далі й далі. 1 не вірилось Люсі, що то могли так гупати Євгенові черевики. У хвіртці залишилась щілина (Люся подумала: "Як хвіртку щільно не зачинити — тьотя Марфа буде сердитесь. Треба гати її причинити"). Крізь щілину видно синій причілок хати. Через хвіртку вийшов Євген. Так, так — це він пройшов і не зачинив хвіртки. 1 це його кроки лунають уже віддалік, там, де ще й досі співають парубки з дівчатами. Йото...
УП
(Продовження на наступній сторінці)