Три величезні парубоцькі постаті оточили Євгена й Люсю. Про те, щоб боротись, не могло бути й мови. Широчезні плечі в парубків ніби аж подались наперед під вагою незмарнованої ще здоровенної фізичної сили, з-під "городських" кашкетів із ремінцями дико звисали на чоло до самих очей буйні чуби, затуляючи їм на лицях останні ознаки інтелекту й натомість випинаючи якусь зоологічну подобу. На мить Євгенові гірко промайнуло в голові: — Це справжні троглодити!
Смішно було б навіть і подумати стати до боротьби хоча б з одним із них. Проте не можна було й покладатись на їхню ласку. Зустріч набирала занадто моторошного характеру і заходила на німі потворні сцени, що звичайно відбуваються на далеких околицях. Передній нахабно глянув Люсі під капелюшок і цинічно цмокнув:
— Да, правильно! Баришня, сказать би, підходяща...
Парубок у калошах розкарячив ноги й сплюнув крізь зуби набік:
— Мадам Хуфу уся в пуху, ги-ги-ги!..
Третій — у тужурці наопашки втопив у Євгенове лице ненависний важкий погляд і тяжко сопів. Ось-ось почнеться щось неймовірно гидке й слизько-чорне. Євген почув, як йому знову тьохнуло в грудях і спинилось серце. Глухий — наче не з горла, а з глибини стиснутих грудей, зовсім чужий голос надривно вирвався з його посинілих губів:
— Чого вам треба, хлопці?
— Питає! — обернувся передній до решти, недобре посміхаючись.
— "Чого вам треба"! — перекривив середній і його лице пойнялось зморшками огиди. — Тоже мужика строїть — "треба"! Наче повилазило нам — що ти за стерво, розтуди твою!..
1 нараз Євгенові блиснуло: тут десь неподалік живе Люсин дядько! Чому саме спав на думку дядько, що його він знав тільки через "тьотю Марфу" і чим він міг зарадити їм серед трьох хуліганів на порожній улиці — Євген не здавав собі справи, та й не було коли. Він ухопився за цього дядька і йому зненацька одлягло од серця. Йому повернувся його власний голос і він досить спокійно сказав:
— Ви, хлопці, дурака не валяйте, а краще скажіть, де тут Колот живе. Найдеш його тут поночі!.. — удавано забурчав він.
На хлопців ім'я Колота справило одразу несподіваний ефект. Передній ще, правда, недовірливо перепитав: — Колота? Якого Колота? — Але тоді заговорила Люся: — Данила Степановича, — разве вы не знаєте?
— Данила Степановича Колота? Канєшно, знаємо! — добродушно озвався парубок у калошах і в його словах почулась навіть приязнь і повага:
— Це ж наш сусіда, ще б пак не знати! Тільки ми так що більше привикли звати їх — по-вуличному. По-вуличному вони будуть Ґерлиґа, а Колот — так то, сказать, по-образованому...
— Хай буде Ґерлиґа, — байдуже. Тільки покажіть, де він живе, — не знижуючи сердитого тону, заявив Євген.
Передній парубок штовхнув ліктем власника нових калош:
— Покажи їм, Федька! — і обернувся до третього. — Ходім, ХОМО.
Усе це сталось занадто швидко, і Люся не йняла ще віри цій зміні. Вона боязко стежила, як віддалялись до своїх дівчат дві широкі парубочі спини, їй здавалось, що ось-ось вони знову повернуться (а надто, отой призвідця їхній, що першим підійшов) і через це вона ще тулилась сполохано до Євгена, шугала захисту біля його напруженої руки.
Федька в калошах гостинно запропонував:
— Дак, якщо показать, то ходімге, це недалеко сцю-дова...
Йти поруч Люсі, де він стояв, парубкові видалось нечемним і він одразу ж зайняв своє місце побіч Євгена.
— А Данило Степанович — вони ж вам як: сродстве-ники будуть чи так, діло яке? — зацікавився парубок.
— Еге — родич, дядько, — відповів Євген. Парубок помовчав хвилину, обмірковуючи свої майбутні слова, а тоді ніяково, ніби перепрошуючи Євгена й Люсю, проказав, усміхаючись:
— Данило Степанович, вроді, сказать би,, й чоловік нічого, настоящий, а тільки що — буржуй. Ну, а тепер народ, как воно, канєшно, революція — так взбунтувався і зобіджають їх: ліс їхній почали рубати і в лавці крадуть, а самі Данило Степанович, так вони, канєшно, до народу, сказать би, й нічого, уважні...
Ця характеристика Люсиному дядькові не подобалась Євгенові. Від неї одгонило ніби якоюсь фамільярністю, то більше й Люся, позбувшись кінець-кінцем свого страху, почала уважно слухати парубка. Парубок через свою незайману безпосередність і простоту міг зайти в далекі нетрі, випалити ще чорт-зна що і його треба якнайскоріше спинити. Щоб тільки перевести розмову на інші рейки, дати парубочим думкам іншого напрямку, Євген сказав:
— Ну, що ж, хлопці, — на війну скоро йти? Підросли вже!
Євген вимовив це й осікся: якось "по-панському" вийшло це в нього, навіть не сподівався, що так у нього може вийти, ніби вилізли з рота чиїсь чужі слова. Було неприємно від цих слів. "Я сказав йому так, як говорить Льонька", подумав Євген і ця подібність на брата завдала йому ще більше прикрости. Щоб знищити мерщій це бридке враження, Євген умисно недбало кинув до парубка:
— Мої два брати на фронті, оце вже два роки буде, як на позиціях...
— Охвицери? — глухо спитав парубок.
— Ні, не офіцери: солдатами, — збрехав Євген і одразу ж похопився — навіщо було брехати? І що з того парубкові — коли офіцери!.. Яка рація в цій брехні?.. Але вже збрехав і виправити тепер ніяк не можна: не пояснювати ж парубкові, що це, мовляв, помилка — вони не солдати, а таки справді офіцери!
Було досадно на Льоньку й Жоржа за те, що вони офіцери, а головне, Євген відчув, як Люся здивовано глянула, коли він збрехав, але нічого не сказала. Що вона подумала? "Подделывается под пролетария", до парубка підлабузнюється, бо боїться його вузлуватих м'язів!.. І тоді Євгена запекло: "Невже це я, справді, з ляку збрехав? Я — боюся оцього околичного ферта в калошах?! Боюся?.." І тоді враз йому закортіло причепитись до парубка. Найти приключку, слово за слово і — в морду сволоту! Так, як Жорж, коли його переймали студентом на "чужій" улиці: кулаком просто в ніс, передком черевика в живіт! Хуліганьйо чортове!
Євген задиркувато постав перед парубком:
— Ну, а коли б "охвицери", так що? Що тоді?! — Він навіть спинився, уперся руками в боки й виставив наперед праву ногу.
Парубок мамулувато розвів на сторони руками:
— Воно, — як кому полатається: которий образований, так йому полатається, канєшно, в охвицери, а мужиків — так їх повсіда в салдати і прямо на позицію. Я так примічаю, що ви, сказать би — вчені, в прогімназіях усяких курси проходили... (Тут Люся не втрималась і засміялась, парубок засоромився і старанно почухав потилицю), дак потому я і сказав, що — охвицери... Но уп'ять же (парубок раптом підбадьорився й посміливішав), которий садцат у тилу, дак йому, канєшно, лучче, як охвицерові на позиції.
— Балакаєш ти, хлопче, зовсім ні до чого! — сердито сказав, не дивлячись на парубка, Євген і прискорив кроки.
— Ми в прогімназіях не вчились, усього нам, канєшно, не звєсно, — печально одказав парубок і навіть зітхнув.
— А оце тут і Данило Степанович живуть... Це їхня лавка, а ото вже й хвіртка до них. Прощавайте! — кивнув головою й подався собі швидше назад.
Люся перша ступила у хвіртку й лукаво подивилась Євгенові в вічі:
— А этот паренек, Женя, — тоже "пепел тления украинского народа" или это и есть сам украинский народ?
— Це босячня, — незадоволено відповів Євген і сердито, по-парубоцькому сплюнув набік: — При чому тут народ! — Не розумію...
— Да, народец!.. — хитнула головою Люся й застукала в двері.
VI
— Зайдіть, зайдіть, подивлюсь на вас... — сказала не зовсім привітно тьотя Марфа й присвітила ЄЙгенові лице. Воно, розуміється, не випадало стояти на порозі біля дверей у присмерках передпокою, але сталось так, що тьотя Марфа своєю величезною масою тряського м'яса заступила їм дорогу й почала безцеремонно розглядати Євгена.
— І скажіть мені на милість — не пойму я ніяк — чи ви вінчані, чи так собі? По всьому городу тільки й говорять, що Люся Різниченко повсіда і даже поночі ходить под руку з Барабашовим!.. — Тьотя Марфа перейшла до звичайнісінької нотації: — Я не знаю — ну як це, Люся, твоя мама дивиться на це, но тільки б я...
Євген зашарівся, як дитина, й нетерпляче переступав з ноги на ногу. Такого пасажу він не сподівався. Власне кажучи, треба було б повернутись і піти. Але щось тримало його на місці й не пускало. Тоді він поклав собі вислухати ті "тьотині" сентенції до кінця й рішуче відповісти. Відповісти й піти!
Люся заходилась втихомирювати тьотю Марфу:
— Что же тут плохого, тьотя? РазБе взрослой девушке нельзя ни с кем ходить?
— Хіба я говорю, що "нільзя", — пом'якшала тьотя Марфа, але зараз же знову наступила: — Но тільки треба ж і меру знати: я понімаю — погуляти вдень на бульварі, на спектаклі там чи на танцях, це — конечно, а щоб ото цілими днями та по вечорах тільки удвох і ходити, іак его даже некрасиво!..
— Марфа! Чого ти там держиш їх у передній? Проси в комнати. — Це озвався дядя Колот. Голос дебелий і глибокий, як новий дзвін, для собору литий.
(Продовження на наступній сторінці)