Місяць давно вже скінчив свою недовгу путь крайнебом і тепер десь висить за обрієм, як непотрібна бутафорія після вистави. Позолочені цвяшки зір де-не-де стирчать серед оксамитової запони неба, але їх небагато вже і від них нема світла, стирчать вони непотрібні, зайві, наче їх забули повисмикувати. Євген вийшов із небезпечних завулків околиці й простував широкою —освітленою вулицею додому. Вздовж правої перії понуро тяглись до вокзалу печальною черідкою стовпи з електричними лЬгтарями. Ліхтарі висять під гілками старих запорошених яворів і сиплють на каміння бруку тьмяне, проціджене крізь скло, світло. Припосаджені міщанські будиночки з мальованими віконницями туляться до своїх парканів, бережно ховаючи свій спокій і тишу. Поспішай на вокзал з міста, повертайся додому з далеких мандрів, щь до лікарні, лежи на катафалку небіжчиком до цвинтаря — а ліхтарі так само підсліпувато мигтітимуть під яворами і будинки байдужісінько стоятимуть на варті дрібного животіння своїх власників. Невже й далі стоятимуть ці будинки, що консервують кожну свіжу думку своїх мешканців і роблять з людей манекенів, недбало розпиханих коло старих непотрібних речей і всілякого мотлоху? Невже й далі так само тьмяно й бездушно освітлюватимуть повітові ліхтарі дрібну людську метушню й марні намагання горожан вихопиться кудись далеко за маленьке повітове місто на широкі вільні простори? Адже вдарила громом світова війна, адже пролетіла над закостенілою імперією революція, встає Україна, десь народжується нове життя, десь на фронтах умирають і калічаться люди, десь по великих містах тисячні натовпи з прапорами, мітинги, промови! А тут — вічний, непорушний повітовий спокій, як і до революції, до війни, бозна від яких прадавніх часів застиглий, і ці знайомі, скільки пам'ять держить, такі остогидлі будиночки й нудне однотонне світло ліхтарів. Який сонний мертве-чий спокій! "Ну, а коли буде Україна — тоді?" — Євген здивувався цьому раптовому запитанню, що нараз вискочило з-за рогу мислі й постало перед ним руба. Так — російський царат, Московщина поклали своє іавро на Україну! Вони загнали хати із стріхами на дальні кутки околиці й уже вдерлися зеленими бляхами покрівель і мережаними купецькими ґанками навіть у село; вони завінчали міста шишкуватими суздальськими банями й мальовничий український краєвид замінили потворною профанацією костромського богомаза; вони переодягли селян у "спінжаки", "кохточки", вони зламали їм їхню мову й пустили жахливого солдатського жаргона; вони затоптали старі чумацькі шляхи на Крим, на Дін, до моря й перерізали Україну залізницями, що біжать до Москви й Петербурга; вони стерли навіть саме ім'я українське, зробивши з нації — всеросійське посміховисько замість людей. Нема на Україні кутка, що його не поточила б іржа! Важко навіть уявити, як глибоко — до самого серця, та де — до серця! — в саме серце, скрізь, куди не глянь, влізли загребущі московські пучки й перевернули по-своєму... — Мабуть, ще тільки б сто, навіть п'ятдесят, тридцять років російського панування — і вони не залишили б і сліду від України, вони стерли б усе!.. — затаєно подумав Євген. — Так, тільки яких тридцять років — і русифікація, що отрутою розлилась по хиренному організму нації, вгадувала б остаточно українське питання в чорнозем "юго-западного края", і хіба що тільки з акценту глухих хуторів можна було б догадатись, де була колись Україна...
— А от ти, — сказав до себе Євген, — ти спокійнісінько вчився в гімназії і ні гу-гу. Значить, треба було аж революції, коли все стало дозволене, щоб ти став активним? Ну, а коли б, припустім, революції не сталось тепер — тоді що? Тоді ти скінчив би гімназію, безтурботно перейшов би в університет і став би звичайним російським урядовцем, як твій батько, як твої гімназіальні вчителі? Ти одержував би кожного двадцятого числа платню, вечорами грав би в преферанс, на ніч у ліжку, як твій батько, ти читав би чорносотенного "Кіевлянина" чи там "Русское слово", а вліті виїздив би на дачу... Ні, а ти забув іще — одружився б із Люсею і пішло б твоє життя, як у казці: "жить, поживать да добра наживать..."
Євген умисно голосно вимовив "з Люсею", але на це близьке ім'я тепер не відгукнулась йому всередині жодна луна. Кілька звуків, що склали це слово, зійшли з уст холодними і зараз же розтанули. — Це таким би ти був, Євгене! Невже таким? 1 це тільки революція спихнула тебе з битого шляху, що ним ішли твій батько, твій дід, прадід? Так, це тільки революція розплющила тобі очі, бурхлива, молода революція! І не одного тебе — тисячі, мільйони, Україну, пригноблені народи розбитої імперії, робітників — усіх їх збудила до життя революція. Те, що навіть не могло наснитись тобі, тепер — є дійсність. Ти, абітурієнте, вчорашній гімназистику, чи розумієш ти, що ті всі фантасмагорії, якими ти нишком колись марив, соромлячись самого себе, що всі вони стали дійсністю! Чи ти можеш собі уявити, що вже ніколи не буде ні гімназії, ні царя, ні імперії! Ніколи!
Євген ішов швидко, але з кожною миттю кроки ширшали, частішали, готові перейти на біг, немов справді позаду, в кінці вулиці було російське минуле з кар'єрою пересічного урядовця, а попереду мчала в щасливу барвисту буцучину прекрасна революція. І здавалось, що революція — це не тільки масовий людський рух, заколот, натовпи, барикади, ні, це жива, фізична істота, що витає над визволеною країною. Вона, як вродлива, чарівна жінка, що всіх любить і нікого не зраджує, вона приступна для всіх і вона цнотливіша над усіма, вона зовсім, зовсім гола, як богиня з грецької міфології, але нема й натяку, й тіні навіть, на якусь непристойність чи хтивість у її оголених, класичних формах тіла. її можна до нестями, до самозабуття, до смерти кохати, але годі навіть подумати її взяти. Вона, сміливо, усміхаючись, іде через вири людських тичб уперед і з мільйонів нема жодного, хто б брутально глянув на неї... Революція!
Євген навіть не помітив, що права нога його йде трохи вище від лівої дощаним пішоходом, а лівій незручно потрапляти за нею низеньким моріжком; він зовсім не почував, що майже біжить уже, його незрозуміло вабила світла цятка останнього ліхтаря в дальній перспективі вулиці. Душно й тісно серед вузької вулиці повітового міста. Він скинув кашкета й легко перескочив на брук. Стало просторіше, й нічна прохолода тендітно торкнулась вогкого волосся. Його кроки лунко застукотіли на камінні бруку.
— Треба тільки працювати! О, скільки ще треба праці, роботи! А що ти робиш, що ти зробив досі? Нічого! "Просвіта" й ті засідання?.. Треба дійсної праці, а не засідання й промови. Вихопиться із цього задушливого міста кудись, де щось роблять, де треба працьовитих людей, де є справжнє діло!
Вулиця скінчилась і перейшла на невелику площу з високою кам'яною церквою посередині. Проти церкви світить на всю площу самотній електричний ліхтар. Це він був тою світлою цяткою, що здалека вабила до себе Євгенові очі. Але зблизька він був такий же, як і інші повітові ліхтарі, коло нього вгорі так само крутиться нетля й беззвучно струменить на землю брудно-жовте світло. Євгенові чогось видалось, ніби цей ліхтар світить куди гірше від інших. Його світло ледве доходить тільки середини бруку й, одчаявшись змагатись із густою темрявою, безпорадно падає долу, Євген навіть зменшив ходу, щоб подивитись, якого місця найдалі сягає нужденне проміння ліхтаря. Ліворуч від нього стояв одноповерховий будинок колишнього "дворянского собрания". Над парадними дверима видно маленьку, з дикту зроблену вивіску: Уamp;ездный совіть рабочихъ, салдатскихь и крес-тьянскихь депутатом. Коло вивіски стирчить прапор. Туг завжди не так, як коло "Просвіти" — маленький червоний і великий жовто-блакитний, тут тільки один простий, ніби наспіх зроблений, червоний прапор. Кілька променів з ліхтаря якось-таки долізли до нього й обар-вили прапор у барнавий колір. В будинку було ще світло й людно. З одчинених вікон тхнуло махоркою, людським потом і уривками долітали чиїсь приглушені слова.
— Совдеп засідає, — сказав умисно собі Євген і недоброзичливо пройшов очима вздовж вікон. — Що вони там обмірковують? Які ще нові неписьменні резолюції майструє для повітового пролетаріату й "крестьянства" совдепівський вождь Гончаренко з рудим солдатом Щербанем, що ледве знає письма й виконує в них обов'язки секретаря? 1 в пам'яті виплив сірий, складений учетверо, папірець, писаний невиразною, без указівного пальця Щербаневою рукою:
Поветовому Украинскому Товариществу "Просвіта". Товарищи українцьі!
Уездной Совет Рабочих Солдатских и крестьянских депутатов обсудил ваше предложение обменяться з нами представителями для контакта и связи, но принимая во внимание, што пролитариат, а также крестят не имеют своего отечества и што шовинистическое раздиление их на всякие национальности только вредит делу революции, а также играет на дудку мировому империализму и буржуазии, постановил отказаться от контактов и вообще од будь какой связи с українской "Просвітой", кас с организацией явно буржуазной и с националистишеасим направлением об чем и просит настоящим вас увидомить.
Председатель И. Гончаренко Секретарь Михаил Щербань.
Націоналістичеським! І хоч би хто, а то ж "енки" — Гончаренко і Щербань!.. О скільки ще треба праці. А час летить, скажено летить час! Вже минуло чотири місяці революції — а що ти зробив за цей час, Євгене? Чотири місяці!..
(Продовження на наступній сторінці)