— Трохи... — І усмішка зійшла з обличчя Таскіри.
— Цебто як то — "трохи"? — здивувався Олександр Іванович.
— У неї, Олександре Івановичу, нема чоловіка. І дітей теж...
— Ну і що ж.
Таскіра почервоніла, опустила додолу свої маленькі нерухомі, як ґудзики, оченята і пошепки сказала:
— У неї був викидень...
— Значить, уже не дівчина, — усміхнувся Олександр Іванович.
— Ні, викидень на другому тільки місяці, — поспішила пояснити Таскіра. — Зовсім ще маленький...
— Значить, виходить, усе ж таки дівчина? — посміхався далі Олександр Іванович, відкинувшись на спинку стільця.
— Авжеж! Майже дівчина, — погодилась Таскіра, кліпаючи очима. Вона й досі не могла зрозуміти гаразд, з чого, власне, посміхається лікар.
Олександр Іванович голосно зареготав.
День був удалий. Передусім ще з учорашнього ранку почали ліквідовувати одноосібні ділянки рису в кишлаку, і ця марудна операція, що могла обернутись і так, і так, досі йшла добре. На допомогу Олександрові Івановичу районна тропічна станція прислала двох досвідчених боніфікаторів з гідропультами й матеріалом, та їм, власне, мало що лишалось робити, — діяли комсомольська бригада й робітники МТС під керівництвом другого секретаря райкому Федорова, що саме на той час нагодився на своєму газику в кишлак. До того ж, як виявилося з даних колгоспної бухгалтерії, ці ділянки належали здебільшого ледарям, що не покладались на майбутній доробок з своїх трудоднів у колгоспі, отже, сумління Олександра Івановича могло бути спокійним: ці крайні, але доконечні заходи не зачепили чесної праці трудівника.
Сьогодні Олександр Іванович зробив два штучні пневмоторакси потім — щільно зійшлися під металіч-
ні т у ч н и Й пневмоторакс — один із способів лікування туберкульозу легенів.
ними клямрами рівні краї рваної рани чола в парубійка-чабана з дальнього колгоспу, метко вирвано два міцні кутні зуби в старого узбека. Це третє надто тішило Олександра Івановича: бувши терапевтом, він почував себе не цілком певно, коли йому випадало в амбулаторії братись за роботу дантиста. Посилати ж хворих до районної поліклініки він уникав — на те-бо й лікарська дільниця в кишлаку, щоб лікувати на місці, а сільський лікар мусить бути, як кажуть: і швець, і жнець, і на дуду грець!..
Олександр Іванович був у доброму гуморі, йому хотілося трошки перепочити й розважитись між роботою. Фельдшериця Таскіра нагадувала йому шкільного товариша з молодших класів, що визначився колись на всю школу безглуздими відповідями. Спитає, було, вчитель географії, слухаючи його заучену розповідь про фауну Австралії:
"А слони, Петренко, в Австралії є?" І Петренко, знизавши плечима й спиною, немов дивуючись і ніяковіючи, що йому ставлять таке наївне питання, відповість: "Так вона ж маленька! Слонів там не може бути..." Або вчитель російської мови, розбираючи помилки в диктанті, спитає: "Петренко! Як треба писати: "цыплята" чи "цеплята"?" І Петренко, не змелькнувши оком, відповідає: "Так їх же кличуть: "Цып-цьш-цып!.."
Таскіра теж, коли Олександр Іванович якось випадково спитав її: "А чи знаєте, який народ говорив латинською мовою?" — зашарівшись від напруги, відповіла запитливо: "Здається, Олександре Івановичу, арапи?.."
І тепер оце Олександр Іванович попав у ту колію, коли йому хотілось розважати себе відповідями Таскіри, й він, усе ще посміхаючись, запитав її:
— Так чого ж від мене хоче ця "майже дівчина"?
В цей час у двері постукали й, оглядаючись назад, мабуть, на свого чоловіка або батька, до кабінету несміливо ступила узбецька молодиця. Вона тільки на мить зиркнула соромливо з-під опущених довгих вій на лікаря й почала щось довго шепотіти Таскірі.
— Ну що там? — урвався, з кінцем, терпець Олександрові Івановичу.
— У неї... — Таскіра ще раз нахилила голову дослухати хвору, але, так і не дослухавши, знову повернулась до лікаря.
— У неї, Олександре Івановичу, якась болячка в грудях.
—
— Болячка? — зморщився Олександр Іванович: він не любив, коли його помічниця висловлювалась не по-ме-дичному. — Хай покаже, роздягнеться.
Таскіра й молодиця знову зашепотіли щось по-уз-беїіькому, і молодиця категорично захитала головою.
— Вона не хоче... Соромиться і боїться: там дожидає її чоловік.
Олександра Івановича почала дратувати ця церемонія, що так часто траплялася туг під час приймання хворих жінок. Щоб скоротити її, він сказав Таскірі покликати чоловіка.
— Я крізь одяг не бачу. Це — лікарня, тут нема чого соромитись. Треба роздягатись і показати, де болить, — сказав він до молодого узбека, що винувато переступав з ноги на ногу, поглядаючи то на лікаря, то на фелвдше-рицю. Нарешті він рішуче повернувся до жінки, сказав їй щось на вухо й став осторонь, навіть повернувся лицем до стіни, щоб не бачити огляду.
Молодиця ще якусь хвилину вагалась, але так і не розляглась; лиш перемагаючи сором, вона розстебнула одним рухом пазуху, аж затріщала, розриваючись не по шву, матерія сорочки, й витягла з пазухи повні набряклі груди. Вона так і лишилась стояти на місці, не ступивши до лікаря ані кроку, і груди свої показувала, власне, Таскірі, а не лікареві,
Олександр Іванович важко підвівся з стільця й на ходу порівняв очима повні груди хворої, що лежали, трохи звисаючи, на її маленькій смаглявій долоні, з худим, змарнілим обличчям, яке враз скам'яніло й не виявляло більше ні сором'язливості, ні страху, ні протесту. Олександр Іванович уважно помацав велику внутрішню пухлину і похмурився.
— Мастит Олександре Івановичу? — спитала збоку Таскіра, що й собі підвелась з місця за лікарем і своїми оченятами-ґудзиками пильно оглядала груди хворої.
Лікар не відповів. Він злегка натиснув долонями на хворе місце, і з блідо-коричневого соска виступила рожева краплина.
— Болить? — спитав він по-узбецькому.
'Мастит— запалення грудної залози.
Молодиця, не піднімаючи на лікаря очей, мовчки заперечливо хитнула головою.
Олександр Іванович ще раз глянув на землисте обличчя хворої, помацав під ближчою пахвою набряклі залози й проказав сам до себе:
— Ну, так. Так і є... Больових відчувань нема, підпа-хові залози збільшені, загальний кахексичний * вигляд...
Він важко зітхнув і повернувся до Таскіри.
— Ні, Таскіро, це не мастит.
Таскіра сіла за стіл, поставивши свої маленькі короткі ніжки в лакованих узбецьких черевиках на перекладинку столу, й узяла ручку, чекаючи, коли лікар продиктує діагноз, але лікар замислився і тихо повторив ще раз:
— Це не мастит...
Олександр Іванович підпер рукою голову й замислено дивився кілька хвилин на ріжок столу, потім стрепенувся і сказав Таскірі:
— Розпитайте, коли почалось... Власне, коли вона помітила цю пухлину.
Молодиця сквапно сховала груди й старанно застебнула пазуху. На всі запитання Таскіри вона відповідала нерішуче, мляво, аж її чоловік, що тепер тільки обернувся від стіни, почав їй підказувати.
— Як вона їсть? — спитав Олександр Іванович уже самого чоловіка.
— Нічого не хоче їсти! Ріжу, приміром, барана, мати зготує плов, а вона з'їсть трохи рису...
— Пишіть направлення до онкологічної клініки. Звісно, через райздороввідділ, а втім, можна й так, аби лиш швидше поїхала, — Сказав Олександр Іванович, повернувшись на хвилину до Таскіри, й потім знову до чоловіка:
— Так ось що: жінка дуже хвора, треба везти до Ташкента. І швидко, — завтра, не пізніше дозавтра, — не можна зволікати!
Чоловік хворої непорозуміло розвів руками:
— Ні, докторе, їй так нічого не болить, от тільки що в грудях у неї... І їсть, то правда, погано — ні барана, ні курки... Все тільки чай п'є, а так вона нічого... Навіщо ж до Ташкента? Може, й тут можна її якось?..
"Кахексичний — виснажений.
— Візьміть її на облік і через тиждень перевірте, чи відвезено, — наказав Олександр Іванович фельдшерица — Неодмінно, Таскіро, перевірте! — повторив ще раз і похопився: — Адресу ж їх запишіть! — І знову до чоловіка:
— Тільки до Ташкента: жінка тяжко хвора, дуже тяжко... Неодмінно до Ташкента!
— А який же діагноз написати? — спитала Таскіра, коли, нарешті, впоралась нашвидку зо всім тим, що їй враз накидав одним заходом лікар.
— Діагноз? — здивувався Олександр Іванович, немовби його спитали про річ, давно вже всім відому і ясну.
— Який же діагноз! Усе ясно. Ніякого сумніву... Дай тільки, як кажуть, Боже, щоб це був — ранній, а не задавнений...
Він ще раз глянув на хвору й сказав, за звичкою переходячи на латину:
— Cancer mammae.
Помітивши, що Таскіра зморщила чоло, силкуючись пригадати й перекласти собі цю назву з фельдшерського підручника, він одірвав клаптик паперу й швидко написав на ньому: "Рак грудної залози". Ще раз подивився на хвору й посунув папірця до принишклої фельдшериці.
VIII
Рак!
Підступна, зловісна хвороба...
(Продовження на наступній сторінці)