Тихо, часто без болю, без помітних зовнішніх ознак попервах, вона міцно хапає своїми цупкими пазурами якийсь орган людини й без жалю руйнує його. Та цього їй мало. її спрага нищити — невситима! І вона по лімфатичних путях розпросторюється далі, засилає в ближчі й дальні органи свої нищівні, диверсійні десанти — метастази* (*Метастази — частки-клітини ракової пухлини, що через лімфатичні путі потрапляють до інших органів.)
І ось дужий досі організм, іноді саме в розквіті сил, раптом, мов підтята в корінні рослина, — підтята нишком, крадькома, десь у глибині ґрунту, — починає занепадати, в'янути, всихати. Хвору людину охоплює загальна кволість, утома, недокрів'я, людина марніє, обличчя її набирає неприємного землистого кольору, сохне шкіра... А там, у тканинах ураженого органа, невпинно точиться страшна робота руйнації. Ракова пухлина росте, збільшується, — її клітини, ці мікровелетні-напасники, бурхливо множаться й ширяться. Мов хижаки, вони вдираються в суміжні міжтканеві щілини, руйнують здорову тканину і вкорінюються; і нема їм спину, і нема пощада ні життєво важливим органам людини, ні самому людському життю.
Та ось пухлина розпадається, розкриваються зруйновані кровоносні судини, — і нараз починається тяжка ракова кровотеча. І людське життя стає під страшну загрозу: кровотеча може перетнути його...
Хворій людині, знесиленій від великої крововтрати, може навіть на якийсь час полегшати, їй раптом починає здаватись, ніби хвороба вичерпала саму себе і ось уже кінець їй, за яким почнеться одужання...
Нужденна омана!
Леле, це не кінець хвороби, не поразка її, навіть не тимчасовий, змушений відступ, це — її перша велика перемога! її нездоланний дух нищення й загибелі вже прорвався далі по організму, розсипався загонами смерті, і хтозна, може,вже не в одному, а в кількох місцях росте нова злоякісна пухлина, вдирається в нові тканини й нищить, нищить...
І отак до нового розпаду пухлини, до нової кровотечі, до тої останньої поразки, коли нарешті сили життя капітулюють перед силою смерті...
Олександр Іванович давно вже закінчив приймати хворих в амбулаторії, а думки про рак усе ще не покидали його. Він нашвидку пообідав і, щоб мати ввечері вільний час складати місячний звіт про роботу своєї дільниці, одразу ж, не чекаючи, поки спаде спека, пішов на виклик до хворого. Від хворого він подався за кишлак глянути, чи є ще гамбузії * в ближчих ариках, і задля цього, сам того не помічаючи, пройшов досить далеко вздовж широких плантацій бавовнику і тільки там, де починались залиті нафтою рисові поля, повернув назад.
Усе було гаразд. І у хворого був лише звичайний рецидивний напад давньої малярії, з яким могла б упоратись сама Таскіра без лікаря, і дрібненькі гамбузії щокроку виблискували в неглибокій воді ариків синювато-сріблястими блищиками, а коли, вертаючись додому вже іншою дорогою, Олександр Іванович зайшов до контори колгоспу імені Ахунбабаєва, — зайшов, між іншим, на всякий випадок, зовсім не сподіваючись кого-небудь побачити там у цю пору, він несподівано нахопився на засідання колгоспного правління. З його приходу всі, видимо, зраділи, і до Олександра Івановича звідусіль простягалися засмаглі руки, які всі треба було неодмінно потиснути. Лиш голова колгоспу Рахімбеков підозріло насторожився, але коли всунув у лікареву долоню свої короткі, як цурупалки, пальці, він з чемності мусив привітно усміхнутися також.
* Гамбузія — маленька рибка, батьківщина якої Італія. В СРСР гамбузію спеціально розводять у малярійних місцевостях, бо вона, охоче живлячись личинками малярійного комара, тим самим допомагає боротися з малярією.
— Алейкум селям, доктор!.. (' Алейкум селям (узб.) — відповідь на привітання: добрий день.)
"Яка слушна нагода, щоб поговорити про будинок породіль!" — подумав Олександр Іванович, але він ще не зважувався висувати питання про самозобов'язання колгоспу. Лише здалека натякнути б, так би мовити, — позондувати ґрунт, а там — видно буде. Він попросив слова й, звертаючись то до того, то до того члена правління, нагадав недавнє минуле, що вже скидалося на давнину.
— Всі тут пам'ятають, як не хотілось колись щепити віспу дітям, а тепер самі несуть дітей до докторхони, як тільки навесні починає цвісти урюк. А хіба не шкода було спочатку підставляти своїх дітей під уколи проти дифтерії? А тепер самі переконалися, що це треба робити, бо після тих страшних уколів діти перестали хворіти й вмирати від дифтерії.
Олександр Іванович помітив, що його уважно слухають, а дехто й ствердливо киває головою, і він, легко підбираючи прості, зрозумілі слова, казав далі:
— А як, було, огинались попервах люди, коли їм по кибитках, а то й у полі на роботі брали кров, щоб виявити тих, хто хоч і не захворів ще, та вже носив у своїй крові заразу малярії; а як випльовували нишком гіркі таблетки акрихіну, які їм раз у раз давали, щоб попередити малярію.
Дехто з присутніх ніяково усміхався, хтось голосно зареготав і штовхав ліктем свого сусіда, показуючи на Ра-хімбекова. Рахімбеков опустив очі й мовчки дивився в стіл.
— А тепер малярія відступила, ми виганяємо її з нашого кишлаку...
Скоро зайшла мова про малярію, цей навісний без-гак, що так дався взнаки мало не кожному дехканові, всі заворушились, пожвавішали, почулись схвальні вигуки. Бо таки, ніде правди діти, цей чудний, молодий орис-доктор подолав у кишлаку безгак! Навіть Рахімбеков — чи то тільки з чемності, чи щиро — прошипів у свої чорні, злегка посріблені звислі вуса:
— Яхші! * ('Яхші (узб.) — добре.)
— Все, до чого я досі закликав людей, усе, що ми робили, — виправдало себе далі, — сказав Олександр Іванович і перейшов до слизької теми про будинок породіль.
Щоправда, Рахімбеков насупився й уже не казав більше "яхші", та інші члени правління, немовби зачаровані попередніми лікаревими словами, співчутливо всміхалися й тепер і кивали на знак згоди.
І тоді Олександрові Івановичу раптом промайнуло на думці: "А чому б не спробувати поставити це питання на всю'широчінь тепер? Зараз же?.. Куй залізо, поки воно гаряче!" — І Олександр Іванович запропонував узяти колгоспові зобов'язання збудувати будинок породіль.
Обережний до всього нового, що завжди несе з собою стільки клопоту й турбот, а чи ж дасть користь — не знати ще, Рахімбеков сподівався й цього разу одбутись самими тільки розмовами, загальними, невиразними обіцянками. Слово — не папір: сказав та й забув. Печатки на ньому не відіб'єш!..
Та, саме знаючи це, Олександр Іванович запропонував тепер же, вліті, почати підвозити будівельний матеріал, а там далі, коли зберуть бавовну й звільняться робочі руки в колгоспі, заходитись будувати.
Чи Олександр Іванович заскочив їх зненацька, ґвалтом, чи їм було незручно відмовляти лікареві, який уже зробив для дехканів у кишлаку чимало доброго, — його пропозиція не викликала заперечень, навіть голова Ра-хімбеков не зважився сказати чого проти, і Олександр Іванович зажадав, щоб її одразу ж, при ньому, записали до протоколу. З того, що лице Рахімбекова стало сумне, як тільки секретар почав нашвидку дрібно грамузляти на папері постанову, а потім і зовсім затьмарилось, коли секретар поставив останню крапку, Олександр Іванович збагнув, що він виграв справу. Що написано пером — не вивезеш волами! І, напевно, Рахімбеков уже гірко думає: якщо це діло таки дійшло до паперу, — його доведеться виконувати. Папір — то не жарти!
Так легко зійшов Олександрові Івановичу важкий початок цієї сумнівної справи, що він аж здивувався, коли, приязно розпрощавшись з усіма, знову опинився на вулиці. І, напевно, він усю дорогу додому та, мабуть, і вдома ще довго думав би про майбутній будинок породіль. Він ще не втратив юнацької здібності захоплюватись, а захопившись чимось, не міг уже одірватись від нього думкою, поки не доводив діла до кінця. Так і тепер, ідучи посеред вулиці, він уже планував би цей будинок, прикидаючи, вираховуючи, бачачи вже побудованими просторі, світлі палати, і обмірковував би, як і чим їх устаткувати.
Та цього разу, мимо його волі, коли він відійшов від колгоспної контори, його думки знову повернулись до узбецької молодиці, в якої він сьогодні виявив рак. І, як завжди, коли він зіткався в своїй практиці з тими хворобами, проти яких ще не було винайдено радикального специфічного лікування, його охопило почуття досади, що поволі переходило в тугу.
...І рентген, і радій, і операції електроножем — і все ж рак лишається раком. Лишається тяжким захворюванням, що дає велику смертність...
(Продовження на наступній сторінці)