З року в рік усе менше й менше тряс у нещадній пропасниці безгак * людей, і про постанову райвиконкому стали забувати. Не тільки сільрада, а й Олександр Іванович не звертав уже, як перше, уваги, коли хтось у кишлаку починав у себе на городі вирощувати рис. Тепер заходило на інше. Розплідники анофелеса в самому кишлаку! Попусти це, не вживи одразу рішучих заходів — і в серпні — вересні, саме коли розпочнеться гарячкова пора збирання бавовни, половина кишлаку буде лежати в малярійній гарячці. Але ось питання — яких заходів? Лити отруйну рідину, та навіть і нафту на ці дрібні, одноосібні ділянки, що живляться, як і вся рослинність у кишлаку, водою з ариків, яку хоч і загачують тут, та все ж вона просочується знову в арики, — розуміється, не можна. Це занадто небезпечно. Отже, лишається тільки нищити ці ділянки — спускати з них воду й надзелень косити коштовні стеблини, що дали б їх дбайливому господареві рис до плову. А в ці ж ділянки вкладено вже людську працю, час і збіжжя; їхній майбутній рис заплановано вже в розрахунках господаря! І ось для абстрактного загального добра нищити перед очима працівника його реальне добро!.. Це занадто тяжко, і не обійтись без небажаних, прикрих конфліктів, що їх так уникав Олександр Іванович, але іншої ради не було. В
'Безгак (узб.) — малярія.
цьому неприємному завданні, що нараз постало перед Олександром Івановичем як завідувачем лікарською дільницею, йому вже не впоратись самому з своїми боні-фікаторами та акрихінізаторами, тут треба насамперед громадської акції і адміністративного втручання, а може, й допомоги району.
І ось Олександр Іванович зібрався йти до сільради поговорити про це з головою і накреслити з ним план найближчих заходів. Водночас, може, він зустріне в сільраді й секретаря комсомольської організації Юсупова, і з ним можна буде почати розмову про відбудову дому породіль. Краще в цій справі починати з молоді, тоді легше зрушать з місця й старі.
Ніна Олександрівна позавчора поїхала до Ташкента купити фарби й заразом увійти там у стосунки з республіканськими художніми колами. Вася, якому тепер під доглядом баби другий день була козацька воля, набігався й солодко спав у ліжку по обіді. Матері не було ні в кімнатах, ні в кухні. "Треба все ж сказати їй, що я йду", —подумав Олександр Іванович і вийшов надвір. Матері не було й тут. Віддалік на східцях до амбулаторії сидів сторож Ісмаїл у довгій, майже до колін, білій сорочці й крутив з газетного клаптя величезну цигарку.
— Не бачив, Ісмаїле, моєї матері? — крикнув здалека Олександр Іванович. Ісмаїл шанобливо підвівся з місця й наставив до вуха долоню.
— Кого? Матері? — не зрозумів він спочатку, але зараз же похопився: — Старої? Стара пішла. Туди пішла...
Сторож Ісмаїл визнавав тільки Олександра Івановича. Він йому — начальник, від нього Ісмаїл одержує гроші за свою службу, він — чоловік. Усіх інших у дворі, в тому числі й Ніну Олександрівну та лікареву матір, він не помічав і намагався обминати: вони були жінки. І тепер, недбало махнувши засмаглою, аж коричневою рукою в бік садка, він і голосом, яким сказав "стара", і всією своєю постаттю, що навіть повернулась спиною до садка, куди пішла мати, хотів показати, що йому зовсім байдуже, куди й чого ходять тут чужі жінки.
Олександр Іванович широкими кроками подався до садка, надумавши воднораз оглянути й свій "оільгосп", як жартома називав він город.
З вулиці долітало різке рипіння немазаної гарби, десь неподалеку бридко сурмив свою тягучу гаму осел, а в суміжному дворі вуркотіли узбецькі голуби. Це вуркотіння завжди наганяло на Олександра Івановича незрозумілу тугу. Здавалось, тутешні голуби не вуркотять одне до одного пестощі своєю голубиною мовою, як на Україні, а весь час ремствують на когось, дорікають комусь. І виходило в них чисто як людські слова: "Казав, не ходи! Казав, не роби!" І ставало гірко на душі, немов сам Олександр Іванович накоїв чогось непоправно поганого; ставало жаль чогось, немов щось втратив на безвік. А коли саме й де втратив — не знати. Лиш знову і знову: "Казав, не ходи! Казав, не буди!.."
Олександр Іванович поминув широку грядку цибулі, де рівними рядами, як у карликовому війську, здіймалися вгору гострі зелені списи, і з жалем подивився на змарновану під тутешніми огірками довгу грядку. Маленькі кущики буйно розрослися, довгу цупку гудину рясно вкривали жовті квіточки й на землі лежали, то закручуючись кінцями, як півмісяці, то вигинаючись чудними кривульками, великі світло-зелені огірки. Деякі з них сягали дивовижних розмірів, але їсти їх, як виявилось, не можна було: вони були гіркі, як хінін. Олександр Іванович і досі не міг збагнута, як то їх їдять узбеки, ба навіть непогано торгують ними на базарі.
За огірками, утворюючи ніби живий паркан в кінці городу, пишно розрослась, як маленький гай, грядка високої кукурудзи.
Олександр Іванович пригадав, як любив колись у дитинстві гризти гарячі качани вареної кукурудзи, чи "пшенички", як звали її на Полтавщині, й ніжно погладив барнаве волоття, що вже звисало з одного достиглого качана. Теплі спогади з далекого минулого спливли йому нараз у пам'яті, і Олександр Іванович спинився. Ось він хлопчиком, босоніж, у куценьких штанцях, разом з давно померлим уже старшим братом Костею приклеюють собі слиною до губів кукурудзяне волоття, як вуса, застромляють під кашкетики довжелезні волоттяні чуби, що звисають їм на очі, й отак загримовані йдуть до матері. Мати удає, ніби не пізнає синів, питає, чого цим дядькам треба, а вони захоплюються своїм маскарадом ще біль-
ще, змінюють свої тоненькі голоси на грубі, чоловічі, аж поки не спаде в когось одклеєний вус, і тоді мати здивовано впізнає свого Сашка чи Костика... І завжди в неї одразу ж знайдеться для обох хлопчиків чи пиріжечок гарячий, чи яблучко, а то й солодка цукерка... Дитинство!
— Скільки років відтоді минуло!.. — зітхнув Олександр Іванович.
— ..Л тепер і Костика вже нема...
Олександр Іванович здригнув. Це сказав не він, продовжуючи свої думки, а десь поблизу, за кукурудзою, він почув голос своєї матері. Олександр Іванович затаїв дух. Мати на півголоса тихо розповідала комусь:
— І Сашко став тепер зовсім не той... Ні, не той, що котись...
Олександр Іванович захолонув. Навшпиньки він ступив кілька кроків наперед і розсунув тремтячими пальцями гладке, як накрохмалене, кукурудзяне листя. Недалеко, край грядки, охопивши руками коліна, сиділа на землі спиною до нього мати. А насупроти неї лежала чорна узбецька сука і, втелющивши в обличчя матері своє єдине око, уважно слухала...
Почувши наближення людини, сука нашорошилась, настовбурчила вуха і збентежено підвелась на передні лапи.
— Не бійся, Жучко! Не бійся, собачко! її нема, вона поїхала... — погладила мати по голові собаку. — А от як повернеться і буде вдома, ти краще не приходь тоді, Жучко...
Олександр Іванович відчув, як болісно защеміло йому серце і якась гіркота підступила до горла.
"Та це ж чеховська "Туга" — "Кому повєм печаль мою?" — промайнуло на думці, і йому раптом захотілося вискочити з свого захоронку, кинутись до матері і, як колись у дитинстві, уткнути свою голову в її коліна. Щоб нічого не бачити й не чути. Лиш — материну теплу руку, що ніжно пестить його по голові. Лиш чути її тихий голос: "Не треба, Сашку, не треба ж так, дитятко!.."
Він навіть посунувся наперед, несвідомо стискаючи в кулаці пожмаканий кукурудзяний листок, але очі його мимоволі спинилися на собаці. Заспокоєна материними словами, вона знову лягла й поклала на передні лапи голову. Та єдине око її тепер дивилось просто на Олександра Івановича. Дивилось розумно й журно, ніби вона все розуміла, тільки не могла чи не хотіла висловити. І Олександр Іванович не витримав того собачого погляду. Він одвернувся і швидко пішов назад...
А вуста його шепотіли:
"Кому, кому повєм печаль мою?..
А голуби в сусідньому дворі все вуркотіли: "Казав, не ходи! Казав, не роби! Казав, не буди!.."
Коли Олександр Іванович опинився у дворі, він швидко підійшов до сторожа Ісмаїла й сказав:
— Чорної суки, Ісмаїле, не бий. Нехай ходить. Ісмаїл флегматично подивився на лікаря, злегка кивнув головою і відповів на цей раз чомусь по-російськи:
— Не будемо, докторе, ганяти чорної суки. Нехай ходить...
VII
Олександр Іванович підписав рецепт і подав хворій.
— Тричі в день перед їдою.
Низенька пацієнтка, в куценькому жакетику й білій хустці, з-під якої виривалось на волю неслухняне пасмо білявого волосся, сквапно підвелася з дзиґлика, і її жваві блакитні оченята, кокетуючи, всміхнулися лікареві.
— Дякую... Я хотіла ще, докторе... — Але далі вона завагалась.
— Прошу!
Олександр Іванович поклав на каламар перо і приготувався слухати.
— Бачите, я хотіла... — і знову біле личко невідомої пацієнтки, мало торкнуте засмагою від гарячого південного сонця, ніяково усміхнулось, і вона обірвала саму себе:
— Ні, я краще іншим разом... До побачення. І швидко вийшла з кабінету.
Олександр Іванович здивовано подивився їй услід і, коли двері кабінету зачинились за нею, перевів запитливі очі на фельдшерицю Таскіру.
— Хто вона? — спитав він.
— Баранова? Рахівничка із "Заготбавовни", — відповіла, нерішуче чомусь усміхаючись, Таскіра. Вона не була певна, чи можна і їй при роботі усміхатись, чи, може, годилось би лишатися серйозною.
— Дівчина? — спитав Олександр Іванович.
(Продовження на наступній сторінці)