Олександр Іванович чув цю сцену з другої кімнати, куди зайшов перевзутись у капці. Йому було байдуже до того, що мати занесла до покоїв якусь там мисочку, хоч він одразу догадався, що це, мабуть, та сама, з якої мати нещодавно годувала собаку, але він був незадоволений, що в матері знову виникають сутички з дружиною. Він ніколи не міг добрати гаразд, хто з них винен і що саме спричинялось до сварки, але він давно вже засвоїв собі погляд, що в хатніх чварах завжди бувають винні свекрухи й тещі, і тому ладен був наперед підтримати дружину проти своєї матері. Допіру він свідомо пропустив мимо вух "квартиру лікаря", що на ній зробила такий багатозначний наголос його дружина, хоч добре знав, що сама Ніна Олександрівна найменше вважала на це і, як на правду, то їх квартира, де Ніна Олександрівна захопила велику кімнату для своїх мольбертів, ескізів та етюдів, більше скидалась на якесь художнє ательє, аніж на квартиру лікаря.
"І чого вони заводяться? Чого не можуть поділити?" — досадливо подумав він і вийшов до великої кімнати, щоб, на випадок чого, вчасно спинити свою матір. Але матері й Васі вже не було в кімнаті. Ніна Олександрівна витирала волохатим рушником руки.
— Щось мені останній час з серцем недобре; мабуть, перевтома... Ти знаєш, Сашуню, я чогось така нервова стала, що просто не впізнаю себе!..
Не впізнав би своєї дружини, в якої так раптом змінився настрій, і Олександр Іванович, якби це сталось уперше, та він уже призвичаївся до таких змін. Призвичаївся він і до її скарг на здоров'я, коли виникало якесь непорозуміння з його матір'ю або мати нездужала. Він наперед уже знав, що досить матері лягти в ліжко, як одразу ж і в Ніни Олександрівни теж почне щось боліти. Якби це мова про кого іншого, він щиро засміявся б: з чого перевтома — з байдиків? Недобре з серцем при такому здоров'ї?! Ну, а щодо нервовості, то вона має рацію: Ніна, власне, справжня невропатка!.. Та цю думку про дружину він тільки здалека відчув у глибині свідомості й зараз же погасив її. А Ніна Олександрівна, забувши вже і про серце, і про втому, жваво цокотіла:
— Ти подумай тільки — цей прикрий завмаг (здається, Абдулаєв його прізвище, він ще приходив до тебе просити направити його жінку на ВТЕК) мало не змусив мене тягти мольберта додому! Ніяк не хотів, щоб я поставила в крамниці до завтра. І "заважає", і "стороння річ", і "можуть зіпсувати"... Ледве умолила, такий нахаба! Ні в якому разі, Сашуню, не посилай його жінки! Треба, нарешті, навчити їх шанувати нас, а то на голову сядуть!..
Олександр Іванович не любив, коли дружина втручалася в його лікарські справи, і в інший раз він, безперечно, похмурився б, а може, й дав би якусь відсіч.
Спокійно, не підвищуючи голосу, дав би зрозуміти, що до цих справ — їй зась. Але тепер, після того невдалого поцілунку у дворі, а надто після її сутички з матір'ю, він сприйняв це, а тим більше її пестливе "Са-ціуню", як ознаку тривалого миру, й бадьоро підійшов до столу.
— Будемо обідати, Ніночко? Скажи матері, щоб подавала.
— Я зараз! — Ніна Олександрівна кинула на бильце ліжка рушника й, не дожидаючись цього разу свекрухи, сама заходилась накривати стіл.
Олександр Іванович давно вже знав, що, коли дружина сварилася з його матір'ю, вона намагалась бути ніжною з ним. Так було й тепер, але Олександр Іванович не хотів цього помічати, і те, що Ніна Олександрівна, як вправна, дбайлива господиня, заходилась поратись коло столу, трохи навіть розчулило його.
Ніна Олександрівна порозставляла тарілки, нарізала хліба, збігала на кухню розпорядитись і навіть сама дістала з шафи горілку і чарку.
— Питимеш, Сашуню? — Ніна Олександрівна злегка примружила очі й допитливо подивилась на чоловіка. Олександр Іванович був не від того, щоб випити інколи перед обідом для апетиту чарку, та й горілка не завжди траплялася в крамниці кишлаку, де за давнім мусульманським законом на неї і досі ще не було серед узбеків великого попиту, але зараз він і собі хотів піти на жертву дружині. Він знав, що Ніна Олександрівна не терпить запаху горілки, і якщо вона сама щойно запропонувала йому випити, то це означало неабияку ласку.
— Дякую, Ніночко! Я, мабуть, утримаюсь сьогодні...
Ніна Олександрівна моторно поставила карафку назад до шафи й кинулась до Олександра Івановича з розпростерлими до обіймів руками.
— Яким ти можеш бути хорошим, Олександре!.. — Вона охопила руками його голову, притиснула до своїх грудей і нахилилась до його вуха. Але не поцілувала, як того сподівався Олександр Іванович, а лиш, знизивши голос, тихо й ніби замислено додала: — ...Якщо захочеш.
Виріз на грудях кімоно Ніни Олександрівни розсунувся й показав білий краєчок сорочки. На Олександра Івановича нараз пахнуло знайомою близькістю її тіла, й він міцно обійняв хоч і досить гладкий, та все ж іще гнучкий стан дружини.
— Як я люблю дивитись на твоє обличчя, коли воно стає бліде від жаги! — сказала вона пошепки, охопивши долонями його скроні й зазираючи йому в вічі. Насправді обличчя Олександра Івановича зовсім не зблідло, і то Ніна Олександрівна сказала навмисне, вважаючи за потрібне час від часу розпалювати чоловіка, але йому хотілось пестощів, і він підвівся, щоб поцілувати у вирізі світлий трикутник її тіла, та в цей час рипнули двері й увійшла з каструлею в руках мати, а за нею вбіг, сміючись, Вася, що вже встиг забути про свій злочин і можливу кару за нього.
Ніна Олександрівна враз відійшла від чоловіка, дуги її брів звелися вгору, й вона, зітхнувши, сіла на своє місце до столу. І ще раз Олександр Іванович прочитав у її обличчі, що раптом стало таким сумним і тужливим, знайому скаргу: "Сам бачиш, як твоя мати заважає нам..." І цього разу він і сам відчув, що таки справді —мати заважає їм.
Мати обережно поставила каструлю на стіл і удала, ніби нічого не помітила. Вона сіла на своє постійне місце між сином і невісткою і, щоб розвіяти напружену тишу, яка одразу ж зайшла в кімнаті, тільки-но мати ступила сюди, сказала:
— Душно сьогодні щось...
— На те й Узбекистан, — сказав, аби щось відповісти, Олександр Іванович, а Ніна Олександрівна, зав'язуючи Васі на шиї серветку, не без отрути кинула в бік свекрухи:
— Коли душно, навіщо ж було тоді сюди їхати? Це ж Середня Азія, Одарко Пилипівно! Південь!
Мати здивовано підвела на невістку сумні, колись гарні, але давно вже вицвілі, завжди тепер вологі очі. Вона зовсім не сподівалася, що її слова, які нікого й нічого не зачіпали, можуть роздратувати невістку.
Ніна Олександрівна, високо піднявши над столом лікті, насипала ополоником по тарілках суп.
— Це я так просто сказала, — тихо, ніби виправдовуючись, промовила мати, але Ніна Олександрівна не хотіла впустити такої слушної нагоди.
— "Так просто" — не треба казати! А то виходить, немовби ми винні, що затягли вас сюди, тоді як...
—
— Гарячий дуже! — сказав, кладучи ложку на тарілку, Олександр Іванович, щоб не дати дружині закінчити те, чого не слід було казати. — Треба перед обідом, мамо, трохи прохолоджувати страву.
— Хіба Одарка Пилипівна коли зробить так, щоб ми могли спокійно поїсти! Або зовсім холодне подасть, або таке гаряче, що їсти не можна! — підкинула й собі Ніна Олександрівна, та Олександрові Івановичу це видалось уже зайвим. Він знову взяв ложку, підсунув до себе тарілку й нишком глянув на матір. Мати низько схилила над тарілкою голову й мовчки, похапцем їла. По правій щоці їй текла велика сльоза. Вона докотилась до крила носа, затрималась там на мить і обірвалась у тарілку. А за нею котилась, наздоганяючи її, друга, далі третя... Мати ще нижче схилила голову й ще швидше стала підносити до тремтячих перекошених губ таку ж тремтячу ложку з супом. А сльози їй усе текли й беззвучно капали в суп.
VI
Учора боніфікатор повідомив Олександра Івановича, що на деяких рисових дільничках, які посіяли подекуди на своїх городах окремі господарі в кишлаку, він знайшов анофелеса * Становище було загрозливе й разом з тим вельми делікатне. Щоправда, сіяти рис не тільки в кишлаку, а навіть ближче як за три кілометри від кишлаку було заборонено спеціальною постановою райвиконкому. Рисові поля на все літо затоплюють водою, і через те вони стають вигідним місцем для розплоду комарів. Боніфікаторам доводиться щороку багато морочитись коло них, заливаючи їх нафтою та всякими отруйними речовинами. Великі колгоспні рисові поля з їх стоячою смердючою водою, в якій мляво ворушились чорні п'явки й застигало, висунувши з води довгасті голови, розМаніжене спекою гаддя, ці нездорові місця, коло яких від задушливих випарів було важко дихати вдень, а ввечері не було рятунку від комарів, завжди справляли на Олександра Івановича відразне враження.
*Анофелес — порода комара — передатника малярії.
Якби на його волю, він охоче відмовився б від рису, аби лиш знищити ці постійні резервуари малярії. До того ж з ними було багато клопоту: нафти не завжди вистачало, а заливати рисові плантації отруйними речовинами було не зовсім безпечно — отруєної води могла напитись худоба, а то й діти-пастушки. Та принаймні ці плантації були хоч далеко від кишлаку.
За ці три роки лікареві Постоловському пощастило на сорок сім процентів зменшити число захворювань на малярію. Його ставили за взірець іншим не тільки районний маріолог Пісочкіна, а й обласна тропічна станція, що пропонувала вже йому самому посаду маріолога в одному з районів цієї замалярієної області, та Олександр Іванович, вважаючи за свій основний поклик фтизіатрію, відмовився.
(Продовження на наступній сторінці)