Згодом за ці малюнки дядькові Семенові за образу великого російського народу пришили буржуазний націоналізм і заслали на Сибір, де він і пропав, хоч він і клявся, що то не він, а ще хтось із прадідів так оздобив вулики, які спеціяльно уповноважена комісія облила бензином й спалила, а тоді ще й на кілька метрів углиб викопала ґрунт і вивезла, аби із землі не ширилася крамола, однак саме з того часу в народі й поповзли чутки, хоч кожний, заляканий ув'язненнями й розстрілами, намагався нічого не чути й не бачити, ніби на місці спаленої пасіки, де вивергали яму й почали будувати цементний завод, який так і не закінчили через шкідництво, бо всіх, що будували, виарештовували, — як тільки смеркне, молодечий козацький голос виспівує пісню про волю.
Зрештою Дмитрик сам одного разу, значно пізніше і в зовсім іншому закутку України, чув цей голос, коли разом із Федьком Голим, несучи їжу своїм у ліс до криївки, потрапив у смугу німецько-радянської перестрілки, де його зачепила куля і він багато загубив крови, заки його Федько Голий дотяг до найближчої колиби, наражаючися, що німці або радянщики порішать і його разом із пораненим, і не відступив ні на крок, аж ущухло навколо й стало чути тільки Дмитрикові маячні стогони, які нелише змусили Федька з переляку, що товариш йому на руках сконає, оглянутися за допомогою, а й Никифора Погорільного звернути зі стежки й наблизитися до колиби, а тоді вже разом із Федьком перенести непритомного далі до самотньої гуцульської хижки, де завдяки знахарським настоянкам невтомного Никифора і своєму винятковому здоров'ю Дмитрик прийшов до тями, хоч голос, що виспівував думу про волю, ще довгий час бринів йому в усьому тілі, і вистачало Дмитрикові заплющити очі, як перед ним цей голос знову розростався до самого неба в живу палющу стіну, що віяла від Никифорової хижки через полонини і степ по всій Україні і по всьому світу, аби знедолені й покривджені бачили, як, крім звірств, ницости й гиді, існує світло, правда й людяність, і ця двигтюща стіна, хоч їй і бракувало якоїсь окресленішої подоби, зовсім виразно, аж угадувалося, в який бік заломлена шапка на співакові, була і козаком Мамаєм зі спаленої пасіки, і його сліпучим голосом, і словами-вихорами, то фіялковими, то рожевими, то охрово-білими, що несли смерть, яка насправді знаменувала собою несамовите, нечуване воскресіння.
Цей голос-стіна підходив тоді до Дмитрика майже впритул, роблячи його очищеним і легким, а через це мало не всемогутнім, і Дмитрик не вагався: ще мить і він крикне від щастя, аж розколеться земля, і скочить просто в саму гущу всеохопного голосу, щоб ніколи вже не залишати цього невміщального блаженства, що його нерозумною, хоч і лагідною рукою відхиляє набік Никифор, обгортаючи Дмитрика крижаними пахучими обкладами, які повертають його до життя з тією самою наполегливістю, з якою Терещенко веде розмову чи то лекцію, силкуючись обділити Дмитрика усім тим, що йому самому здавалося цінним і непроминальним.
І хоч Дмитрик не дуже прислухався до цих казань, кожного разу після Терещенкових відвідин він почував себе трохи інакшим. Звичайно, не аж таким інакшим, щоб одразу виснувати: раніше він був повністю Дмитрик, а тепер він трохи і Дмитрик і не Дмитрик, бо щось улузнулося в ньому, ні, він все ще лишився таким, як і колись, нічого в ньому не додалося й не убавилося, тільки чомусь його дедалі менше стали приваблювати шахрайські операції. Чому, Дмитрик і сам не розумів. Ризику в його підприємстві не зменшилося, це правда, однак саме ризик надихав його на винахідливість, якої бракувало іншим, бо ж хіба ладна людина поважати себе, коли вона не відважується ризикувати?
Імовірно, якби Дмитрикові вистачило терпцю трохи довше замислитися над цим, він і справді докопався б до причини, бо він навіть кілька разів зважував, чи не впливає на нього, бува, в такий спосіб присутність Терещенка, і то виключно через те, що виклади Терещенка якось пов'язані з тією клятою коровою, що приневолила Дмитрика в слабу хвилину (а така слаба хвилина трапляється в кожної людини) відповісти їй і через це започаткувати цілу низку дій, яких він сам ніколи не започаткував би; проте, зваживши тверезо це припущення, Дмитрик негайно ж його відкидав, бо ж справедливість вимагала ствердити: Терещенко ніколи не пробував ні огудити Дмитрикових зайнять (зрештою, де ж би таке Дмитрик дозволив! адже коли людина щось робить, то вона має на те ваговиті підстави, та й потім хто здолає переінакшити людину на свій кшталт, якщо вона знає, що чинить, а Дмитрик завжди знав!), ані не прохоплювався нешанобливою заувагою чи прикрим натяком, він взагалі ніколи не порушував цієї теми! — і попри це завжди, як відходив Терещенко, Дмитрик довго сидів на самоті, не спішивши приєднуватися до своїх хлопців, і йому на душі снувалося щось настільки невловне, то майже тривожно-гнітюче, то радісно-розчахнене, яке з несамовитою силою рухало його вперед, змітаючи перегороди, що він і в наближенні не спромігся б точніше визначити свій стан.
Він тільки усвідомлював: його несподівано наче розтягли до найвіддаленіших закутин, показуючи краєвиди з протоплазми, безформні скупчення, рівнини, вкриті бульбашками, плівками й перетинками, а також сірчаними ямами, провалля, з яких клубочилася посічена блискавками пара й молозиво, і, пальцем скеровуючи його зір, ніби наставляли, мовляв, дивись і пам'ятай: усе, що охоплює твоє око, це не що інше, як тільки ти, і хоч би скільки довелося блукати цими хащами, нічого іншого, крім себе, ти не подибаєш, бо людині не дано знати власної суті, їй дано тільки напрямні добра чи зла; все, чого ти дотикатимешся, вважаючи, ніби вже тримаєш його в руці і зараз ухопиш і самого Бога за бороду, вислизатиме й мінятиметься, заводячи тебе лише в оману, і ти топтатимешся в колі, замість простувати в напрямку, який вогненним мечем відрізняє людину від тварини, аж поки зважишся вибрати в собі те, що послужить тобі провідною зіркою, хоч ти від неї поки що й ухиляєшся, бо он та нитка, а може й ріка, оскільки вона весь час то ширшає, то вужчає, що перетинає всі ці згромадження, є також ти, і нехай тебе не страхає, що вона поглине тебе і явить таким, яким ти себе ніколи не зважишся помислити, оскільки з миттю, як ти визнаєш своє покликання, а воно дається кожному, тільки не кожний приймає його, ніщо не спинить тебе, хоч твою людяність, твоє прагнення добра й світла вважатимуть найганебнішим ґанджем, тебе цькуватимуть нишком з-за рогу й прилюдно в гурті (в гурті найлегше цькувати людину), а там, де не втнуть укусити, отруївши тобі кожен крок, кожний порух, насміхатимуться з твоєї сердечности як із дурощів і немощів, бо зло люто мститиметься, випалюючи навіть слід твій за те, що ти, пройдисвіт, паливода й ошуканець, станеш м'який і безборонний, як оце зараз, і ніколи не пройдеш байдужий повз чуже горе, навіть коли тобі й доведеться цей неподоланний гін до світла й добра спокутувати життям.
І Дмитрик погоджувався з голосом, хоч його й пойняв трохи сором, що він справді ладен на який завгодно подвиг, аби лише цей голос не затихав, бо він наче наближував Дмитрика до того могутнього всепоглинального світла, до якого (часто навіть проти Дмитрикової волі) неухильно (бо ж сам Дмитрик весь час ухилявся) прямувало його єство, забувши і про ґешефтярство, і про самого себе, і про все інше на світі. В такі хвилини Дмитрик майже кістками, кров'ю, кожною клітиною тіла й душі чув, і це чуття розгорталося перед ним найопуклішим баченням, ніби з піску підіймався срібний прапор, що майорів на всю пустелю, — як його по вінця виповнює новим вібруючим змістом: йому наче в саме серце вставили лійку і ллють чаша за чашею щораз сліпучіше небо, і зараз Дмитрик, такий, як його хлопці і він сам себе знає, розтопиться і приєднається до світла, і, якщо його вища сила змусить знову затужавіти й прибрати смертну подобу, це буде вже зовсім відмінний Дмитрик на його місці, який і не здогадуватиметься про існування свого попередника, що сидить на самоті й ніяк не збагне, як він попустився довести себе до подібного стану. Бож хіба не цей стан перешкодив йому відмовити тітці Теклі з її придурком-чоловіком Йосипом-убивцею, що, мов кара Божа, сів Дмитрикові на шию?
Хіба не міг він їй тоді відповісти "ні", пояснивши, що вона жадає від нього неможливого, а він не добродійна установа (ну хіба що трохи звинніший, цього він не заперечував), а такий, як усі? Адже допомогти їй — означало лізти серед білого дня в халепу, і, головне, заради кого? Заради Йосипа, якому він ніколи не симпатизував, попри щиру приязнь до тітки Теклі, яка, зрештою, не доводилася йому ні тіткою, ні навіть далекою кревнячкою, просто за добре серце усі звали її тіткою, і він також, але Йосипа Дмитрик трохи недолюблював, хоч ніколи й не мав із ним нічого до діла, от чомусь не лежала до нього душа, та й годі (правда, Дмитрик ніколи цього не показував, — пощо зайво ятрити людину, навіть коли вона тобі не до вподоби? та й потім, він дійсно не спромігся б назвати причини, чому саме Йосип ані трохи не прихиляв його до себе, а лише дратував, — Дмитрик через це рідко заходив до них, хоча тітка Текля радо пригощала й залюбки кликала на обід); а як той пиронув Гната ножем, і поготів, бо хіба це виправдання, що вбивство сталося під п'яну руку?
(Продовження на наступній сторінці)