Імовірно саме тому Дмитрикові й пригадувалася з особливою чіткістю одна така розповідь, хоч не виключене, що Терещенко вів щось зовсім інше, складне й недосяжне, а воно (з тих словесних решток, які випадково — може, лише через те, що гарно звучали або щось знайоме нагадували, — хіба людина здатна з певністю визначити, чому її щось вражає або ні? — застрягали в Дмитриковій свідомості) само оформилося в Терещенкову розповідь, а той і не здогадувався, що Дмитрик дав би себе зарізати (та й хто на його місці вчинив би інакше, коли його мозок закарбував цю подробицю саме в такому, і то єдиному, варіянті? А кому ж забагнеться сумніватися в неточності власної пам'яті? — іншої однак не випозичиш! — навіть коли чоловік засадничо й знає, що в житті трапляється і таке, коли якась подія означає одне, а трохи згодом — друге, а потім виявляється що її і взагалі не було, ніби вона сама без жодного стороннього втручання відкрутилася назад, бо ж не тільки людина щохвилини міняється, а й світ навколо, і збагнути якусь річ, навіть зовсім просту до останньої межі не вистачає одного життя, хоч і як людина над цим трудиться!), аби підтвердити, що саме так Терещенко йому це й розповів, бо ж Дмитрик бачив, як він казав: Колись купа гівна прийшла до Творця й зажадала авдієнції. — Ти несправедливий! — мовила вона Всевишньому. — Скрізь, де я з'являюся, мене завжди зневажають, дають носака, а то й просто сахаються мого товариства, а це коштує мені безсонних ночей і спалює печінку. Ти всіх щедро обділив, а мене поминув, хоч про Тебе й ширять славу, ніби Ти добрий і борониш усіх покривджених. Якщо це правда, а не вигадка холуїв і підлабузників, які тільки й вміють, що стояти перед Тобою навколішки й, захлинаючись від ретельности співати дитирамби, дай мені людську подобу, бо Ти подумав про всіх, а про мене забув, і я тепер вимагаю належного відшкодування.
— Вибери собі якусь іншу подобу, пощо тобі людська? — відповів Творець.
Але купа тільки пирхнула й заперечила:
— Я воліла б не уточнювати цього делікатного питання, а що Ти наполягаєш, прошу дуже! Тебе бояться лише Твої пахолки, я ж не успадкувала чеснот, щоб їх губити, і тому нічим не зв'язана. Отож, якщо Ти вже конче хочеш знати, признаюся: інша подоба мені ні до чого! Найкраще влаштувало б мене — це отримати Твою подобу, оскільки ж Ти, на наше горе, а на Твоє щастя, ні в що невтілимий, то я задовольнюся, коли ходитиму і в тілі людини, якій Ти оповів, ніби вона створена на Твій кшталт. Якщо ж Ти дійсно добрий, — так бодай кажуть, мені ж у тому не довелося пересвідчитися, — Ти не смієш відмовити, інакше ніхто ніколи не повірить у Твою доброту.
Усміхнувся Творець, а що його доброта, яка охоплювала минуле й майбутнє, початок і кінець, була безмежна, хоч і незбагненна смертним, Він дозволив купі гівна прибрати людську подобу.
І з того часу запанувало зло на землі. Бо хоч купа й отримала людське обличчя, її справжня суть не змінилася, оскільки ж мізерному завжди ненависне шляхетне, вона й стала нишком бунтуватися проти Творця. А щоб Його перехитрити, аби Він не зірвав з неї личини, явивши перед усіма створіннями її дійсну гидь, купа гівна, розгледівшися навколо, почала приспішено плодитися, виповнюючи своїм кодлом кожну шпарку, кожну закутину, аж забракло місця для доброї людини, створеної на подобу Божу, і спалахнули війни, прийшла руїна, весь світ перетворився на катівню і, поглинений ненавистю, закрутився у вихорі зла. "Бога нема, немає й доброї людини, бо кожний жере кожного, є тільки купа гівна, і вона — вершок творіння!" — проголосила купа й веліла, щоб їй споруджували храми, бо ж їй нестерпно хотілося переважити Всевишнього. "Якщо Він не покарав мене, то, може, Він не такий уже і всемогутній, як здається, — потішала себе купа, — це означає: світ мій!" — і коли Бог з великого милосердя спустився на землю рятувати добру людину, затоптану й уярмлену купою гівна, вона поспішила розіп'яти Його, скориставшися його тимчасовою смертною подобою, і ще гірше замело навколо.
Бо купи гівна, стоячи на плечах своїх нащадків, злопам'ятних і мерзенних, які невгавно плодилися, щирячи сморід до найвіддаленіших закутин світобудови, випалювали все світле, добре й шляхетне, тож незабаром і сталося, як купа добігла найвищих посад і простягла пальці до ґудзиків від атомової бомби. "Тепер нарешті я більша від Творця! В моїх руках, а не в Його доля всього світу. Я — володарка над буттям і небуттям", — тішилася купа гівна, навіть і не здогадуючися, що її існування залежить повністю від існування доброї людини, яка, обпльована, замучена й кинена в неволю, розпачалася, де подівся Творець і чому Він не зітре з лиця землі мерзенної гиді, щоб запанувало нарешті добро і справедливість.
А Всевишній дивився на світ, де розпаношилася купа з нащадками, і не знищував його тільки через тих поодиноких добрих людей, створених на подобу Божу, які дуже рідко, але все ж народжуються і на яких тримається не лише світ, а й уся світобудова, даючи існувати навіть купам гівна, що катують цих добрих людей за те, що вони не обожнюють мерзенного, за те, що зберігають людську гідність, а особливо ж за те, що підлість ніколи не стає їхньою провідної зіркою, — а ці властивості ницому створінню найнестерпніші. Бо хоч купа гівна й добігла могутносте в цьому світі, вона знає — вона лише купа нечистот, і тому вона й звіріє і мститься — добрій людині за її повноцінність, а Всевишньому — за своє неіснування, в наслідок чого по землі крокує зло, навіюючи жах, ніби воно непоборне. Але його міць із мильних бульбашок, бо як тільки поблизу майне бодай промінчик справжнього добра, воно розлітається на друзки, щоб ніколи не втілитися знову.
— Чому ж тоді на світі аж стільки кривди? — зідхнув Дмитрик.
— З миттю, як людина починає у щось, нехай найбезглуздіше (глузд чи безглуздя дуже умовні поняття) вірити, воно одразу ж оприсутнюється й стає дійсне, хоч би й яким немисленним воно доти виглядало. Зло лише тоді набирає сили, коли людина (здебільшого це трапляється від страху чи з вигоди) повірить у його реальність.
— У мене враження… — промурмотів Дмитрик і раптом з подивом зауважив, що не він Терещенка, а той його уважно слухає, хоч йому й здавалося, ніби Терещенко продовжує розповідь, тільки в ній на місці купи гівна виступає вже слідчий Аркадій Сук, прозваний серед в'язнів Анальним Проходом, що вимучував заарештованих спочатку сповіддю про те, який він добрий і справедливий, а коли йому привиджувалося, ніби допитуваний не досить захоплюється його добротою (вада, на яку всі в'язні без винятку хибували), заходжувався, мавши тільки виховну мету на оці, задля добра самих заарештованих, проріджувати їм зуби, трощити суглоби й чобітьми відбивати нутрощі, особливо коли під його опіку потрапляли вчені, письменники або й просто вчителі, як Терещенко, яким бракувало належної внутрішньої смиренности, а це Аркадій Сук розпізнавав з першого погляду, знаючи наперед, що в кожного на думці, бо саме її він і вважав себе покликаним насаджувати.
Щоправда, коли Дмитрик докладніше цікавився (бо з миттю, як людина довіряє іншій, це якось саме собою виходить, оскільки довір'я випливає із симпатії), як Терещенкові пощастило вирватися з енкаведівської м'ясорубки, той тільки махав рукою, ніби відкидаючи як відрізаний кусень власного м'яса, частину свого життя разом з усім злом, заподіяним йому й мільйонам інших, щоб воно розпорошилося й щезло, і хоч Дмитрик з великого співчуття, яке він мав до Терещенка, ще кілька разів, не хотячи, прохоплювався, як же він лишився живий, Терещенко лише дивився на Дмитрика, як на нерозумну дитину, яка домагається смертельної отрути, гадаючи, що то звичайна собі іграшка, і розповідав або про дерева, з яких просто із стовбура росте велетенське листя, або коли Дмитрикові очі надто заокруглювалися і чоло складалося в зморшки, — бо він ніяк не міг уявити собі такого дерева, хоч Терещенко й запевняв, що подібні дерева й справді ростуть в тепліших країнах, куди, може, ще доведеться емігрувати, аж Дмитрикові на язиці вертівся запит, звідки Терещенко це знає, невже він сам побував у тих краях? — і його стримувала лише вроджена дискретність ніколи не пхатися силоміць у чужу душу, бо якщо людина оминає щось, то в неї є на те ваговиті причини, — переходив до інших тем, то розвиваючи свої погляди щодо покликання людини, родженої для добра, то тлумачачи Дмитрикові це покликання на тлі світової історії, яку Дмитрик запам'ятовував лише на тих відтинках, де Терещенко задля наочнішого вияснення своїх думок послуговувався не порожніми для Дмитрика й дивними назвиськами, а такими знайомими постатями, як козак Мамай, біля якого в Дмитриковій уяві завжди стояв на поводі бузковий кінь з помідоровою гривою, коло однієї ноги в червоних сап'янцях лежав пістоль завбільшки з коняче стегно, біля другої — бандура й шапка, на дереві — малинова порохівниця, а просто перед козаком, замість пляшки з оковитою, на двох патиках висів казанок, де варилося степове характерницьке зілля проти зла на світі, точнісінько, як на одному з вуликів у дядька Семена, в якого вся пасіка свідчила про подвиги козака Мамая: на кожному вулику козак то визволяв бранців із турецької неволі, то карав пана-нелюда за кривду, то бився проти орди, то плив на чайці разом із конем і бандурою, з-під якої, як редиски, на всі боки виглядали запорозькі голови з оселедцями, то сидів на самоті серед степу, розмовляючи з Богом, то лагодив зілля, яке гоїло рани й воскрешало померлих, то відпочивав під грушею, виспівуючи стрічку з глумливими словами просто в тонконогого і рідкозубого москаля, намальованого, як він зажерущою рукою хапає і їсть кизяки з-під козацького румака.
(Продовження на наступній сторінці)