"Боже, почекай!" — пронеслося в його голові, і він побачив, як шматки м'яса навколо, що затисли його, розчахнулися, аби він пересвідчився, що це не м'ясо, а домовини, і звідти, замість людей, посипалися різнокольорові миляні бульбашки, зростаючи й видовжуючися, однак по дорозі вони одна за одною, — деяка вище, а деяка нижче, — лускалися, так і не долетівши до янгола з опаскою "Ост" на рукаві, що, розгорнувши в повітрі книгу (а вона розширювалася на все небо й звужувалася — зовсім як живий коров'ячий шлунок!), відмічав прізвища.
"Кіндратку-Голубе!" — самим поворотом голови покликав янгол, і Кіндратко-Голуб із жахом зауважив: він теж бульбашка і так само, як інші, летить чи радше його потоком несе до янгола, де він зараз лусне.
"Боже, наповни мене собою, не дай мені нікчемно без сліду загинути, бо ж я нічого доброго не залишив на цьому світі. Я не чинив зла, проте це не заслуга, це надто мало. Людина покликана усім єством скрізь і завжди ширити добро, але я збагнув це лише тепер, коли Ти показав мені мене самого, порожню миляну бульбашку, без змісту й призначення. Боже, відміряй мені часу бодай на один добрий вчинок! Дозволь ще раз почати життя заради добра, якого я нікому не встиг зробити, коли вже Тобі забаглося відхилити запону з його суті!"
І тоді вперше за все своє існування Кіндратко-Голуб не відчитав з уст, а почув голос, який блискавкою вдарив в усі клітини: "Ну, то як, відкладемо заради Кіндратка-Голуба весь Страшний Суд?" — і знову намацав під ногами землю, почавши трохи розпізнавати й людей, проте вже не в м'ясарні, а десь на вулиці, куди його вперше завело; там хапали перехожих і кидали до авт, а він, своєчасно це помітивши, шмигонув у ворітницю найближчого напівзруйнованого будинку, аби перечекати, заки представники нової влади зникнуть разом з своїми жертвами, і там він здибав Нестора Литвиненка, який теж заховався й принишк разом з ним, а тоді запропонував удвох мандрувати до іншого міста в іншій зоні, і вони спільно добилися аж до табору.
І тепер, коли Кіндратко-Голуб дивився на Дмитрика, який виголошував свої свідчення, наче казав надхненну проповідь, щось невловне в його рухах, виразі обличчя, особливо ж — уст і очей, нагадало Кіндраткові-Голубові і чоловіка, що важив добрі й лихі серця, і янгола на Страшному Суді, і те, що його самого, Кіндратка Голуба, відпущено тоді виключно, аби він ширив добро на світі, — подробиця, що її він (як воно часто стається в житті), ледве минула небезпека, призабув, мовляв, на те ще прийде час, не подумавши, що тоді може виявитися й запізно, аж поки несподівана пригадка, яка нібито його зовсім і не торкалася, з перших же слів Дмитрика, а потім, коли він передруковував ті свідчення, і поготів, до дна розчахнула йому серце, і він ще довго не міг заспокоїтися, чуючи, як його дедалі сильніше лихоманить, хоч Дмитрик із Терещенком уже давно вийшли, і Терещенко за кілька кроків від поліційного барака, трохи захриплим голосом від хвилювання й вдячности, звернувся до Дмитрика з промовою, яка здивувала Дмитрика більше, ніж перед тим саме прохання Терещенка — посвідчити за нього на поліції.
— Вельмишановний пане Дмитрику, — прочистивши горлянку, мовив Терещенко, — я надто вражений і зворушений вашою добротою й шляхетністю, аби висловити це в належний спосіб. Ви врятували мені життя, а я не маю жодних матеріяльних благ, аби вам чимось віддячити за таке щире й спонтанне добродійство. Моє вчителювання в таборовій школі — безплатне, та й як брати щось, нехай і небагато, від людей, які самі нічого не посідають? — а чимось іншим я не вмію заробляти.
— Але ж я не потребую жодної вдячности! То все не варте й згадки! Може, то я зробив для себе, а не для вас?
— Ви не потребуєте, однак я потребую, і тому не гнівайтеся й спробуйте зрозуміти мене правильно: вдячність — природна реакція, не висловивши її, людина хиріє й нікчемніє. Тому якби ви погодилися, щоб я у формі лекцій висловив вам подяку, ви невимовно порадували б моє серце!
— Чого б же ви мене навчили? — спантеличений такою пропозицією, спитав Дмитрик.
— Усього, чого побажаєте: історії, математики, географії, фізики, латини, греки…
— Ні! — жахнувся Дмитрик. — У мене розум не подуманий на вчення, я більше по лінії ґешефтярства.
Однак йому одразу стало шкода Терещенка, і він похапцем додав:
— Якщо вам справді дуже на тому залежить, я через своїх хлопців переказуватиму коли вам найкраще приходити до мене й учити. Тільки по змозі, аби не щось надто складне!
З того часу для Дмитрика почалися виклади, які найбільше дивували його самого, бо він не тільки не знав, а й напевно посварився б із кожним, хто спробував би твердити, що він надто м'який; оскільки ж це твердження висновував його власний мозок, який при тому ще й так гарно унаочнював: ось, мовляв, дивись, і то дивись уважно, не вивертаючись, ось твої наміри, а ось вчинки! — це Дмитрика дедалі частіше штовхало на підозру, чи не оселилася випадково йому в душі корова, що вперше спитала, чи він добрий — обставина, в яку Дмитрик волів би не заглиблюватися, бо хіба людині не вистачає інших клопотів?
І так воно й тривало. Терещенко навідувався до нього, говорив інколи зовсім незрозуміле, хоч Дмитрик, аби зробити бодай невеличку приємність гімназійному вчителеві, намагався почуте на свій лад осмислювати, часто ловлячи себе на тому, звідки в нього береться терпіння (а воно й справді весь час поповнювалося, і від цього Дмитрик ставав непомітно для себе чутливіший до оточення) вислухувати довгі розповіді, з яких він часто мало що тямив.
Правда, кожного разу, заки послати когось із хлопців по Терещенка, Дмитрик довгенько вагався, чи не пора вже й відмовитися від цих дивних викладів, пощо він сам собі звалив на голову зайвий клопіт? — адже маленька послуга (посвідчив, та й кінець! мало кому він чого свідчив!) не варта й згадки, він би її вже давно й забув, якби Терещенко не нагадував про неї своїми лекціями, що тільки обтяжували Дмитрика.
"Він справді кумедний чоловік, — думав не раз Дмитрик про Терещенка, — і чого він надмір перейнявся тим, що я трохи поплескав язиком (якби ж усі добродійства можна було збувати такою легкою ціною! Зрештою, чи то справжнє добродійство, коли воно не коштувало великих зусиль? — Тим більше, що він і сам вагався б визначити, яка причина спонукала його йти свідчити за Терещенка: нехіть видатися страхопудом, щире співчуття до Терещенка, бажання втерти поліції носа, так само щире, чи все це разом? — бож хіба людина ладна з певністю встановити, що саме штовхнуло її на якийсь вчинок?), а йому вийшла з того користь? Якщо так довше потриває, я перетворюся на його боржника, мені доведеться ламати голову, як за ці виклади віддячуватися, а куди ж це доведе? Я мушу йому принагідне витлумачити, що в мене немає часу".
Однак як тільки Дмитрик натинався здійснювати це рішення, перед його внутрішнім зором виринало благальне обличчя Терещенка, особливо ж його ніби видовжені з самого серця очі, які чимось невловимим (так, немов голос безтілесної корови, що вчепилася ходити за Дмитриком, обернувся на погляд Терещенка) заторкували в Дмитрику незнані досі, невимовне чутливі, а заразом і непроглядні, небезпечні глибини, і він, хоч і сердився на себе за подібну слабість, переймався жалем до Терещенка і мовчав.
Нехай ще цей останній раз він відвідає мене, а тоді я вже виразно натякну: на цьому справді кінець! — виправдувався перед собою Дмитрик і знову велів переказувати Терещенкові, аби той не барився й якнайшвидше приходив.
І Терещенко приходив, і знову все лишалося без змін, бо якось непомітно для них самих вони звикли один до одного, і коли Дмитрик довго не бачив Терещенка, він мимоволі сповільнював свою активність або й зовсім відкладав набік пильні справи, усвідомлюючи нагло, як йому бракує чогось дуже суттєвого, хоч Дмитрик не тільки не заглиблювався в Терещенкове говорення, а й часто, — особливо, коли Терещенко потрапляв у полон власного надхнення, чому, здається, посилено сприяла висока матерія, якою Терещенко заповзявся наповнити Дмитрикову голову, — переставав його взагалі чути, бо саме тоді Дмитрикові з особливою ясністю думалося своє, ані трохи не пов'язане з лекціями.
Звичайно час від часу (дуже рідко, але все таки) траплялося, що Терещенко зауважував, як Дмитрик повіявся десь помислами, не встигаючи за ним, оскільки Дмитрик ніколи не приневолював свого співбесідника висловлюватися зрозуміліше, бо ж кожен висловлюється лише так, як уміє, тож пощо уприкрятися недоречними заувагами? — і тоді Терещенко знаходив зовсім прості слова, які Дмитрикові міцно западали в душу.
(Продовження на наступній сторінці)