І Гнат сором'язливо, хоч і з явною певністю, що цей рух вичерпно ілюструє його прохання, оскільки він надто прозорий, наближає вказівного пальця до Дмитрикових, а тоді до своїх грудей і застигає, прислухуючися. А що Дмитрик спантеличено дивиться на нього, вичікуючи пояснення, як це розуміти, Гнат опускає руки й засмучений (йому аж сльози набігають на очі) відступає.
— Тобі лячно?
— До біса! — не витримує Дмитрик, — чого мені має бути лячно?
— Не сердься, невже ти не розумієш?
— Ні, не розумію!
— Випозич мені на одну лише мить своє тіло!
— Моє тіло?
— На одну лише секунду! Наймізерніший уламок секунди! Я його не пошкоджу, тобі нічого не станеться, це одна мить — і все, а мене це, може, врятує. Коли ти зайшов сюди й Сава сказав "Побачиш!", я спробував силоміць заволодіти твоїм тілом, не тобі на шкоду, клянуся! — а лише, аби швидше впоратися, — мені не дає промитої води одна незалагоджена справа, — а воно без твоєї згоди не йде. Треба, щоб ти з власної волі захотів допомогти мені, а від цієї послуги, ах, Дмитрику, якби ти тільки знав! — залежить моє спасіння!
Невже це він справді благає, чи це треба якось інакше сприймати або принаймні докладніше перевірити, де Савині, а де його зауваги? — похопився раптом Дмитрик, — бо чому він звертається до мене, а не до Сави, з яким приятелював і довше, і ближче, ніж зі мною? — але Гнат так щиро, аж скрушно, запевнив і перехрестився, аби Дмитрикові остаточно розвіяти сумніви (мовляв, він і до Сави звертався, та що звертався, просто не відступав від нього! проте Сава якраз найголовнішого й не чує, хоч лусни! йому здається — Гнат його ані трохи не осуджує, боронь Боже! ймовірно, він на місці Сави поводився б не інакше — це ж тільки людське, і звички одразу не міняються, — Саві справді здається, ніби він знає Гната значно ліпше, ніж той сам себе, і тому, на його думку, Гнат просто не годен сказати, чи то попросити те, що він просить, через що вони ніяк і не порозуміються, а чекати, заки Савин слух удосконалиться, немає часу), що Дмитрик одразу ж повірив (не словам, вони ледь досягали його, бо і Гнат висловлювався досить плутано, і Дмитрикові здогади не трималися купи), а всій постаті Гната, що кожною клітиною, і то з наполегливістю, перед якою розтопилося б і оливо, підтверджувала: "Дмитрику, порятуй!" — ніби Дмитрик і справді мав силу порятувати його.
Не виключене, що за трохи інших обставин, — яких саме, Дмитрик не уявляв, йому тільки неясно мигтіло в мозку: якихось інших, — в усякому разі він зробив це зовсім не тому, ніби боявся, що Сава роздзвонить (не чує, не чує, а коли зайде про Дмитрикові "ні", то якраз і почує!), як Дмитрик відмовив Гнатові, витлумачивши це звичайнісіньким переляком, подія, про яку одразу закричали б усі горобці з дахів! — він не тільки не погодився б, а й зовсім слушно довів би, що в таборі мешкає чимало Гнатових не так щоб друзів, але все ж відданих знайомих, аби виконати його дивну забаганку, хоч Дмитрик розумів й інше: коли людина благає порятувати її, в неї на це є ваговиті причини, про які не варто допитуватися.
Проте, коли Гнат наново, на цей раз вже майже зневірившися, повторив: "Дмитрику, поможи!" — Дмитрик з таким поспіхом погодився, подумавши, яка ж він свиня, що змушує себе двічі просити, аж мало не забув вияснити, нащо ж Гнатові знадобилося його грішне тіло.
— Хіба це істотне?
— Істотне чи не істотне, нащо?
— Моє пояснення видасться тобі ще не досить переконливим, — знітився Гнат, — ти злякаєшся, а я тоді пропав!
Дуже ймовірно, якби Гнат не втелющив "злякаєшся" (хто, зрештою, підтвердить, чи Гнат, враховуючи вдачу Дмитрика, не кинув тут умисне останнього козиря, воліючи остаточно закріпити свій здобуток — Дмитрикову згоду, бож хіба людина в біді не хапається за перший-ліпший засіб, аби врятуватися? та й хто знайшов би в собі досить суворости засудити подібну хитрість? — хоч такі слова інколи й без жодного наміру злітають з язика), Дмитрикові в останню хвилину пощастило б висмикнутися з цієї історії, і нічого ні з ним, ні з Савою не приключилося б. Але почути від Гната "злякаєшся", ще хоч би на самоті, а то при Саві, навіть якби той, крім плюскоту горілки, якою він саме доливав чарки, нічого й не почув, виявилося більше, ніж Дмитрик спромігся витримати.
— Чи я злякаюся чи ні, побачимо, — відкарбував він, пильнуючи, щоб з пересердя йому не забракло віддиху і Гнат не витлумачив це по-своєму, — а покищо я мушу знати. Це передумова. Інакше нічого не вийде. І то не з моєї вини. Я не купую кота в мішку.
— Я хочу востаннє глянути на сина живими очима, — трохи вагаючися, поволі, ніби йому було важко вимовляти склади, відповів Гнат і, спостерігши, що Дмитрик тільки блимнув очима, хоч трохи й відпружився, пояснив:
— Щоб він запам'ятав мене й виріс добріший і шляхетніший, ніж його дурний батько. Я певен: коли я бодай одну хвильку постою біля нього, він направить те, що його батько згаяв, інакше я не знайду спокою.
— Ти маєш сина? — аж свиснув Дмитрик.
— Я й сам того не знав, бо Іванка не сказала, вирішивши, що в моїй голові солома, а я, коли ще був час, не розчовпав, йолоп, що то не Миколин, а мій син! Я отямився, коли вже виявилося запізно, і тепер, — якщо Іванка не пробачить, — а воно є за що мене клясти! — я пропав. Мене перемелють на потерть, і я ніколи…
— Чого ж ти одразу цього не виклав? — схвильовано вигукнув Дмитрик, не тямлячи, чи він більше вражений зізнанням Гната (але чому саме на потерть? чи це не Гнат, а Сава докинув, вимальовуючи, як вічні млини перемелюватимуть грішні душі на непотріб?), чи тим клубком суперечливих почуттів: жалю, зневаги, — щоправда, зовсім відмінної зневаги, яка поширювалася не тільки на Гната, а й на нього самого, — бажання одночасно допомогти й відмовити, співчуття й горя, і то в таких сполуках, що, здавалося, одразу ж унедійснювали одна одну, залишаючи на тому місці зовсім нове, неокреслене, проте несамовито намацальне твориво, що готувалося відкрити йому карколомну із суцільних проміжків і переходів дійсність, якої ще ніколи не містив ні Дмитриків розум, ні серце; і напевне це й сталося б якби він випадково не зауважив — і цим наче вивільнився з-під хвилевого запаморочення, — що в кімнаті світлішає, аж ріже очі, бо вогненні клуні переступають через поріг у стіні, Сава схоплюється на ноги й не знаходить, куди себе подіти, безглуздо твердячи: "Я ж тобі казав, я ж тобі казав!", а Гнат заточується, стогнучи чи то "Пізно!" чи "Тепер ти не наважишся, а я не смію наражати себе на небезпеку!"
— Нічого не пізно, бери моє тіло й біжи! — розсердився Дмитрик, ще трохи ошелешений навалою почуттів, які щойно відстугоніли в ньому, залишивши на все нутро видовжену ледь болючими мацальцями дірчасту пухлину, що підступила йому під ребра, заважаючи узгіднювати в одному напрямку рухи, хоч тепер Дмитрикову увагу цілком поглинув розгардіяш навколо, зокрема ж Гнатів розгублений і наче трохи винуватий вигляд.
— Ну? Бери моє тіло й біжи! — підбадьорив його Дмитрик і нахилився вперед, щоб показати свою повну готовість, бо йому привиділося, ніби Гнат або не вірить його запевненню, або з якихось невідомих причин його погано бачить, — тільки замість наблизитися, — мимоволі, сам не усвідомлюючи, як це в нього вийшло, — відскочив від Гната, бо йому перетяли дорогу обидві вогняні клуні і в обличчя війнуло полум'я, суцільно вкрите бульбашками-літерами, — кожна завбільшки з черешню, — які він не прочитав, — таких живих, рухомих літер він зроду не бачив, та й не відрізнив би одну від одної, — вони ж на перший погляд виглядали всі однакові, — а просто вони просякли йому всередину (тобто не цілком самі просякли, а Дмитрик відчув, як від збудження він ненароком потягнув їх зором, — точнісінько, як трапляється одним духом сьорбнути в спеку забагато холодної води, — у найглибші закутини серця, де вони й вибухли, а тоді самі собою осмислилися), і мальований з качиними перетинками беззвучний голос, — Дмитрик ніби й вловлював луну від цього голосу, але мав таке враження, наче цей голос не справді говорить, а вимальовує у вусі, в грудях, а звідти й по всіх жилах пругкі вензелі, — дав йому зрозуміти: не підходь до Гната, бо це скінчиться для тебе катастрофою — людині не вільно порушувати жодної букви вищого закону, якого вона, завдяки своїй смертній обмеженості, не годна збагнути, а ти натинаєшся унедійснити цілий параграф.
(Продовження на наступній сторінці)