Про зміну освітньої парадигми

Так буде колись. Але чи можемо ми вже сьогодні обрати ту точку зору, яка б дозволила нам бачити всю нашу теперішню відносну недосконалість, зрозуміти актуальність проблем, пов'язаних із цим, обрати шляхи їх розв'язання? Питання не просте. Суть його не в зазіханні на гідність людини, на її право бути такою, яка вона є, на право вибору власного шляху самоздійснення. Мова буквально йде про мавп'ярню як тимчасову недосконалість.

Підзаголовок цієї статті може бути таким: про рогату виродливість «бульки» індивідуальної свідомості як етап еволюції людини та предмет педагогіки...

Минуть століття і люди майбутнього будуть сприймати сучасну нам людину так, як сьогодні ми спостерігаємо за мешканцями зоопарку. Так буде обов'язково, оскільки поки що сучасна людина Землі ще далека від досконалості, а еволюція живого продовжується. Ця теза аж ніяк не повинна ображати сучасника, який, безумовно, занадто самовпевнено перебільшує свою винятковість у тваринному світі живого. Перебільшує, посилаючись насамперед на наявність у себе свідомості. Але...

Сталось так, що людина, виокремившись із тваринного світу, спочатку дещо неправильно визначила свою унікальну роль і призначення у Всесвіті. Уважається, що найбільший внесок у корегування цієї хибної позиції внесли Копернік, Дарвін і Фрейд: «Копернік виштовхнув людину із центра Всесвіту і закинув на одну з невеликих планет в одній із безлічі Галактик. Дарвін скинув людину з трону навіть на цій зеленій планеті і поставив у ряд з її іншими мешканцями. Тепер лише перевага розуму, спроможність усвідомлювати саму себе та свої дії дозволяли людині підтримувати самооцінку, що захиталася. Фрейд наніс останній, найбільш тяжкий удар. Він відняв у людини свідомість, показав, що хвалений розум використовується людьми перш за все для самообману, а поведінка наша визначається імпульсами та потребами, про які ми частіше за все не маємо ані найменшого поняття».

Зігмунд Фрейд правильно звернув увагу на реальне співвідношення у психіці людини свідомого та несвідомого. Таке співвідношення означає не що інше, як переважання в єстві людини інстинктивного, чуттєвого, тваринного. І в цьому немає нічого дивного, адже людина відрізняється за своїм генотипом від братів своїх молодших лише на декілька відсотків. «Свідомість людини - це лише острів у океані її несвідомого» - така інформація про людину є вже звичною для вузьких спеціалістів і, на жаль, майже невідомою для загалу та неусвідомленою ним на рівні практичного, повсякденного мислення. Особливо такий стан невідання є згубним для сучасного менеджменту та практичної педагогіки, яким у першу чергу треба знати «що є людина й як їй вдосконалюватись». Отже, розпочата Коперніком, Дарвіном і Фрейдом робота з уточнення місця людини, смислу її життя та призначення на Землі й у Всесвіті ще далека до завершення. Разом із тим ми вступаємо в нову, постіндустріальну епоху, де питання, полишені на потім, уже вимагають негайного розв'язання.

1. Що ж ми знаємо сьогодні про свідомість? Як це не дивно, але пересічна людина майже нічого не знає про свою свідомість як феномен і функцію психіки. Говорячи про незнання пересічної людини, ми змушені відносити сюди і людей із вищою освітою та навіть учених із науковими ступенями та званнями, окрім тих, звичайно, що мають вузьку спеціалізацію в даній галузі науки. І в цьому незнанні немає нічого дивного, оскільки досі не існує загальноприйнятого, інтерсуб'єктного поняття «свідомість». Кожний з нас вкладає в це слово свій власний смисл. У повсякденному житті ми не помічаємо свою свідомість подібно тому, як риба не помічає води, в якій плаває, а наземні тварини не помічають повітря, яким дихають, подібно тому, як людина не помічає свого здоров'я, коли його має.

«Питання психологічної природи свідомості наполегливо та навмисно обходиться в нашій науковій літературі. Його намагаються не помічати, нібито для нової психології воно не існує зовсім», - писав із цього приводу ще в 1925 році класик вітчизняної психології Л. Виготський. Із тих пір ситуація не змінилась, і сьогодні підручники з психології традиційно приділяють свідомості увагу лише на півтора-двох сторінках.

Тезу про загальну необізнаність про феномен свідомості на початку XXI ст. ми підтверджуємо висловлюваннями авторитетних спеціалістів. «На жаль, філософія та наука не можуть похвалитись тим, що вони за тисячі років свого існування та розвитку дійшли скільки-небудь однозначного визначення свідомості», - констатує стан справ у 2004 році в передмові до російського видання книги Г. Ханта доктор психології, проф. В. Зінченко. А доктор філософії РАН Н. Юліна у своїй оглядовій статті «Тайна сознания: альтернативные стратегии исследования» пише: «Історія дискусій із проблеми свідомості в англомовній філософії за останні 50 років являє собою один із прикладів інтелектуальної драми...». І далі: «Що стосується таємниці свідомості, то тут царює збентеження: не ясно, з якого боку до неї можна підійти та якими засобами розкрити. ...Усі минулі та теперішні спроби намалювати більш чи менш несуперечливу й теоретично прийнятну картину свідомості зіштовхуються з тим, що перед дослідником постає заплутаний клубок феноменів, іменованих «свідомість», розплутати який виявляється найвищою мірою трудомісткою з надто туманними перспективами задачею... ані в учених, ані у філософів сьогодні нема ясності, що слід уважати фактом свідомості, незалежно від тих чи інших теорій свідомості».

Коли говорять про відсутність загальноприйнятого інтерсуб'єктного поняття «свідомість» у науковців, то мають на увазі, що сучасні філософські концепції свідомості простягаються від панпсихізму (розмазування свідомості по всьому Всесвіту) до її повного заперечення (елімінативізм), а однакові слова-терміни тлумачаться різними авторами по-своєму. Що стосується психологічних концепцій свідомості, то «Міжнародний словник із психології» (1989), за свідченням Юліної, констатує: «Нічого такого, що варто читати, про свідомість не написано».

Серед тих науковців, хто сьогодні торкається проблем свідомості, більшість уважає її такою функцією головного мозку, що притаманна лише людині. Однак є й інші думки. Так, французький філософ А. Бергсон (1859-1941), автор відомої праці «Творча еволюція», уважав, що «навіть найбільш скромний організм свідомий пропорційно своїй спроможності вільно рухатись».

Що стосується пересічної людини на пострадянських просторах, то під свідомістю та самосвідомістю вона розуміє зазвичай свідомість у вузькому ідеологічному сенсі слова - національну, релігійну, класову, партійну, патріотичну, групову тощо. Свідомості селянина та пролетарія, «оунівця» та «червоноармійця», націоналіста й інтернаціоналіста, члена партії та безпартійного - приклади цього. Звісно, це зовсім не те, що має на увазі наука. До вищесказаного можна додати й питання про співвідношення свідомості та розуму. Не ясно, що з них є суб'єктом, а що предикатом, яке поняття є родовим, а яке видовим. Той же А. Бергсон авторитетно стверджував: «...чисте сприйняття... є нижчим ступенем розуму, розуму без пам'яті». Розкриймо будь-який словник, психологічний, філософський чи тлумачний, і ми не знайдемо там переконливих пояснень, чи розум містить у собі свідомість, чи навпаки. На початку XXI ст. це питання все ще залишається неясним, дискусійним: «Можна припустити, що будь-який автономний еволюціонуючий фрагмент Всесвіту, досягаючи певного рівня складності, починає вести себе достатньо «розумно», відповідним чином реагуючи на перешкоди своєму розвитку. ...До «розумних систем»... можуть бути віднесені як достатньо розвинені соціуми в цілому (населення країн, міст тощо), так і достатньо розвинені бюрократичні структури та соціальні інститути».

Отже, до однозначного повсякденного та, навіть, наукового розуміння феномена свідомості ще далеко. У зв'язку з цим у сучасній педагогіці виникають нездоланні перешкоди на шляху розв'язання актуальних проблем виховання та розвитку, насамперед у частині мотивації діяльності. Про це й піде мова далі.

Л. Виготський у тому ж 1925 році констатував: «Ігноруючи проблему свідомості, психологія сама закриває собі доступ до дослідження скільки-небудь складних проблем поведінки людини». А ще раніше видатний педагог XIX ст. К. Ушинський попереджав: «Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна насамперед пізнати її також в усіх відношеннях. ...ніхто не вагається в тому, що головна діяльність виховання виконується в царині явищ психічних... У такому випадку, скажуть нам, педагогів ще немає, і не скоро вони будуть. Це цілком припустимо; але, тим не менше, положення наше справедливе».

Об'єднуючи авторитетні висловлювання К. Ушинського та Л. Виготського, ми їх мовою формулюємо робочу гіпотезу: «Без залучення психології розв'язання сучасних проблем педагогіки не є можливим, а у психології стрижнем проблем поведінки людини є проблема свідомості, про яку ми, батьки та професійні педагоги, досі майже нічого не знаємо».

Ми не випадково зловживаємо тут кількістю висловлювань відомих учених на підтвердження тези про загальне невігластво стосовно феномена свідомості, хоча висновку про актуальність досліджень свідомості в контексті сучасних проблем особистісно зорієнтованої освіти дійшли самостійно у процесі власної педагогічної практики та написання рукопису книги «Онтогенез свідомості та педагогічний процес...». Ми змушені посилатись на авторитети, оскільки наш голос ще не є помітним. Спілкуючись недавно з одним із відомих в Україні фахівців із педагогіки, доктором педагогічних наук, проф. П. про можливість отримати поради відносно нашої праці, оскільки її тема знаходиться в межах його наукових інтересів, ми були здивовані почутою у відповідь реплікою: «Я займаюсь проблемою індивідуалізації..., при чому тут свідомість? Якщо вас цікавить щось про свідомість, раджу звернутись до Інтернету». А декілька місяців раніше у відповідь на запит до одного з міжнародних благодійних фондів стосовно можливості підтримки нашого дослідження, ми отримали письмово «експертну думку» завідувача кафедри педагогіки та психології одного із престижних київських університетів, проф. Г., де було буквально сказано, що хоча «...ми не вважаємо себе фахівцями в цій царині й не маємо тексту роботи, назва одного з розділів «Свідомість як критерій розвитку цивілізації», нам видається науково некоректною», «швидше за все, книжка, яку підготував автор, має право на існування, але ніщо не свідчить про її спрямованість чи корисність саме для...».

Таким чином, наша стурбованість питанням необізнаності педагогічної громадськості з проблемою свідомості та першоосновами особистісно зорієнтованої педагогіки, що виникла під час практичної діяльності в середній школі та стимулювала роботу з узагальнення та популяризації надбань теоретичної думки в галузі психології та філософії для широкого педагогічного загалу, лише посилилась після спілкування з представниками теоретичної педагогіки, які працюють у вищій школі.

Проблема осмислення теми в даному випадку (як і аналізу будь-чого взагалі) полягає в тому, чи надаємо ми певного значення та смислу тій чи іншій дрібниці у проявах свідомості. Те, що ми тут маємо на увазі, найкраще пояснює приклад про погляд птаха-орла з його гострим і контрастним зором із піднебесної височини на автомобіль, що рухається по шосе. Чи можна сказати, що фізіологічний зір птаха гірший за зір людини? Мабуть, ні! Але що бачить орел у порівнянні з поглядом інженера станції технічного обслуговування, що розмістилась обабіч шосе? Орел добре бачить неїстівну рухливу пляму. Інженер-автомобіліст бачить річ у контексті свого тезаурусу, в одну мить у його мозку спливають історія автомобілізму, процеси конструювання та технології виготовлення, економіка автомобілебудування, маркетинг, спортивні змагання (гонки) та показники рекордів, деталі під капотом і в салоні, тенденції та перспективи й багато чого іншого, пов'язаного з автомобілем. Він бачить (сприймає) наяву й в уяві. І все це зміст свідомості.

Погляд пересічної людини по відношенню до вищезгаданого автомобіля знаходиться десь між поглядом орла на «неїстівну пляму» та поглядом інженера зі спеціальною освітою. І так у всьому: одні щось розрізняють у речах та явищах, інші не бачать ніяких деталей ані наяву, ані в уяві. Отже, справа в тезаурусі та контекстах - найвагоміших надбаннях свідомості людини!

Пропонуючи даний матеріал для обговорення, ми зазвичай запитуємо співбесідника: «А який рівень вашого розрізнення даної тематики?». Результати, як і належить їм бути, - між поглядом орла та вузького фахівця.

2. Якщо ж ми досі не знаємо, що таке свідомість, то як можемо відтворювати, виховувати нове покоління? - Як і раніше, - може бути відповідь. Однак це «як і раніше» уже вичерпало себе. На початку XXI століття ми зіштовхуємося з новими реаліями, які вимагають більш досконалих виховних технологій. Дві тенденції зміни становища людини в сучасному світі вважаються хрестоматійними: тенденція до глобалізації - зростання взаємозалежності та цілісності людського суспiльства і тенденція до автономії людини - зростання її свободи й індивідуальності. Ми не випадково називаємо ці тенденції хрестоматійними, загальновизнаними. Адже про них уже йде мова в пiдручниках, зокрема, на них звертає увагу керiвник авторського колективу розробникiв підручника «Людина в сучасному свiтi» Р. Арцишевський: «Зростання автономії людини - це зростання рівня індивідуалізації, її свободи», - навчає підручник. І далі: «...утвердження принципів свободи й автономії в сучасній свідомості, розвиток практичних форм їх утілення у сфери права та політики (демократія, соціальний захист, права людини) є свідченням того, що на зламі століть парадигмою цивілізаційних змін стає людський вимір».

Порівняймо сказане Арцишевським із тим, про що писав видатний педагог С. Гессен ще на початку XX століття: «Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури, то інтенсивнішою має бути доцентрова сила особистості для того, щоби зовні, на поверхні, дати той самий результат: однаковий рівень моралі та вільної дії. ...ми безумовно можемо сказати, що протиставлений особистості матеріал зовнішніх культурних змістів має безумовну тенденцію до зростання, і, унаслідок цього, досягнення в наш час того ж рівня моральної свободи вимагає значно більшого вольового зусилля, значно більшої доцентрової сили особистості, аніж дві з половиною тисячі років тому. ...нам зараз важче бути вільними особистостями, аніж нашим предкам».

Р. Арцишевський говорить про неминучі тенденції еволюції суспільства, С. Гессен попереджає про неминучі для людини нові проблеми та труднощі, пов'язані з цим. Чому ж «нам зараз важче бути вільними особистостями, аніж нашим предкам»? Спробуємо коротко деталізувати те, що мали на увазі ці автори стосовно поточного моменту. Що ж протистоїть одне одному? Досі вимагалось від людини (і продукувалось усією системою навчання та виховання) бути високопродуктивною вузькоспеціалізованою «клітиною» (чи гвинтиком) індустріального суспільства. Досягнення такого ідеалу супроводжувалося знеособлюванням, функціоналізацією, заохочуванням конформізму й «атомістичного» індивідуалізму, манкуртизацією, підкоренням людини механізмам маніпуляції з боку реклами, ЗМІ, окремих груп і партій, поширенням ринкових цінностей і, як наслідок цього, утратою Бога в душі людини і будь-якого смислу життя, окрім безупинної гонитви за горизонтом матеріальних благ, що необмежено розширюється. Тепер суспільство формує нові вимоги до продуктивної людини - бути не лише глибоко спеціалізованим вузьким і слухняним фахівцем, а й індивідуальністю з оригінальним розмаїттям творчих здібностей. З іншого боку, біологія людини залишається стабільною, а її психіка не встигає спонтанно та своєчасно реагувати на ці нові вимоги постіндустріального суспільства. Це також безпосередньо стосується й нашого повсякденного життя в Україні початку XXI століття. «Такі реалії призводять до небачених темпів мутацій. Як уважають експерти, мільйони людей охоплює зростаюче відчуття непевності та тривоги. Вони втрачають орієнтири, спроможність адекватно сприймати події та керувати подіями, які безперервною лавиною падають на них. Немотивований страх, масові неврози... Невизначеність і роздратований скептицизм... Таким суспільством ми є сьогодні. Проте ще ніхто з політиків і науковців навіть не підходив до розгляду українських реалій під таким кутом», - так уважає за необхідне висловити свою стурбованість тим актуальним питанням, що нами розглядається, академік НАНУ В. Литвин, безумовно компетентна людина. Глобалізація, прихватизація, рекет, прояви дурості й обман політиками свого народу, маніпуляції його свідомістю - прикмети нашого українського сьогодення. «Ми такі бідні тому, що дурні. А дурні тому, що такі бідні», - віщає народна мудрість. Як можна тлумачити це народне прислів'я, якщо брати до уваги, що Бог не зобидив Україну природними ресурсами? І, можливо, найцікавішою з тем, які обговорюються в цьому контексті, є не стільки теперішній ганебно низький рівень життя середньостатистичного українця, скільки відсутність перспектив його покращення в майбутньому. Адже сьогодні ми не знайдемо жодного експерта чи провидця, який стверджував би щось оптимістичне щодо термінів, коли такі країни, як Україна чи Росія, наздоженуть за рівнем життя Ісландію, Норвегію чи Нову Зеландію. Як бути та що робити, коли різниця в рівнях добробуту розвинених країн і тих, що розвиваються, постійно збільшується? - це має бути питанням № 1 для еліти молодої держави. Якою є та ланка, що допоможе витягти весь ланцюг? Прискорення прихватизації? Випереджальний розвиток металургії, машинобудування, електронної, ядерної промисловості чи біотехнологій та сільського господарства? Чи, можливо, доцільніше замість пошуків резервів внутрішніх сил просто здатись комусь у полон або ж, що те саме, проситись «голодранцями» в НАТО, ЄС, в ЄЕП?

Як би це не здавалось дивним, такою ланкою, ухопившись за яку можна витягти весь ланцюг, усе частіше визначають освіту і навіть говорять про зміну освітньої парадигми. Але що це - інтуїтивне знання істини окремими фахівцями чи точно розрахований прогноз? Мабуть, перше, оскільки в іншому випадку ця думка вже матеріалізувалась би у відповідних програмах і оволодівала б якщо не масами, то принаймні частиною засобів масової інформації. Спробуймо розібратися з інтуїцією. На поверхні лежить висновок, що, дійсно, хороша освіта вже дає змогу «наздогнати Америку», як мінімум, певній частині співвітчизників шляхом еміграції. І цей чинник уже діє. Але ж це часткове вирішення проблеми. Питання - як «наздогнати Америку», не виїжджаючи до неї? - залишається без відповіді. Одним із намірів пропонованої роботи є спроба сприяти знаходженню відповіді й на це питання, зокрема розгадати сенс прислів'я «Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні».

Ми виходимо з припущення, що на початку постіндустріальної епохи все більш глобалізованого суспільства мова вже не може йти про випереджальний розвиток якоїсь однієї галузі господарства чи науки. Єдиний резерв розвитку, що залишається у відсталої спільноти, - це вдосконалення самої людини, насамперед її рефлексивних здібностей - стрижня свідомого відображення й активного перетворення дійсності. Іншими словами, на початку XXI ст. мова може йти навіть про зміну менталітету якщо не всього народу, то хоча б його еліти. (На думку спадає запитання з популярного підручника з економічної теорії «Що станеться, якщо якимось дивом миттєво поміняти місця проживання народів Швеції та Ефіопії, залишивши там усе матеріальне?».)

Як бачимо, ситуація, що складається в сучасному світі та в Україні зокрема, не проста. Досі звуження та поглиблення спеціалізації людини індустріальної епохи посилювало її доцентрові сили лише з одного напрямку. Де взяти додаткові доцентрові сили в інших напрямках, щоб нові суспільні реалії не розчавили біологічно слабку людину? Як вижити в сучасному світі? «Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні» - що ж відображає це народне прислів'я? Зв'язок бідності з дурістю у вигляді зачарованого кола? Відповідь на це запитання можна знайти, лише розібравшись попередньо із запитанням «Що є людина?», яке включає й запитання «Що є свідомість?». І, можливо, у результаті таких пошуків наш висновок буде не на користь подальшого звуження професійної спеціалізації людини, можливо, ми краще зрозуміємо вигуки відчаю «Назад, до природи!», які час від часу лунають із вуст стурбованих представників мислячого людства.

Проблема людського виміру не є новою. «Пізнай самого себе!» було викарбовано на вході дельфійського храму Аполлона, цю гному приписують одному із семи стародавніх мудреців Греції Хілону (VI ст. до н. е.), потім її часто повторював Сократ, надаючи їй більш глибокого змісту, і через тисячоліття вона стала наскрізною для філософії Гегеля: «Вище досягнення для духу полягає в тому, щоби знати себе». Між першим «Пізнай самого себе!», що означало «Перевір себе в бою, у діяннях!», і світоглядним висловлюванням Гегеля дистанція величезного розміру. Між ними величезний відрізок еволюції свідомості - від свідомості невеликих спільнот (родів, племен, народностей) до інтегрованої свідомості багатомовних релігійних спільнот, націй, регіональних цивілізацій, свідомості суспільства Землі.

Виокремлення індивідуальної свідомості людини зі спільнотної свідомості, виникнення самосвідомості також є визначальними етапами на шляху еволюції живого світу. Як це не здається дивним для сучасної, не тільки пересічної, а й високоосвіченої людини, історія індивідуальної свідомості, на думку багатьох фахівців, нараховує не більше 10 тис. років, а самосвідомість - основа становлення індивідуальності як масове надбання Homo sapiens виникає лише в Новий час і ще й досі залишається примітивною. І дійсно, запитаймо пересічну людину хоча би про те, як вона розуміє смисл слів «поважати людську гідність». Що міститься в цих словах, смисл презумпції права чи обов'язку поважати всіх інших без винятку? Прослуховуючи останні політичні новини на TV, доходиш висновку, що й далеко не кожен із тих, хто займає місце політичної еліти в Україні, знає відповідь на це запитання. Сюди ж відносяться й запитання, що таке сумління, як воно виникає, чому зло перевершує добро?

В Європі самосвідомість як нову функцію соціального психічного людини тривалий час у межах релігійної свідомості формувало християнство, потім творчу роботу еволюції самосвідомості все більше виконувала світська культура - театр, образотворче мистецтво, художня література, кіно. На жаль, розповсюджуючись із верхнього прошарку спільнотної свідомості до низу, ця культура все більше зазнавала впливу ринкових цінностей споживчого суспільства та, трансформуючись, передчасно вичерпала майже всі свої можливості. Нинішня поп-культура, напівхудожня та детективна література для масового споживача, естрадні шоу-видовища та «мильні» телесеріали переконливо свідчать про це. Дійсно, що може додати до нашої самосвідомості, наприклад, щоденне споглядання на екранах телевізорів кримінальних історій із десятками вбивств чи діонісійського начала у «вакханаліях» із напіводягненими естрадними зірками або ж нескінченне (сотні серій) співпереживання глибин людської сутності в сучасних телесеріалах, коли запитання «чому стільки підлоти в людських стосунках?» залишається без відповіді. Продовження еволюційного процесу формування самосвідомості віднині можливе лише на основі засвоєння досягнень науки про людину. Яким чином? Новий рівень поглиблення людиною рефлексії себе, собі подібних і суспільства наука має забезпечувати, передаючи знання вузької спеціалізації про людину на рівень повсякденної свідомості в період її становлення в онтогенезі більш повно й інтенсивно. Дещо вже робиться, але із запізненням і частково. Наші нащадки будуть дивуватися, що основи правової самосвідомості наша система виховання почала формувати в молодого покоління лише недавно, запровадивши в 9-х класах середньої школи відповідну навчальну дисципліну «Основи правознавства», що курс етики для формування моральної самосвідомості ще й досі є факультативним (за бажанням адміністрації школи та за наявності «фахівця»), а відновлення «християнської етики» провокує шалений опір атеїстично свідомої громадськості.

Лише розібравшись із запитанням «Що таке свідомість?», можна переходити до запитання «Що є людина?» (у цьому ми маємо повністю погодитися з Л. Виготським). А що ж знає пересічна людина у відповідь на це друге запитання? Ситуація майже аналогічна ситуації з питанням про свідомість. З одного боку, тут також має місце величезна прірва між науковими знаннями про людину вузьких спеціалістів - психотерапевтів, філософів, етологів та інших і знаннями пересічної людини. Більшість людей не усвідомлюють, в якій мірі ними правлять інстинкти (парламент інстинктів, говорячи словами К. Лоренцо), зокрема найсильніші інстинкти агресії та продовження роду. Більшість людей не знають, що їх «свідомість лише острів у океані несвідомого» (або ж «свідомість - вершина айсберга психічного»). Більшість людей дуже невиразно уявляють, що є людина у співвідношенні з нижчим живим світом, наскільки її геном співпадає з геномами рослин, наприклад, «банана», чи «братів її менших», і що є людина у співвідношенні з організмами вищої складності - спільнотами, суспільством людей. З іншого боку, ситуація ускладнюється тим, що пересічна людина, не набувши нових наукових знань про людину, уже втратила майже всі ті істини, які раніше були накопичені тисячоліттями попередньої практики людства та передавались із покоління в покоління засобами усної народної творчості та релігії. Цікаво, що за тисячі років до отримання наукових висновків досліджень Нобелівського лауреата К. Лоренцо, вони, ці висновки, уже містились у стародавньому китайському прислів'ї та передавались від покоління до покоління: «Усі звірі сидять у кожній людині, й нема жодного звіра, в якому б сиділа хоча б одна людина». Запитаймо, що знає нинішній випускник середньої школи чи університету про сім смертних гріхів, які успадковані від наших тваринних предків і з якими належить щоденно боротися за допомогою свідомості? Чому, наприклад, пиху (пихатість, гонористість) поставлено на перше місце в переліку смертних гріхів? Такі запитання сучасна людина вже не розрізняє, як і той орел (про якого ми згадували вище у зв'язку зі спроможністю до розрізнень), що ширяє під хмарами. У зв'язку з такою слабкою обізнаністю сучасної людини про її власну природу знову і знову постають запитання: а чи потрібно людині знати себе глибше й як можуть ті, хто відповідальний за відтворення, виховання нового покоління, добре робити свою справу в нових умовах, не поглиблюючи своїх знань про природу людини?

3. Індустріальна епоха Нового часу завершується. Попереду глобалізація, закінчення ери роз'єднаного світу та нові вимоги до людини. Що все це означає для педагогічної системи сьогодні? Відповідь: вона має трансформуватись, розвиватись. Що саме не відповідає у традиційній системі виховання новим вимогам? Відповідь: виховний ідеал і методи його досягнення. Виховний ідеал - поняття історичне. Ми не маємо місця тут, у межах статті, детально зупинятись на розгляді виховних ідеалів різних епох і відсилаємо зацікавленого читача до праць Г. Ващенка. Якщо ж вести мову про сучасний виховний ідеал, то маємо визнати - це творча, самоактуалізована особистість, індивідуальність і, більше того, оригінальність, яка, доповнюючи інших, може продуктивно співпрацювати з ними за Y- чи Z-моделями менеджменту.

Згідно з дихотомією «X» і «Y» концепції людських ресурсів американського вченого Д. Мак-Грегора, людина як працівник за моделлю «Х» потребує жорсткої технологічної дисципліни, детальної регламентації діяльності та тотального контролю. Ця модель добре відповідала традиційним вимогам стабільності та керованості, значущим в індустріальну епоху конвейєрних технологій. Однак з початком науково-технічної революції та нової інформаційної епохи поряд зі стабільністю та керованістю на перше місце виходять вимоги сталого розвитку, який може забезпечити лише колективна діяльність працівників творчих, ініціативних. Виробнича група, фірма, організація починають розглядатись як живий організм, а людина - «клітина» такого організму - як така, що прагне до самоздійснення, розкриття внутрішнього творчого потенціалу, самореалізації. Д. Мак Грегор позначив таку модель ставлення до людських ресурсів як Y-модель. Уперше такий підхід до трудових ресурсів було реалізовано в 70-х роках XX ст. у США, де в Силіконовій долині Каліфорнії навколо інформаційних технологій почала складатись нова технологічна парадигма. Результатом цього стало забезпечення для США передових позицій у галузі новітніх технологій на десятки років уперед, а відомий інженер і менеджер Білл Гейтс навіть став мільярдером, розпочавши справу практично з нуля. Уважається також, що саме нова Y-модель менеджменту стала основою економічних «див» у Японії та у країнах-«тиграх» Південно-Східної Азії.

Популярні посібники з менеджменту зазвичай спрощують ситуацію, кажучи, що можна ставитись до працівника з точки зору або Х-, або Y-моделі, що можна обирати відповідні їм стилі керівництва - авторитарний чи демократичний, були б лише в наявності об'єктивна необхідність і суб'єктивні бажання та воля. Ці рекомендації не завжди враховують піраміду потреб А. Маслоу, тих різних потреб, що становлять основу різних мотивацій і є по суті індикатором різних рівнів стратифікованої суспільної свідомості, - фізіологічних потреб (1), потреб безпеки (2), належності (3), поваги (4) та самоактуалізації (5). Насправді ситуація дещо складніша від «або, або». Звертаємо увагу на те, що А. Маслоу, один із видатних основоположників гуманістичної психології, пропонуючи своє системне бачення потреб людини, обрав геометричну модель піраміди - фігури, яка звужується догори. Таке звуження означає ніщо інше, як малу кількість (близько 1 %, за оцінкою самого автора) самоактуалізованих особистостей у суспільстві порівняно з незрівнянно більшою кількістю тих, хто задовольняється лише фізіологічними потребами. Як відомо, моделі обирають не тільки для того, щоб ілюструвати вже відомі факти. Дослідження моделі може давати нові знання. У даному випадку в залежності від форми піраміди можна судити про співвідношення самоактуалізованих особистостей наверху та «простих» людей з органічними потребами в основі піраміди потреб. Дивлячись на піраміду, маємо розуміти, що у відсталих спільнотах більшість людей знаходяться внизу піраміди, потреби, мотивація та свідомість яких відповідають Х-моделі менеджменту й оптимальне керівництво якими має бути авторитарним. Це стосується не тільки сфери виробництва. Разом із тим у сучасному суспільстві існують також і такі види продуктивної діяльності, для яких оптимальною є Y-модель менеджменту. Але чи завжди у спільнотах людей є достатня кількість працівників для їх використання в Y-моделях менеджменту? Звісно, ні. А. Маслоу, розуміючи, що Y-модель менеджменту виражає умови ставлення до людини-працівника, запропонував для вживання додаткове поняття Z-моделі, такої, де вже фактично всі працівники є самоактуалізованими, творчими особистостями. Якщо ж таких працівників нема або їх мало, то як бути? Їх мають готувати системи виховання? Одне лише ставлення до працівника за Y-моделлю нічого не вирішує, адже перед цим попередньо мають бути обов'язково задоволені нижчі потреби. І оскільки ми почали говорити не тільки про стратифікацію потреб, а й свідомості у спільнотах, які знаходяться на різних щаблях еволюції, наступним кроком із необхідних має бути спроба числового визначення міри цієї стратифікації. Можливо, психологія (чи соціологія) незабаром розробить методики вимірювання й оцінки «форми» піраміди А. Маслоу в тій чи іншій спільноті. Уважаємо, що більш адекватною для таких оцінок є зрізана піраміда, а у вертикальному перерізі - трапеція. Ми відносимо цю проблему виміру до найактуальніших, маючи на увазі, що така стратифікація потреб відображає і стратифікацію суспільної свідомості та що форма піраміди А. Маслоу у країнах «золотого мільярда» й у відсталому суспільстві України різні. Цей факт досі не отримав належної наукової оцінки, і ми особливо звертаємо на нього увагу читача.

Порушуючи питання про стратифікацію суспільної свідомості, варто запитати, наскільки різниться потужність свідомості (мислення зокрема) сучасного Нобелівського лауреата і, наприклад, Арістотеля (IV ст. до н. е.), з одного боку, і наскільки різниться свідомість сучасного лауреата від свідомості сучасного волоцюги, представника «соціального дна»? Відомий антрополог Леві-Строс, якого часто цитують, коли мова йде про порівняння свідомостей первісних людей і сучасних, дещо спрощував проблему, стверджуючи, що різниці нема. Як це не дивно, з одного боку, свідомість стародавнього мудреця в певних вимірах майже не відрізняється від свідомості мудреців сучасних, а розмаїття рівнів свідомості сучасників у певних вимірах значно більше, аніж різниця між рівнями свідомості людей стародавнього світу, з іншого боку. Чому так? Це цікавий і важливий висновок, який легко можна вивести, досліджуючи філогенез свідомості історичної людини, але важко пояснити співбесіднику чи аудиторії слухачів без їх попередньої підготовки. Інший цікавий та актуальний висновок дослідження свідомості історичної людини полягає в тому, що розмаїття рівнів свідомості сучасників у всіх вимірах як ніколи раніше критично залежить від умов онтогенезу індивідуальної свідомості. Цей факт заслуговує особливої уваги педагогічних систем, оскільки наявні, фактичні, випадково сформовані у процесі неконтрольованого онтогенезу пропорції вже не відповідають новим вимогам уже постіндустріального суспільства на початку XXI століття. Про це й піде мова далі.

Минуть століття, і люди майбутнього будуть сприймати сучасну нам людину так, як сьогодні ми спостерігаємо за мешканцями мавп'ярні в зоопарку. Так обов'язково буде, оскільки сучасна людина ще далека від досконалості, а еволюція живого продовжується. Так буде колись. Але чи можемо ми вже сьогодні обрати ту точку зору, яка б дозволила нам побачити всю нашу теперішню відносну недосконалість, зрозуміти актуальність проблем, пов'язаних із цим, обрати шляхи їх розв'язання? Питання непросте. Суть його не в зазіханні на гідність людини, на її право бути такою, яка вона є, на право вибору власного шляху самоздійснення. Мова буквально йде про мавп'ярню як тимчасову недосконалість.

А. Маслоу, теорія якого вже стала надбанням підручників у різних галузях, сформулював достатньо чітко риси самоактуалізованої особистості, особистості вже сформованої, дорослої. Однак, говорячи про виховний ідеал XXI століття як мету виховної педагогічної системи, маємо враховувати вікові особливості на кожному етапі становлення молодого покоління. Сьогодні вже є певне узагальнене розуміння того, що має бути «на виході» системи виховання, маємо на увазі модель випускника університету, який «буде жити і працювати в постіндустріальному суспільстві, ...забезпечувати його сталий розвиток». Але досі нема достатньо чіткого уявлення про проміжні моделі виховного результату на кожному з етапів виховного процесу, який триває два десятки й більше років. Більше того, сьогодні мова має йти не лише про те, що саме є виховним ідеалом, а й про актуальність розробки технологій масового досягнення цього виховного ідеалу. Раніше про масовість не йшлось. Як на «вході», так і на «виході» системи вищої освіти попит відповідав пропозиції. Сьогодні ж, висловлюючись образно, суспільні потреби вимагають від педагогічної системи перетворювати піраміду А. Маслоу на паралелепіпед, а ще краще на перевернуту піраміду, виховуючи самоактуалізованих особистостей усе більше й більше. Педагогіка та психологія вже накопичили достатньо теоретичних знань і практичного досвіду для розробки таких технологій, справа - за їх синтезом по-новому. Е. Фромм переконливо показав роль спонтанності в досягненні такого виховного ідеалу самоактуалізованої особистості. На додаток до цього ми акцентуємо увагу на необхідності розмаїття виховного середовища й технологічного забезпечення нового рівня саморефлексії суб'єктів виховання у процесі онтогенезу їх свідомості. Необхідно експериментувати.

Отже, сформувати виховний ідеал XXI століття як мету виховної педагогічної системи - це лише частина справи. Значно важче спроектувати технології досягнення бажаної мети. Раніше виховні технології були порівняно простими. Віками в їх основі лежало старозавітне «Ще замолоду роби шию сина свого гнучкою, товчи йому боки, поки він ще молодий, бо, ставши дорослим, він буде впертим і неслухняним». Так повчав Ісус син Сираха ще задовго до Різдва Христового і його настанови увійшли складовою частиною до Старого завіту Біблії. Пізніше до цієї настанови було додано принцип так званої конвенційної (гетерономної) моралі: «Бери приклад з того і того!». У нашій країні ще недавно малось на увазі брати приклад з вождів світового пролетаріату, з Котовського, Павлика Морозова та інших героїв минулих війн, часів колективізації сільського господарства, перших етапів освоєння космосу тощо. Школи та піонерські організації носили й досі носять ім'я того, з кого слід брати приклад. Однак технології досягнення виховного ідеалу XXI століття вже не можуть бути реалізовані в межах і лише на основі принципів цієї конвенційної (гетерономної) моралі. У фундамент новітніх виховних технологій необхідно покладати принципи іншої, постконвенційної (автономної) моралі, початки якої йдуть від самоусвідомлення людиною Нового часу «внутрішнього голосу сумління», від категоричного імперативу І. Канта, яка вже на початку XX століття пропагувалась для широкого педагогічного загалу видатними педагогами С. Гессеном («Основи педагогіки. Вступ до прикладної педагогіки») та Г. Ващенком («Виховний ідеал») і яка досі, як це не дивно, ще не взята на озброєння нашими виховними системами. Їх стрижнем і досі залишається «Бери приклад з того і того!», а вихователь середньої школи ще ніяк не розрізняє названі виховні парадигми.

Якщо хочемо вдосконалити систему виховання, різницю між зазначеними виховними парадигмами маємо знати чітко. Суть конвенційної моралі полягає у відповідності вчинків установленим ззовні нормам і правилам. «Моральне все, - писав Ленін, - що в інтересах пролетаріату». Для людини, яка дотримується такої системи моралі, перш за все мають значення наслідки вчинку: задоволення або незадоволення, радість або страждання, користь чи шкода. Погодьмось, такі традиційні принципи покладаються і в основу технологій дресури «братів наших менших». На жаль, захоплюючись «тими, з кого слід брати приклад», виховні системи на основі гетерономної моралі фактично примітивують (деградують) самосвідомість. Передчасна втрата інтересу до заповідей Божих і нерозрізнення смертних гріхів людини є свідченням цього. Зазвичай іде пошук замінників замість того, щоб додавати нове до вже накопиченого й перевіреного в поколіннях досвіду.

Суть постконвенційної моралі полягає в тому, що норми та принципи поведінки виводяться із внутрішньої моральної свідомості, із зову внутрішнього голосу сумління, з усвідомленого обов'язку. Щодо такої самосвідомості, то вона ще недавно формувалась обов'язковим для всіх сповідуванням-звітом про виконання заповідей Божих і спокутуванням гріховності, яка, як небезпідставно вважалося, неминуче присутня в кожній людині. Теза про зовнішнє «Бог усе бачить» удало заміняла внутрішній фундамент ще незрілої самості. Потім на наші землі прийшло дикунство раціональної «комуністичної» та «класової» самосвідомості, яку формували Голодомором і кували «залізною рукою пролетаріату» в таборах Гулагу. Можливо, творча Природа таким чином показала іншій частині людства те, що не слід робити, і виграла час еволюції свідомості всієї цивілізації Землі. Однак на 1/6 частині земної суші сталося суттєве відставання в розвитку цивілізаційних процесів і сьогодні становлення самосвідомості тут стає центральною виховною проблемою. Бачимо, що навіть ті, хто зайняли сьогодні місце еліти суспільства, ще не самоусвідомлюють ніяких моральних норм і правил (вони самі зізнаються в цьому в численних інтерв'ю, говорячи один про одного). Отже, створюючи новітні виховні технології, маємо повернутись лицем до проблем свідомості, до проблеми сумління як частини свідомості, до проблем самосвідомості як пізнання самого себе.

Виховний ідеал самоактуалізованої особистості й постконвенційна мораль - що єднає ці поняття? Особистість народжується й живе в координатному просторі відповідних норм і правил. Якісно новим в особистості самоактуалізованій є більш глибокий рівень рефлексії (відображення) її свідомістю оточуючого соціального середовища та самої себе. Тільки постконвенційна мораль передбачає таке самодослідження себе. Так ми знову і знову стикаємося з питанням «що таке свідомість і самосвідомість?», якого ніяк не можна уникнути при створенні новітніх виховних технологій, мета яких - досягнення нового рівня саморефлексії - передумови самоактуалізованої особистості, якої так потребує суспільство XXI ст. На жаль, наші вітчизняні теоретики особистісно зорієнтованої педагогіки, проголосивши свою схильність до принципів гуманістичної психології, людиноцентрованого підходу К. Роджерса, що йшли в розвиток педагогіки вільного виховання Ж.-Ж. Руссо, самі ж поки що нічого суттєвого до виховної системи масової школи не додали, зате створили нову моду. І сьогодні про успіхи в упровадженні особистісно зорієнтованої педагогіки, як про планові, обов'язкові рапортує вже кожна школа. А технологій як не було, так і нема. Такими є особливості поточного моменту в галузі практичної та теоретичної педагогіки. Найперша причина труднощів створення нових виховних технологій - у намаганнях віднайти одну єдину, найбільш вірну теорію чи підхід. А віднайти нелегко, якщо взяти до уваги, що лише «зарубіжна психологія має близько 50-ти теорій мотивації», а «якщо підходити до визначення сучасних теорій особистості формально, то... існує принаймні 48 їх варіантів». Тож уявімо собі, як важко приходиться вчителю, який налаштований працювати творчо, а не лише за вказівками керівника, який випадково опинився на щаблі керівної ієрархії й вимагає сліпо слідувати кон'юктурній моді. Нова особистісно зорієнтована педагогіка не може будуватись на «конвейєрних» технологіях, а праця вчителя згідно з новою освітньою парадигмою має стати в більшій мірі мистецтвом. Кожний учитель буде здатен, володіючи певним теоретичним фундаментом і виходячи з конкретних умов, створювати власні авторські технології. Отже, є нагальна необхідність допомогти такому творчому вчителю в розумінні підвалин особистісно зорієнтованої педагогіки. А проблеми, як ми бачимо, сконцентровані в тих процесах, які ми позначаємо як онтогенез (становлення) свідомості.

Змушені звернутись до проблеми онтогенезу свідомості в інтересах створення новітніх технологій особистісно зорієнтованої педагогіки, ми знову задаємося запитанням «Що таке свідомість?». Хто правий - ті, хто стверджує, що свідомість притаманна лише людині, чи правий А. Бергсон, який сказав, що все живе має свідомість, пропорційну його здатності рухатись? Відповідь на це запитання дала б нам можливість опертись на фундаментальні першооснови при побудові виховних технологій, а не йти навпомацки, лише отим одним, освоєним ще у тваринному світі шляхом спроб і помилок, плутаючи в численних проявах свідомості.

Спробуємо знайти коротку відповідь. Визначальною властивістю-ознакою свідомості є відображення, яке слід розуміти як атрибут матерії: усе, що взаємодіє, залишає сліди - відображення. Відображення в живій природі може бути випереджувальним. Найбільш наочними прикладами такого випереджувального відображення є стратегія хижака, який рухається навперейми жертві, і прогнозування та проектування в діяльності людини. Усі ми знаємо: що би штучне не створювала людина, вона попередньо має відповідний ідеальний проект у своїй уяві. Але мало хто знає, на якому щаблі еволюції живого виникає випереджувальне відображення. Ми чомусь дуже дивуємось, коли дізнаємося, що садова плодожерка вміє прогнозувати майбутній урожай краще за людину і що навіть одноклітинна амеба вже володіє властивістю випереджувального відображення на своєму примітивному рівні.

Тож на запитання, з якою точкою зору ми погоджуємося щодо визначення свідомості, можна відповісти словами мудрого Соломона: і той правий, і той правий (у сучасній науці такий підхід відомий як принцип додатковості). Отже, визначення (дефініція) поняття «свідомість» - це справа згоди. (Це ж відноситься й до поняття «розум».) Можна говорити про свідомість людини як про випереджувальне відображення, як про потік сприймання, можна говорити про свідомість як символічне відображення, уяву минулого й майбутнього, світ образів, внутрішню мову, як про «ліхтар» пізнання, мотивацію діяльності, ціннісне ставлення до речей дійсності тощо. Але в будь-якому випадку ми повинні найперше брати до уваги властивість випереджувального відображення та пам'ятати про те, що будь-яка властивість психіки людини присутня в більш примітивному, зародковому стані вже у «братів наших менших», адже одна єдина клітина - то вже надскладна «фабрика». І навпаки: усе, чим володіли наші попередники на сходинках еволюції, залишається присутнім у психіці людини - так стверджує закон напластування німецького психолога Е. Кречмера. Разом із тим відсутність єдиного інтерсуб'єктного поняття свідомості не повинно нас лякати й відвертати від проблеми. Ми маємо розуміти, що окремих, ізольованих одне від одного сприйняття, уявлення, пам'яті, мислення, розсудку, розуму, волі не існує, як не існує й ізольованих одна від одної вищих і нижчих психічних функцій живого організму людини. Маємо виходити з принципу додатковості в сучасній науці і творчо використовувати всі надбання наукової думки, з повагою ставитись до різних точок зору, а не відшукувати одне єдино вірне вчення. Свідомість людини - це значно ширше, глибше, детальніше і більш швидке випереджувальне відображення, аніж у інших істот. І нічого таємничого в цьому нема. Є, скоріше, проблема інвентаризації того, чим це «значно ширше, глибше, детальніше і більш швидке» забезпечується. Щодо фізичних і фізіологічних механізмів випереджувального відображення (сприйняття, міжмодальної синестезії, уяви, пам'яті, мислення), то це не філософські питання. Такою є наша відповідь на сумніви доктора філософії РАН Юліної Н. С.

Як спостерігачі-дослідники, ми не можемо стати фізично зовні свідомості, а лише - уявно. Тому приречені із зовнішнього світу обирати в якості знаків мови пізнання аналогії, порівняння, метафори. Звісно, жодна з таких конструкцій мови, взята окремо, будь то потік, горизонт, булька, сфера чи навіть мікрокосм, не може забезпечувати повноту опису свідомості. Неминучість використання метафор, коли мова йде про свідомість, визнається вченими з часів Д. Віко (1744) і сьогодні вже не є предметом сумнівів. Разом із тим із такого використання метафор випливають суттєві наслідки. «Якщо свідомість завжди конструюється з відкритого, неформалізованого набору метафор, то вона не може мати ніякої власної природи. У такому випадку свідомість як така стає певним чином проективною ілюзією...» - таку думку висловлює Г. Хант. Цими словами дослідник ще раз зазначає суб'єктивність сприйняття й побудови уявних конструкцій внутрішнього світу людини - тезу, яка сьогодні не заперечується ніким, але всі наслідки якої ще далекі від вичерпного опису.

Чи розрізняємо ми чітко всі ті властивості свідомості, які притаманні лише людині? Спробуємо дещо уточнити. Про швидкість і широту випереджувального відображення ми вже згадали. Як же забезпечується ця більша швидкість і широта, аніж у інших істот? Зоопсихолог Р. Йеркс, вивчаючи початки соціальної поведінки вищих приматів, із великим здивуванням вигукнув: «А один шимпанзе - не шимпанзе!»; до цього привертає нашу увагу і К. Лоренц. Ще в більшій мірі це стосується людини та її свідомості. Поза суспільством людина та її свідомість не можуть відбутися (згадаймо численних «Мауглі», яких зафіксувала практична психологія). Відповідно: індивідуальна свідомість, самосвідомість - це умовні поняття, предикати суспільної свідомості. Отже, свідомість людини - це ще й те, чого не мають амеба й садова плодожерка, те, чого не міг мати «Мауглі», те, що виникає лише у спільнотах людей, те, що відображається в індивідуальних свідомостях, об'єднує їх і багаторазово посилює. Мова йде про кооперацію.

Оскільки індивідуальної людської свідомості як самостійної відносно суспільної свідомості не існує, то виникає запитання: що є індивідуальна свідомість у порівнянні із суспільною свідомістю? Її елемент, чарунка, дзеркало відображення? - І перше, і друге, і третє, - такою є наша відповідь. Як індивідуальна свідомість-частина співвідноситься та взаємодіє із суспільною свідомістю-цілим, як взаємодіють частини між собою? Як відбувалась їх еволюція? Це - складні запитання, що виходять за межі даної статті. Однак спробуємо відповісти на ці запитання коротко, у межах необхідного для подальшого розгляду оголошеної в заголовку теми.

Природа живого у процесі еволюції потурбувалася про механізми інтеграції частин (елементів) у цілісність спільноти і, відповідно, індивідуальних свідомостей у суспільну свідомість. Ці механізми беруть початок уже в соціальній поведінці птахів, ускладнюються у ссавців і людям відомі як наслідування, зараження, навіювання (сугестія), переконання, конформізм. У залежності від ситуацій вони можуть призводити як до позитивних, так і до негативних наслідків. У першому випадку ми говоримо про механізм досягнення спільних цілей, обмін досвідом і позитивні ефекти кооперації, у другому - про використання одних людей як засобів задовольняння жадань інших. Чи розрізняє це пересічна людина? Що знає пересічна людина про природні можливості та реальні загрози використання цих механізмів для маніпуляцій її свідомістю? І чи визначила наука межі таких маніпуляцій, а суспільство - чи дозріло воно до наміру окреслити правом і Законом допустимі межі маніпуляцій свідомістю своїх членів? Це - актуальна проблема, що очікує окремого обговорення та правового розв'язання, можливо, уже в першій половині XXI століття.

Інтерсуб'єктність, інтенціональність, інтеріоризація, екстеріоризація, емерджентність, когерентність, синергія - інші з феноменів і понять, що пояснюють механізми виникнення та взаємодії індивідуальної та суспільної свідомості, механізми реалізації свідомості у практичній діяльності. Висловлюючи переконаність у необхідності більш глибокого вивчення цих феноменів, зазначимо: слід остерігатися стверджування про зверхність індивідуальної свідомості над свідомістю роду, племені, общини, спільноти. Індивідуальна свідомість не тільки виокремлюється на певному етапі еволюції з колективної свідомості роду-племені-спільноти, а й назавжди залишається невід'ємною частиною спільнотної свідомості. Анімізм, антропоморфізм, гілозоїзм, політеїзм, деїзм, монотеїзм, НКС (наукова картина світу) - відображення такого виокремлення та єдності, етапи еволюції свідомості. Щодо релігії як етапу еволюції свідомості, то особливої уваги й окремого дослідження заслуговує модель триєдиного Бога як відображення свідомістю людини інтерсуб'єктності суспільної свідомості. Дослідження цієї моделі, з огляду на богословську ідею всеєдності, можливо, дозволить уточнити поняття колективного свідомого (на додаток до колективного несвідомого К.-Г. Юнга), краще зрозуміти значення Біблії як донаукової форми накопичення та збереження такого колективного свідомого.

Чим же найбільш суттєвим відрізняється індивідуальна свідомість як елемент (частина) від суспільної свідомості як цілого? Відповідаючи на це запитання, скористаємось уже знайомою нам категорією відображення та відповідними метафорами й аналогіями. Що відображає свідомість? Матеріальне та ідеальне. Насамперед трьохвимірний фізичний простір і час (минуле, теперішнє й майбутнє). Крім цього, потреби, знання, уміння, цінності, умови, обставини, правила тощо, наше суб'єктивне ставлення до них. Кожному такому «виміру» (фазовій координаті) можна поставити у відповідність числову вісь, на якій позначається числове значення виміру. (Допускаємо, що читач уже ознайомлений з математичним поняттям багатовимірного простору). Кількість таких осей характеризує широту свідомого відображення. Континуум дійсних чисел дозволяє моделювати будь-які розрізнення між фіксованими значеннями скільки завгодно близьких вимірів. Віддаленість від початку координат нехай характеризує глибину відображення, потужність мислення. Так ми приходимо до поняття багатовимірного замкненого (обмеженого) простору, можемо побудувати відповідну просторову модель свідомості, пов'язавши її з метафорою «бульки свідомості». Вивчаючи певні властивості свідомості, у просторову модель «бульки свідомості» можна ввести відповідні метрики й операції. Уявна гранична поверхня «бульки свідомості» може розглядатись як поверхня розмежування між трансцендентальним (усередині «бульки») і трансцендентним зовні її. Обсяг «бульки свідомості» людини залежить від опанованих методів пізнання, способів мислення, змістів уяви та пам'яті. Його можна вимірювати тезаурусом слів мови її носія.

Як відомо, цінність будь-якої моделі - у простоті згортки інформації. «Булька свідомості» - це дещо подібне до ореолу, сфери, сяйва, німбу, що оточують людину чи голову людини, це те, що людина завжди носить із собою й усередині чого живе. Звертання до подібних метафор уже давно є звичним не тільки для медіумів і богословів, а й для філософів, психологів, інших науковців. Відомі «печера» Платона (у діалозі «Держава») та «клітка» Ніцше (у книзі «Вранішня зоря») є такими просторовими моделями свідомості:

«...Поглянь-но: адже люди немовби знаходяться в підземному помешканні подібно печері, де в усю її довжину тягнеться широкий просвіт. З малих років у них на ногах і на шиї пута, так що людям не зрушити з місця, і бачать вони лише те, що в них прямо перед очима, бо повернути голову вони не можуть із-за цих пут. Люди повернуті спиною до світла, що виходить із вогню, який горить далеко у вишині, а між вогнем і в'язнем проходить верхня дорога, огорожена - глянь-но - невисокою стіною подібно тій ширмі, за якою фокусники розміщують своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок.

- Це я собі уявляю.

- Так уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різну утварь, тримаючи її так, що її видно поверх стіни; проносять вони і статую, і всілякі зображення живих істот, зроблені із каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні з носіїв розмовляють, інші мовчать.

- Дивний ти малюєш образ і дивних в'язнів!

- Подібних нам. Перш за все, невже ти думаєш, що, знаходячись у такому положенні, люди що-небудь бачать, своє чи чуже, окрім тіней, що відкидаються вогнем на розташовану перед ними стіну печери?» - так розумів і пояснював іншим властивість «проективної ілюзії» свідомості філософ Платон ще в IV ст. до н. е.

Про те ж саме в XIX ст. Фрідріх Ніцше пише іншими словами: «Моє око, однаково сильне воно чи слабке, бачить тільки невеликий простір; у цьому невеликому просторі я рухаюсь і існую, і цей горизонт є призначений для мене світ, звідки я не можу вийти. Біля кожної істоти лежить такий концентричний круг з одним центром і належний цьому центру. І вухо, і дотик так само замикають нас у невеликий простір. Цими горизонтами, в які, як у в'язниці, запирають нас наші почуття, ми вимірюємо весь світ, ми знаємо це близьким, а те далеким, це великим, а те малим, це жорстким, а те м'яким: цей вимір ми називаємо відчуттями, і це все, усе, по суті, помилки! За кількістю досвіду і збудження, які можливі для нас у відомий проміжок часу, уважають життя довгим чи коротким, бідним чи багатим, повним чи пустим: і по середньому людському життю ми вимірюємо життя всіх інших створінь, - це все, усе, по суті, помилки! ...Властивості наших почуттів уводять нас в оману відчуттів, які, у свою чергу, керують нашими судженнями і «пізнаннями», таким чином, у дійсний світ нема ходи!».

«Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури...» - ці слова С. Гессена також указують на модельне, метафористичне, просторове сприймання життєвого світу людини, що відображається її свідомістю. До вибору «бульки» як просторової моделі свідомості нас спонукає й «оточуючий екологічний масив» («конус зустрічного потоку», «оболонка сприймання») Джеймса Гібсона. Згідно з Гібсоном, сприйняття будь-якою істотою чуттєвої інформації із зовнішнього світу є відразу цілісним, прямим і пов'язаним зі сприйняттям простору. Г. Хант, обравши таку точку зору на цілісне сприйняття за основу своєї концепції свідомості, переконливо показав її узгодженість із монадами Лейбніца, потоком свідомості Джеймса, буттям-у-світі Хайдеггера. Стосовно людини, де поточне сприйняття чуттєвої інформації із зовнішнього світу спирається на весь відображений пам'яттю попередній досвід, метафора багатовимірної бульки є найбільш прийнятною для моделювання феномена свідомості.

Першу «саме амбіційну спробу» використати «математичну топологію свого часу - якісну математику областей та їх властивості - як психологічну мову для представлення структури досвіду у специфічному «життєвому просторі», за свідченням Г. Ханта, «здійснив Курт Левін (1936) ... один із геніїв психології». Спроба закінчилась невдачею, «такий підхід був... повсюдно відхилений як... курйоз», однак «природа цієї невдачі в дійсності не була вивчена». Можливо, К. Левіну просто не вистачило часу для реалізації свого задуму, можливо, розуміння того, що моделі мають бути простішими, аніж ті феномени, що ними відображаються.

Життєвий світ людини та її «булька свідомості» - як співвідносяться ці поняття-метафори? Життєвий світ людини - це досить розмите поняття, як і той об'єкт, який воно описує. Порівняно з «булькою свідомості» - це більш широке, ємне та складніше модельне поняття. Воно включає потреби, інстинкти, переживання, емоції, бажання, потяги, почуття, пристрасті, прагнення й поведінку; їх енергетику та спрямованість; внутрішні й зовнішні обмеження, фізичний та психологічний простір-час; минулу історію та прогнози на майбутнє; і, можливо, багато що інше. Як зауважує Г. Хант, «у повсякденному житті сукупний життєвий простір може змінюватись декілька разів за секунду згідно з тим, як ми інтерпретуємо складну, швидкозмінну ситуацію». Моделювання всієї динаміки «реорганізацій» життєвого простору є надскладною задачею. Г. Хант аналізує спроби використання навіть «теорії катастроф» для такого моделювання. Не менш складним є й моделювання граничної поверхні між життєвим простором і зовнішнім середовищем. За такої складності досліджуваних феноменів доцільно обмежуватись більш простими задачами моделювання, такими, які не претендують на відображення разом усієї повноти їх проявів. Власне у простоті моделей і полягає їх цінність як засобів згортки інформації та відображення найсуттєвішого. Модель «бульки свідомості» відповідає цим вимогам. Разом із тим вона дозволяє просто пояснити досить складні феномени філогенезу свідомості у формі, доступній для сприйняття школярами та будь-якою пересічною людиною, зокрема пояснити розмаїття індивідуальних свідомостей (факт, досі не визнаний), різницю між індивідуальними та спільнотною свідомостями.

Оскільки в основі свідомості лежить відображення, то «булька свідомості» - це, насамперед, символьне відображення меж суб'єктивного життєвого світу людини на даний момент часу. Така модель «бульки свідомості» добре узгоджується з «Я-концепцією» самості феноменологічної теорії Карла Роджерса (гуманістичний напрям у теорії особистості), згідно з якою кожна людина живе в межах внутрішньої системи координат, у власному світі суб'єктивного свідомого сприйняття та переживань дійсності, у світі, де вона займає центральне положення і який тільки вона й може адекватно інтерпретувати. Ні сам К. Роджерс, ні його послідовники не наважувались моделювати в такій внутрішній системі координат увесь «життєвий простір» хоча б одної конкретної чи середньостатистичної людини. Можна навести також і приклад Ч. Тейлора, який користується поняттям координатного простору у своїх дослідженнях морального простору людини в минулому і в сьогоденні. Мова завжди йде про простір як метафору. Автори рідко наважуються вводити якусь метрику в такий простір, оскільки це перетворює просту метафору у складну модель і тягне за собою ускладнення викладу. Виходячи з вимог простоти, ми також не вважаємо детальне моделювання першочерговим.

Можна уявити «бульку свідомості» усебічно розвиненої людини у формі кулі - тобто в усіх напрямках багатовимірного простору людина має ненульові відображення однакової потужності. Певним наближенням до такої гармонійної «бульки свідомості» можна вважати «бульку свідомості» Арістотеля, Леонардо да Вінчі та інших універсальних учених до Ломоносова включно, коли наука ще не знала нинішньої вузької спеціалізації. У давні часи філософи не тільки займались усіма напрямами знань, але водночас були і воїнами, і чиновниками, і музикантами, і поетами, садівниками, виноробами тощо. Історія свідчить, що Сократ був не тільки видатним філософом, а й, коли це було необхідно, хорошим воїном. Про Платона пишуть, що окрім філософствування він ще й політиканствував, однак без успіху. А про другого учня Сократа - Ксенофонта, що той не тільки писав про Сократа, був крупним рабовласником, а й бував полководцем.

Уважається, що з часів імперії Олександра Македонського починається новий рівень масової спеціалізації людської діяльності. Тоді, як і раніше, були воїни, адміністратори, лікарі, математики, філософи, але не було вже таких, хто був би всім цим разом. Той, хто стає воїном, чиновником, землеробом, купцем тощо, як правило, ним і залишається на все життя. Більше того, землероб породжує землероба, ремісник - ремісника, купець - купця і т. д. Так спеціалізація практичної діяльності людини розпочала новий етап еволюції свідомості. «Булька свідомості» людини перестає бути сферичної форми. Свідомість людини виокремлюється зі спільнотної й набуває індивідуальних рис. Замість гармонійної сферичної «бульки свідомості» людина отримує деформовану «бульку» зі спеціалізацією у формі пагорба чи горба, наросту, пухлини, виступу, рогу, рогів тощо. Чим більша спеціалізація людини, тим значнішою є деформація її «бульки свідомості». Найбільш наочною геометричною моделлю таке «уродство» («каліцтво», «виродливість») можна уявити у формі «чортячих рогів» на голові людини або ж у формі одного чи декількох наростів, які можуть в одному чи кількох вимірах значно перевищувати за розмірами сферичну частину «бульки свідомості». Таким є шлях еволюції свідомості, який ми можемо описати за допомогою аналогій, метафор чи моделей, зокрема просторових моделей. Саме ця «виродливість» означає у філогенезі свідомості виникнення й початок індивідуальної свідомості людини.

Яку досі нам невідому чи нечітку інформацію можна отримати чи прояснити з розгляду «бульки свідомості» - просторової моделі свідомості? Свідомість як відображення можна охарактеризувати властивостями-ознаками: а) широтою відображення; б) деталізацією розрізнень; в) глибиною (кратністю) « відображення відображення... відображення». Який смисл ми надаємо поняттям: а) широти відображення та б) деталізації розрізнень відображуваного, не важко зрозуміти. Що ж стосується в) глибини (кратності, потужності) «відображення відображення... відображення», то уявлення про це нам дає такий приклад. Уявімо, що ви знаходитесь у ліфті. На його протилежних стінах висять дзеркала. Запитання: скільки своїх зображень ви можете спостерігати, спрямовуючи погляд у дзеркало? Спробуйте. Це ідеальний приклад. Реальні відображення, звісно, є недзеркальними. Інший приклад - гра в шахи. Кількість кроків своїх і суперника, які прораховує шахіст, є показником глибини відображення шахової гри його свідомістю. Можна говорити про глибину відображення ланцюга причин-наслідків-причин... наслідків у проектувальній діяльності, при складанні прогнозів погоди чи економічної кон'юнктури тощо. Цікаво, що три-кратну глибину відображення демонструє вже немовля в перші тижні після народження своєю мімічною реакцією: «Я знаю, що ти знаєш, що я тебе впізнав».

Будь-яка професійна спеціалізація людини історичного часу - це не що інше, як здатність до багатократного відображення... відображення ланцюга причин-наслідків у певній вузькій сфері діяльності, а з огляду на геометричну модель багатовимірного простору відображення це означає разом і певну «виродливість» («уродство», «каліцтво»), оскільки не деформована поверхня, а куляста сфера символізує красоту досконалості, однакової в усіх напрямках глибини відображення. Зазначимо, що саме так винахідлива природа знайшла чудовий спосіб обійти природні обмеження психіки окремого організму, знайшовши шлях вузької спеціалізації і так забезпечивши подальшу еволюцію живого. З огляду на природні обмеження можливостей окремого організму, «булька» індивідуальної свідомості людини завжди буде мати таку подвійну форму - кулясту сферу самості (самосвідомості, самовизначення, само-, само...) і рогату виродливість (уродство, каліцтво) вузької спеціалізації. Чи не пора вже з цими знаннями про специфіку індивідуальної свідомості знайомити школярів?

Зазначимо ще раз, що, використовуючи модель «бульки» насамперед для згортки інформації та прагнучи до простоти, ми уникаємо тут наміру «булькою свідомості» описувати весь життєвий світ людини в усій його повноті. Разом із тим не важко при необхідності ускладнити її, отримуючи модельний ряд типу матрьошки відповідної адекватності щодо тих чи інших чинників. Так, густиною «атмосфери» усередині «бульки» можна моделювати деталізацію розрізнень, а посадивши звірів (тих, що містяться у згаданому вище китайському прислів'ї) у центр сферичної частини «бульки свідомості», отримати перші наближення моделі взаємодії свідомого з несвідомим і моделі життєвого світу людини. А захотівши врахувати негативну роль свідомості в посиленні найбільш огидних рис людини, можна «виокремити» ще одні «роги» на поверхні «бульки» її свідомості на додаток до «рогів» вузької спеціалізації.

Чи добре спільнотам людей, суспільству мати вузькі спеціалізації окремих людей? Звісно, добре. Принаймні так було донедавна. Спеціалізація та кооперація суттєво підвищують продуктивність праці. Індустріальне суспільство досягло в цьому значних успіхів. Чи добре для окремої людини мати таку вузьку спеціалізацію? Добре, оскільки це відповідно високо винагороджується, оплачується спільнотою, але... Усе більш помітним стає відставання розвитку сферично-гармонійної частини «бульки» індивідуальної свідомості від «рогів» її спеціалізації. І такою людина входить у нову постіндустріальну епоху. Зростаюча сила її вузької спеціалізації спрямована лише в одному напрямі. Саме це мав на увазі С. Гессен, говорячи про нестачу доцентрових сил особистості на інших напрямках. Негативні наслідки цього очевидні. Адже від сучасної людини продуктивні сили вищого організму - людської спільноти вимагають, окрім спеціалізації, усе в більшій мірі володіти адаптивністю, гнучкістю, мобільністю, мати широкий діапазон можливостей вибору в різних життєвих ситуаціях, здатність учитись усе життя, бути готовою будь-коли змінити місце праці та мешкання і т. д. - те, що ми називаємо автономією та свободою людини. Соціологічні дослідження в розвинених країнах свідчать про те, що середньостатистичний громадянин упродовж життя вже змінює місце свого мешкання та праці більше десяти разів (порівняймо це з недавнім минулим).

А чи добре буде і постідустріальному суспільству XXI ст. мати вузькі спеціалізації окремих людей? Так, добре, але це зовсім не означає бажаність іще вужчої спеціалізації. Дійсно, окрім підвищення продуктивності праці, що ще дає той розподіл на десятки операцій технологічного процесу виготовлення простої голки, що так уразив Карла Маркса при написанні ним «Капіталу»? Що давали для особистісного розвитку заводські конвейєри індустрії XX ст.? Адже бажаними є ще й автономія та свобода людини, гармонія її розвитку як актуалізованої особистості. Звертаючись до геометричної інтерпретації, можна й необхідно говорити про оптимальне співвідношення між «наростом» вузької спеціалізації та розміром сферично-гармонійної частини «бульки свідомості», про усунення вже наявних диспропорцій. Автономія та свобода людини досягаються потужністю мислення та глибиною відображення на всіх напрямах людської діяльності, висловлюючись образно - збільшенням розміру сферично-гармонійної частини «бульки свідомості». Тому саме на цьому, а не на вузькій спеціалізації, мають бути сконцентровані зусилля новітніх виховних технологій на додаток до традиційних.

Як виглядає просторова модель суспільної свідомості? - Це об'єднання індивідуальних «бульок свідомості», що мають кожна в окремості форму вузькоспеціалізованої «виродливості» - таке об'єднання, яке за своєю формою внаслідок складання великої кількості «виродливості» за законом великих чисел наближається до ідеальної сферичної форми. Ця сумарна ідеальна сферична форма суспільної свідомості відрізняється від «бульки свідомості» неспеціалізованої, непрофесійної, неосвіченої або ж примітивної чи недорозвиненої людини, яка також має форму кулі чи точки, своїми величезними, по суті космічними розмірами. Ось що дали людству на даному етапі еволюції вузька спеціалізація практичної діяльності та «виродливість» індивідуальної свідомості!

Суспільна свідомість відповідальна за онтогенез індивідуальних. Індивідуальні свідомості є відображенням суспільної, звісно не всієї, а її частин. Саме в суспільній свідомості індивідуальні черпають свій потенціал у процесі онтогенезу. З іншого боку, суспільна свідомість, будучи об'єднанням індивідуальних, визначається потужністю індивідуальних свідомостей. Мають місце взаємодія та взаємозалежність. Індивідуальні свідомості, рефлексуючи суспільну, можуть слугувати мірою розвитку суспільної свідомості.

Слід зазначити, те, що ми називаємо інтегрованою ідеальною сферичною формою суспільної свідомості, є ідеальною моделлю свідомості майбутнього об'єднаного суспільства (цивілізації) Землі. Ця модель набуде повної адекватності лише після завершення глобалізаційних процесів та утворення нової цілісності - досконалого суспільства Землі. Що конкретно символізує ідеал сфери і що ми маємо на увазі під майбутньою повною адекватністю моделі? - це питання, яке варто деталізувати в межах окремого розгляду. Поки що ми обмежуємося спостереженням і порівнянням «бульок свідомості» окремих людей, «зграй», команд, кланів, соціальних груп, дріб'язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій. Ці «бульки свідомості» ще не мають довершеної досконалості тієї ідеальної сферичної форми, що символізує повноту відображень у всіх напрямах життєвого світу суспільства. Як і «бульки свідомості» окремої людини, вони також є деформованими, «рогатими», але вже у значно більшій мірі наближеними до ідеалу сфери. Вони є проміжними відображувальними конструкціями, породжуваними живою природою на шляху її еволюції до цілісного суспільства Землі.

Минуть століття, і люди майбутнього будуть сприймати сучасну нам людину так, як сьогодні ми спостерігаємо за мешканцями мавп'ярні в зоопарку. Так обов'язково буде, оскільки сучасна людина ще далека від досконалості, а еволюція живого продовжується. Але чи можемо ми вже сьогодні обрати ту точку зору, яка б дозволила нам побачити всю нашу теперішню відносну недосконалість, зрозуміти актуальність проблем, пов'язаних із цим, обрати шляхи їх розв'язання?

Будь-яку соціальну групу можна вважати організмом, оскільки тільки-но будучи сформованою для досягнення якихось зовнішніх цілей, вона відразу набуває і внутрішніх цілей підтримки власного гомеостазу, які включають у себе й так звану експансію. За наявності ефективних засобів комунікації для утворення інтегральної групової свідомості із рогатих «бульок» індивідуальних свідомостей достатньо мати хоча б якийсь спільний елемент «відображувального простору». Ми не говоримо тут про кооперацію на основі спільного матеріального інтересу - славнозвісне «я даю тобі, щоб ти дав мені», об'єднавчими можуть стати будь-які з тих потреб, що описані пірамідою А. Маслоу, - зовнішній ворог, почуття спорідненості, спільна мова, однакові релігійні уявлення, національна ідея тощо. Цей факт відносної простоти об'єднавчого процесу при утворенні «команди» чи соціальної групи вражає, разом із тим він є хорошою ілюстрацією ефективності тих механізмів суспільної інтеграції, які ми позначаємо як зараження, конформізм, сугестія тощо. (Пам'ятаєте, як зовсім недавно «славний хлопець» В. Путін перед обранням на посаду Президента РФ для згуртування свого електорату «мочив» чужих чеченців?). Однак разом із тим виникає й інше запитання: чому політична «еліта» України досі не спромоглась утворити об'єднане суспільство? Не знайшлося кого «мочити», спираючись на інстинкти, успадковані від братів наших менших? Чи не тому, що так легко утворювані сотні й тисячі дрібних спільнот-організмів, не знаходячи об'єднавчого елемента вищого порядку й утворюючи лише збудження емоцій та «інформаційний шум», залишаються рогатими? Як актуальна ілюстрація цього притягує до себе увагу факт наявності в Україні понад сотні законно зареєстрованих всеукраїнських політичних партій. Простота об'єднання, інтеграції, утворення спільнотних організмів, з одного боку, та болісний процес їх розпаду, з іншого, - ейфорія народження й біль розпаду одночасно, фрагментарність, дріб'язковість, багатошаровість групової свідомості та відсутність цілісного суспільства - чи не в цьому суть поточного моменту еволюції живої природи в тому локальному просторі, де ми знаходимось? Утішає, що ми вже трохи відрізняємось від братів своїх північно-східних і навіть просунулися трішки вперед на шляху парламентської демократії.

Політична еліта й суспільство - чи може одне існувати без другого? Політичної еліти в Україні ще нема, у цьому одностайно зізнаються у ЗМІ ті, хто займає місце еліти. Однак дехто говорить про певну множину політичних еліт у сучасній Україні, які мають домовлятись. Але ж чи можна стверджувати, що політичних еліт може бути багато? Розгляд моделі рогатих «бульок» спільнотних свідомостей дає однозначну відповідь: якщо в Україні нема людей-носіїв єдиної «бульки» свідомості, утвореної на основі об'єднавчого елемента у спільному полі свідомого відображення - національної ідеї, утіленої в конкретні програми загальнодержавного розвитку, то значить, нема й еліти. Залишається неясним інше запитання. Що має виникнути раніше, політична еліта чи об'єднавчий елемент, та як і хто може спрямовувати еволюційні процеси і чи може взагалі? Здається, що відповідь на це запитання дав ще Д. Дьюі (1859-1952), видатний американський філософ і педагог.

Процеси народження, становлення, зрілості й розпаду проміжних соціальних організмів-цілісностей, утворення з них організмів вищого рівня - чи стали вони предметом серйозних наукових досліджень? Мабуть, ще ні. Інакше ті, хто зайняв місце політичної еліти чи створює десятки нових політичних партій, могли би, спираючись на рекомендації фахівців, прогнозувати наслідки своїх ініціатив. Міжнародне життя також дає нам десятки прикладів недосконалості рогатих «бульок» свідомості окремих соціальних організмів. Дж. Буш та Ірак - один із прикладів цього.

У контексті з цими положеннями про виокремлення не тільки індивідуальної свідомості, а й інтегральних, ще «деформованих» свідомостей окремих «зграй», команд, кланів, соціальних груп, дріб'язкових партій, окремих спільнот, націй, локальних суспільств і регіональних цивілізацій заслуговує уваги та практичного використання праця С. Хайтуна «Номенклатура як «розумна система»». Автор розпочинає свою тему нагадуванням про те, що «тривалий час учені відмовляли в розумі тваринам, однак дослідження останніх десятиліть показали неправоту цієї точки зору». Однак, визнаючи наявність розуму у тварин, соціумів і навіть у соціальних інститутів, автор чомусь не допускає наявності в них свідомості. «У соціуму нема свідомості, нема мозку, нема кори великих півкуль..., - стверджує Хайтун, - ...ситуація з індивідом у певному сенсі протилежна ситуації із соціумом: у першому випадку система несвідомих нейронів володіє свідомістю, у другому - система свідомих індивідів свідомістю не володіє». Ми наводимо цей приклад як ще одне очевидне свідчення того «блукання між трьома соснами», що характеризує стан справ з дослідженням феномена свідомості, адже, погодьмось, розуму без випереджувального відображення не буває. Хоча автор і не визнає групової свідомості, розглянутий ним груповий розум, зокрема розум радянської та пострадянської номенклатури, є хорошою ілюстрацією також і моделі деформованої «бульки свідомості» соціальної групи як організму. Тим самим переконливо підтверджена доцільність розрізнення, окрім індивідуальних «бульок свідомості» та «бульки свідомості» суспільства, також і «бульок» групової свідомості як проміжних конструкцій живої природи на шляху її еволюції.

Отже, не слід уважати окрему людину й суспільство єдино значущими організмами-носіями вищої форми соціального відображення, а індивідуальну свідомість і суспільну свідомість єдиними чи основними відображувальними «конструкціями» Homo сапієнсів. Між ними - незчисленна кількість проміжних організмів і свідомостей. І всі вони в тій чи іншій мірі є рогатими, деформованими, вузькоспеціалізованими, зорієнтованими на обслуговування часткових інтересів і потреб. Маємо це враховувати, коли хочемо глибше зрозуміти, що є свідомість і що є людина на сучасному етапі її еволюції.

Що ж бачить і розрізняє сучасна людина в собі? Повертаючись до прикладу з орлом, що ширяє у височині над шосе, яким рухається якась неїстівна пляма, хочеться сказати: чи не є людина сама для себе тією ж плямою? Поставивши запитання так, можна дещо зрозуміти стосовно того факту, що сучасна людина дуже самовпевнено перебільшує свою унікальність і можливості й не погоджується з тезою про досконалість як таку, що потенційно можлива лише за певних умов. Зовнішній спостерігач, якби такий з'явився в околицях Землі, звісно, порадів би за окремі досягнення людства та поспівчував би стосовно інших діянь. Ми теж. Однак, відзначивши досягнення, корисно зосередити увагу на недоліках. Можна навести десятки й сотні переконливих прикладів кричущої недосконалості людської рефлексії саме зараз, недостатньої рефлексії як давно минулих історичних подій, так і власної поведінки тут і тепер. Освячені гаслами патріотизму та справедливості світові війни, ентузіазм і сліпа віра мас при побудові соціалізму в СРСР, відсутність правильної чи однакової рефлексії Гулагу й голодомору та діяльності УПА та КДБ у більшості сучасників, повсюдний примітивізм рефлексії переходу від соціалізму (що переміг, як повідомлялось і вірилось, остаточно й незворотно) до капіталістичного устрою, неспроможність сучасної політичної еліти України розділити владу на врівноважені гілки (що тотожно неспроможності керувати країною в інтересах усього суспільства), агресивність, брехливість, пихатість, запроданство, підступність як характерні риси тих, хто займає місце політичної еліти суспільства, маніпуляції суспільною свідомістю з боку окремих груп, засідання обраних народом рад часто дуже схожі на мавп'ярню в зоопарку, нечутливість законодавців та їх повне невігластво щодо загроз для суспільної моралі та для онтогенезу свідомості їхніх власних дітей від того потоку агресії, насилля й незчисленних убивств Homo сапієнсами самих себе, що ллється з екранів телевізорів, - лише деякі з фактів, подій та явищ, щодо яких рефлексія не була і не є однозначною. Торжество Зла та безсилля Добра - прикмети всієї попередньої історії роз'єднаного людства. Зло являло себе завжди, коли частини не враховували інтересів цілого або ж коли одні частини не враховували інтересів інших. «Маємо підстави говорити про парадоксальне, алогічне явище українського сьогодення - законність без справедливості, яке, у свою чергу, ототожнюється з періодом беззаконня», - так пише в тижневику «Дзеркало тижня» № 45 (624) колишній спікер ВР, нині академік НАНУ Володимир Литвин, безумовно компетентна людина. Чи не висловлюють слова академіка В. Литвина «законність без справедливості» суть поточного моменту в Україні? «Держава без справедливості - що це, як не великі банди розбійників... Що не було справедливим, не може бути і законним», - стверджував ще св. Августин на зорі становлення християнської моралі (цит.: [Сіренко, «Голос України», № 51 (3801)]). Переконані, на цю тему - про те, як ми дійшли до такого, - буде написана не одна наукова дисертація, зокрема в галузі соціальної психології.

К. Лоренц, відомий етолог, Нобелівський лауреат запитує: «Чи змогли б ви натиснути кнопку водневої зброї?». - «Так, зміг би, - може відповісти кожен із нас сьогодні, - зміг би, керуючись конституційним обов'язком захищати свою Батьківщину та присягою». «Дві речі в цьому світі є безмежними - Всесвіт і людська дурість, а втім, про Всесвіт я не певен», - констатував на досвіді власних спостережень людського буття й теоретичних роздумів про Всесвіт А. Ейнштейн, фізик. І дійсно, наймогутніші держави світу досі готуються до війн із застосуванням ядерної зброї, їх керівники нахваляються тим, скільки разів вони можуть знищити один одного, а пересічна людина, як і належить соціальній тварині, сліпо довіряє вожакам своїх «зграй», легко гуртується навколо ідеї зовнішнього ворога. Маємо визнати: сучасна людина ще не здатна прораховувати віддалені наслідки своїх діянь, а пересічна людина часто навіть і не здогадується про конкретні природні обмеження її психіки. Та й не тільки пересічна. Запитаймо, чи багато депутатів Верховної Ради (які відносять себе до «еліти» суспільства) володіють методикою пошуку рішень у багатокритеріальних задачах? Чи всі депутати знають, що максимуми вигоди не є можливими одночасно за усіма позитивними параметрами? Якби знали, то своєчасно без емоцій пояснювали б виборцям, як формуються компромісні бюджети та рішення, за якими формулами складаються тарифи на комунальні послуги, та дозволяли би своєчасно підвищувати тарифи й ціни лише на 5-10 %, а не на оті горезвісні, невідомо ким і як обґрунтовані 300-400 %, що, безумовно, незважаючи на субсидії М. Азарова, принижують гідність людини до рівня бидла. І т. д. і т. п. «Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні» - яка частина цього прислів'я ближче до істини?

Зазначимо, що однією з найхарактерніших рис недосконалості сучасної людини в нашій спільноті, примітивності й обмеженості її світогляду було раніше і є досі намагання поділяти людей на своїх і чужих, на хороших і поганих. (Про це переконливо свідчать, зокрема, «ідейні» протистояння XX ст., перевиховання в таборах Гулагу та ставлення до людини в пенітенціарних закладах, де й нині, за висновком нашого омбудсмена Н. Карпачової, третина не повинні були б знаходитись). Чи не в цьому криється відповідь на запитання «Чому пиха стоїть на першому місці в переліку семи найтяжчих смертних гріхів людини?». Ознакою більшої досконалості було б набуття здатності кожною людиною краще розрізняти хороше та погане в кожній людині.

Продовжити ланцюг прикладів кричуще низького рівня рефлексії як окремо взятої сучасної людини, так і спільнотних свідомостей можна як завгодно довго. Ми, люди Землі, усе ще є примітивними істотами, в яких інстинктивне тваринне суттєво переважає над свідомим соціальним. Спостерігачу-інопланетянину, якби такий з'явився в околицях Землі, для висновку про примітивність Homo сапієнсів не потрібно було б шукати фактів. Вони на кожному кроці: 1) факт нерозуміння більшістю батьків, що народження їх дітей відбувається не за дев'ять місяців, а за два десятки років; 2) факт заборони реклами алкоголю та тютюнокуріння при одночасному заохочуванні на екранах телебачення реклами вбивств або ж 3) факт неспроможності керівної «еліти» держави до компромісів, ухиляння від регулювання взаємин нормами та правилами, 4) факт невгамовного прагнення окремих «фрагментарних» вожаків, «виродків» з вузько спеціалізованою (рогатою) «булькою свідомості» до одноосібного, нічим не обмеженого фюрерства і т. д. і т. п. Факти, факти, факти... Скільки можна зафіксувати фактів нашої недосконалості - сотні, тисячі, сотні тисяч? Школярам варто було б задавати реферати та твори на цю тему, студентам ВНЗ - курсові роботи. Це покращило б їх здатність до саморефлексії.

Чому ж ми самі не збираємо, не класифікуємо й не намагаємось пояснити факти нашої недосконалості? Ми не помічаємо їх, як риба не помічає води, в якій плаває, а наземні тварини не помічають повітря, яким дихають, подібно до того, як людина не помічає свою свідомість і не ставить собі запитань про неї. Чи не є ця сліпота прямою й очевидною ознакою нашої примітивності? Якщо так, то це погано: коли людина не хоче бачити різниці між тим, що є, і тим, що має бути, то в неї відсутня свідома мотивація діяльності. Її життям керують переважно несвідомі інстинкти, бажання, потяги, пристрасті. Як зазначають психологи, сучасна людина чомусь не хоче і навіть боїться глибше пізнавати свою істинну природу. Можливо, це - «благо, і дуже добре, якщо ми можемо благополучно пройти по життю, «не приходячи до тями» - таку думку ми часто зустрічаємо на сторінках психологічної літератури, зокрема в «Історії психології XX століття» (1998) В. Роменця, І. Манохи. Чи не є факт такої боязні вийти за межі емпіричної повсякденності підтвердженням факту відсутності гармонії між несвідомим і свідомим, між вимогами гомеостазу й експансії?

Справедливості заради маємо зазначити: те, що людина не усвідомлює факти своєї недосконалості, має й більш глибокі причини, аніж просте небажання чи наслідок боротьби несвідомого зі свідомим. Певне пояснення цьому дає відома теорема австрійського математика К. Геделя про неповноту, наслідком якої є твердження, що ніяка відкрита система не здатна сама себе оцінити, оскільки критерії оцінки мають ураховувати і дещо зовнішнє, не належне тільки цій системі. Інакше кажучи, оцінювати має зовнішня система. На жаль, вона також не охоплює все. Для людини це означає визнання чогось, що позначається як трансцендентне. Однак унікальність становища людини полягає в тому, що для практично достатньої оцінки себе вона може скористатися спільнотною свідомістю. Її можливості в пізнанні самої себе залежать від того, наскільки вона просунулась на вісі еволюції від тварі до «клітини» суспільства. Разом із тим маємо пам'ятати: «Що більше радіус оточуючої людину зовнішньої культури, то інтенсивнішою має бути доцентрова сила особистості... нам зараз важче бути вільними особистостями, аніж нашим предкам». Це зобов'язує нас якомога швидше «прийти до тями (свідомості)».

Отже, удосконалення людини, еволюція її свідомості ще далекі від завершення. Цілісний і досконалий світ без Зла тільки-но формується, він стане реальністю, коли утвориться єдине суспільство Землі, а людина стане повноцінною клітиною цього суспільства. Чи можна це зрозуміти, не розібравшись попередньо із природою свідомості й сутністю людини? Геометрична модель каліцтва «бульки свідомості» дає можливість краще зрозуміти всі ці процеси. Усі ми - люди сучасної епохи, з огляду на модельне, метафоричне бачення нашої вузькоспеціалізованої «бульки» свідомості в певному сенсі є виродками, уродами, каліками. І в цьому немає нічого образливого ані для автора цих строк, ані для академіка НАНУ чи депутата ВРУ, ані для президента чи прем'єр-міністра держави. Сьогодні навіть вузькоспеціалізовані доктори наук часто не розуміють один одного в одній і тій же галузі науки. І причиною цього є вузька спеціалізація діяльності кожного з нас. Такими вирішила зробити нас природа на даному етапі еволюції. Поставимось до цього розсудливо. Лише в єдності ми перестаємо бути виродками.

Модель рогатої виродливості «бульки» індивідуальної свідомості в поєднанні з висновками З. Фрейда та К. Лоренца про тваринне всередині нас дає просте й переконливе пояснення також і трагічному факту відсутності в Україні політичної еліти, тієї досі невідомої нам еліти, що опікувалась би інтересами всього суспільства як цілісності. Тож, повертаючись до сучасних проблем суспільства, зокрема до циркової вистави під назвою «перетягування владних повноважень», за великим рахунком питання, хто є кращим керманичем, Віктор перший чи Віктор другий, Наталія чи Юлія, Євген чи Петро, Нестор чи Юрій і т. д., є таким, що не має великого смислу. Усі дійові особи в певному сенсі є поки що «виродками», а не повноцінними «клітинами» суспільства. Претензії будь-кого на те, що саме він володіє істиною в останній інстанції чи є найбільш вольовим керівником, - це суб'єктивна ілюзія, успадковані рудименти інстинктивного. Лише в єдності ми перестаємо бути виродками. Відповідно потребує корегування поняття хороших керманичів. Це ми повинні розуміти, перш ніж шукати відповіді на конкретні запитання нашого сьогодення.

Модель рогатої виродливості «бульки» індивідуальної свідомості в поєднанні з пірамідою потреб, мотивацій і рівнів свідомості А. Маслоу дає прості пояснення таких наче б то нерозв'язних політичних проблем, як 1) доцільність імперативного мандату депутатів; 2) як вносити зміни до Конституції - усенародним референдумом чи на засіданнях ВР; 3) чи є субсидія М. Азарова ознакою належності її отримувача до «бидла»; 4) чому засідання Ради часто дуже схожі на мавп'ярню та ін.

Звісно, окрім «бульки свідомості» мають значення й розрізнення успадкованими від предків-«братів наших менших» вольовими якостями, хитрістю, темпераментом, силою психічних процесів, пережитими в дитячому чи підлітковому віці кризами, взаємними зобов'язаннями «ти - мені, я - тобі» тощо. Корисно бути членом якої-небудь дрібної зграї, «команди» чи партії. Але ж визначальними в соціальних взаєминах, якщо більшість людей не хоче залишатися «засобами» чи «біомасою» для іншої, меншої частини людей, усе ж таки мають бути колективна свідомість і воля, спочатку втілені в нормах, правилах, текстах і потім відображені в індивідуальних свідомостях. Лише в єдиному полі суспільної свідомості ми перестаємо бути рогатими виродками.

Як же забезпечити оптимальне співвідношення між «наростом» вузької спеціалізації та сферично-гармонійною частиною «бульки» індивідуальної свідомості й таким чином вплинути на еволюцію суспільної свідомості в цілому? Розвиток сферично-гармонійної частини «бульки свідомості» - це, насамперед, досягнення більших глибин самосвідомості людини, більшої глибини відображення (рефлексії) людиною своєї власної природи, більшої життєвої мудрості. Про який же якісно новий рівень рефлексії може йти мова в контексті процесів глобалізації та відповідної зміни освітньої парадигми? Філософська думка вже давно визначила недоліком занадто «раціональне» ставлення людини до собі подібних як до зовнішніх об'єктів навколишньої природи чи засобів задовольняння власних тваринних жадань. Людина на відміну від «об'єктів» і «засобів» є носієм Духу. У XXI столітті це мають усвідомлювати не тільки філософи, церква, а й кожна пересічна людина, інакше людство очікує швидкий кінець у тупику еволюції. Необхідно лише уточнити - носієм якого саме Духу. Чи не слід заклик мудрих мислителів упродовж століть «Пізнай самого себе», посилений Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем у Новий час - «Усе, що здійснюється, - вічно здійснюється - на небі і на землі ... прагне лише до того, щоб дух себе пізнав, зробив себе самого предметом, знайшов себе» - трактувати в наш час буквально як оволодіння кожною людиною ще у шкільні роки тими знаннями про людину та її свідомість, що сьогодні вже є в арсеналі філософів, психологів і професіоналів-психотерапевтів? Наша відповідь: ТАК, іншого не дано.

Що ж взяти в першу чергу з арсеналу знань фахівців про людину? Чого досі не вистачало у змісті освіти? Насамперед класифікації та пояснення всіх фактів недосконалості людини, її зарозумілості, її пихи, її нічим не обмежених тваринних жадань порівняно з вищим рівнем боголюдини-розумної «клітини» більш досконалого організму живого світу, яким є суспільство. Така рефлексія та саморефлексія означає, насамперед, бачення людиною себе з різних точок зору, у тому числі й з точок зору майбутнього, означає усвідомлення обмежень у навколишньому природному середовищі й необхідності самообмеження в розширенні й задовольнянні своїх нижчих потреб, означає дотримання принципів справедливості, прав та обов'язків по відношенню до інших. Саме в цьому полягає найнагальніший крок до гармонізації «бульки свідомості». Необхідно переглянути зміст освіти з метою досягнення виховного ідеалу самоактуалізованої особистості. Саме в цьому має здійснитись ідея гуманізації та гуманітаризації освіти, про яку багато говорять, але мають на увазі лише додаткове гуманітарне «уродство» (виродливість) додаткової, другої чи третьої вузької спеціалізації.

Як досягти більшої глибини відображення (рефлексії) людиною самої себе? По-перше, пересічна людина має засвоїти ті знання про свою свідомість і своє психічне, які сьогодні є лише в розпорядженні вузьких спеціалістів. Як? Внесенням відповідних змін у зміст освіти. У цьому полягають особливості поточного етапу еволюції свідомості, яка не тільки не завершена, а й прискорюється. По-друге, цього треба прагнути досягати в онтогенезі свідомості, тобто в період її становлення в дошкільний, шкільний та університетський період. По-третє, і це є технологічною конкретикою, людину в період становлення її свідомості (в онтогенезі) слід «штучно» ставити перед дзеркалами багатократного відображення... відображення її поведінки, порівнюючи те, що є, з тим, що має бути. Як? На кожному етапі онтогенезу є своя специфіка становлення рефлексії. Частково ми вже торкались цього питання.

Сучасна суспільна мораль, виходячи з презумпції людської гідності, дає людині право автономії, право самій визначати шляхи та способи самоздійснення в дозволених законом межах. Однак людина не використовує сповна надані їй можливості. Не використовує тому, що не знає своїх потенційних можливостей. А якщо і знає, то не знаходить достатньої мотивації та сили волі для їх реалізації. Орієнтиром має бути виховний ідеал самоактуалізованої особистості А. Маслоу. Саме прагнення до цього ідеалу забезпечує оптимальне співвідношення між «наростом» вузької спеціалізації та сферично-гармонійною частиною «бульки свідомості». Шлях до збільшення сферичної частини «бульки» індивідуальної свідомості, до оптимізації складових свідомості, шлях від тварі до боголюдини - це шлях нагору в піраміді потреб Маслоу. Хоча, згідно з К. Роджерсом, людина, як і будь-яка жива істота, має вроджену тенденцію самоактуалізації, слід розрізняти несвідому (вроджену) та свідому мотивацію. Свідома мотивація передбачає свідоме формування цілей та визначення різниці між бажаним, конечним і поточним, досягнутим у будь-який момент часу. Щоб опанувати навички свідомої мотивації, людина повинна не тільки навчитись бачити себе очима інших - батьків, друзів, колег, знайомих, земляків, співвітчизників, сучасників, а й точно визначати своє місцезнаходження на осі еволюції від тварі до Бога, визначати своє місцезнаходження в піраміді потреб і мотивацій А. Маслоу, усвідомлювати смисл свого життя та призначення на Землі й у Всесвіті.

Кожний школяр має знати піраміду А. Маслоу як модель потреб, мотивацій і рівнів стратифікованої свідомості. Кожний школяр має знати про малу кількість (1 %) самоактуалізованих особистостей - аристократів духу на вершині піраміди та значно більшу кількість «бидла» лише з фізіологічними потребами в основі піраміди. Кожний школяр має знати, що далеко не всі ті, хто зайняв місце еліти спільноти, є самоактуалізованими особистостями - аристократами Духу. Кожний школяр має знати, індикатором яких потреб піраміди А. Маслоу є накопичення предметів розкошів і хизування ними. Кожний школяр має знати, що на Землі кількість природних ресурсів дуже обмежена. Кожний школяр має знати, що це знання не є приниженням його людської гідності. І багато чого іншого має знати школяр на початку XXI ст. із того, що не входить поки що до змісту освіти. Тим, що опанує кожен школяр, буде володіти й кожна пересічна людина.

У розв'язанні проблеми покращення рефлексії сучасної людини головне сьогодні полягає в тому, як швидко вона усвідомить недоліки своєї вузької спеціалізації, як швидко знання спеціалістів із вищою освітою про людину стануть надбанням її повсякденної свідомості та як швидко людина опанує вміння вузьких спеціалістів її самовдосконалення. Процес онтогенезу свідомості має бути більш керованим. Саме в цьому полягає призначення технологічних змін у процесі оновлення освітньої парадигми та становлення особистісно зорієнтованої освіти. Якщо ж ми декларуємо необхідність більшої уваги до явищ особистісного розвитку на основі свідомої мотивації, то що і як маємо робити, на які психологічні концепції спиратись? «Чи потрібно говорити про значення психології для педагогіки?» - запитував у XIX столітті К. Ушинський. Сьогодні це запитання стоїть більш конкретно: «Із яких напрямів сучасної психології - психоаналізу, біхевіоризму, когнітивної чи гуманістичної психології чи іншого і що саме взяти для будування фундаменту особистісно зорієнтованої педагогіки?». Відповідь на це запитання має враховувати наявність у психіці людини глибинних шарів, які сформувались упродовж мільйонів років еволюції і в які не варто втручатись, і шарів психічного, що утворились в останні тисячі років еволюції та продовжують розвиватись. Останні насамперед пов'язані зі свідомістю, є найбільш чутливими та вразливими стосовно несприятливих зовнішніх впливів в умовах онтогенезу. Саме їх вразливість призводить до затримки чи сповільнення психічного розвитку дитини та перешкоджає становленню бажаної автономії людини. Ось чому у психології стрижнем проблем поведінки людини є проблема свідомості.

Який же зв'язок існує між рогатою виродливістю «бульки» індивідуальної свідомості, пірамідою А. Маслоу, виховним ідеалом постконвенціональної моралі, зміною освітньої парадигми та становленням суспільства в Україні? - таке запитання має поставити наприкінці нашої розвідки уважний читач цієї статті.

Підсумуємо окремо ті положення статті, що не є досі загальновизнаними. Насамперед, маємо погодитися, що піраміда А. Маслоу відображає не тільки потреби, а й рівні стратифікованої свідомості в суспільстві. Відповідно: є аристократи духу і є «бидло», а між ними різні шари індивідуальної свідомості. Індивідуальні свідомості людей (маємо на увазі форму й обсяги «бульок» свідомості) є дуже й дуже різними, із часом їх розмаїття буде збільшуватись. Цей факт розмаїття рівнів свідомості досі не визнається наукою. Точніше наука ще не дійшла до розрізнення індивідуальних свідомостей. Модель «бульки свідомості» сприяє такому розрізненню. Відтепер ми маємо розуміти, що «бульки» свідомості людей настільки ж різні, як і відбитки їхніх пальців чи обличчя.

Коли ми говоримо про об'єднання рогатих «бульок» індивідуальної свідомості в інтегровану «бульку» спільнотної свідомості на основі об'єднавчого елемента (о. е.) у спільному полі свідомого відображення, то маємо запитати про місцезнаходження цього о. е. в піраміді А. Маслоу. Якщо о. е. знаходиться на першому рівні - рівні фізіологічних потреб, то в яку спільноту чи соціальну групу, «команду», «зграю» він може об'єднати носіїв відповідної індивідуальної свідомості і які методи управління є оптимальними для такого соціального організму? І навпаки, якщо люди вже об'єднані, наприклад, у межах релігійної спільноти чи терористичної організації на основі віри у щось, то на якому рівні піраміди А. Маслоу знаходиться відповідний о. е.? Зрозуміло, що такі запитання мають сенс і мають відповіді. Спираючись на них, висловлюємо робочу гіпотезу: для утворення певної спільнотної свідомості о. е. може знаходитись на будь-якому рівні піраміди А. Маслоу, однак для утворення суспільної свідомості та життєздатного у XXI ст. суспільства як організму о. е. має знаходитись на найвищому, п'ятому рівні піраміди А. Маслоу. (Тут ми розрізняємо спільнотну свідомість і суспільну як такі, що мають різні наближення до моделі ідеальної сфери, відповідно приймаємо тезу, що спільноти передують суспільству).

Оскільки потреби п'ятого рівня піраміди А. Маслоу відображаються сферичною частиною «бульок» індивідуальної свідомості, ми доходимо практичного висновку: чим більшою є сферична частина «бульок» індивідуальної свідомості більшості членів спільноти, тим легше відбувається інтеграція індивідуальних і групових «бульок» у бульку спільнотної свідомості, тим більшим є наближення спільнотної свідомості до моделі ідеальної сфери, тим більшою є узгодженість потреб та інтересів людей, тим досконалішою є людська спільнота як організм. Однак, як ми вже знаємо, людей з потребами самоактуалізації розвинені спільноти мають у своєму складі не більше 1 %. Саме в цьому найбільш сконцентровано виражається проблема недосконалості сучасних спільнот (К. Маркс і В. Ульянов-Ленін думали інакше).

Коли мова йде про вдосконалення людини та суспільства, то, перш ніж почати вдосконалюватися свідомо, людина має спочатку усвідомити недосконалість свою і суспільства. Мова тут іде про перший етап мотивації - етап усвідомлення проблеми, визначення невідповідності (різниці) між тим, що є, і тим, що має бути. Адже, якщо різниці нема, чи різниця не усвідомлена, то не буде і мобілізації вольової енергетики на зміну ситуації, не буде пошуку шляхів і засобів, не буде вибору оптимального рішення, не буде плану дій і самих дій, не буде змін, і людина залишиться недосконалою, переважно інстинктивною істотою з переважно фізіологічними потребами. Що ж під силу сучасній людині на шляху її вдосконалення? Поділяючи з іншими стурбованість С. Хайтуна відсталістю нашої спільноти в розвитку суспільних процесів від більш цивілізованих країн на десятки і, можливо, на сотні років, ми категорично не погоджуємося з його висновком про те, що «поумніння» соціуму потребує значно більше часу, аніж «поумніння» індивіда. Суть справи полягає в тому, як, в яких напрямках і як швидко треба набиратись розуму всім індивідам, які утворюють соціум, та як - стихійно чи керовано - формується новий соціум. Звісно, керувати еволюцією - то складна справа. Видатний американський філософ і педагог Д. Дьюі вважав це місією педагогів, а не політиків чи активістів ринкової економіки. Якщо ми глибше зрозуміємо, що є свідомість і що є онтогенез свідомості, то, можливо, погодимося з його тезою про те, що школа, виконуючи соціальне замовлення, може створити у проекті такий тип суспільства, який нам хотілося б здійснити. Впливаючи на свідомість у цьому напрямку, ми поступово змінили б і характер дорослого суспільства. Отже, у розв'язанні проблемного питання «Що має виникнути раніше, політична еліта чи об'єднавчий елемент, та як і хто може спрямовувати суспільні процеси?» чільне місце має зайняти галузь освіти. Звісно, ми маємо визнати: не тільки онтогенез, а й філогенез свідомості людини може і має бути керованим нею. Зміни на краще можуть залежати від свідомої волі самих людей, і в цьому освітні системи мають відігравати свою роль. Упевненість у цьому нам дає розуміння унікального становища людини, яке полягає в тому, що для оцінки самої себе та здійснення самовдосконалення вона може скористатися зовнішніми відносно себе спільнотними свідомістю й волею. Її можливості в пізнанні й у вдосконаленні самої себе залежать від того, наскільки вона просунулась на вісі еволюції від тварі до «клітини» суспільства, наскільки вона інтегрована в суспільство.

Такими є висновки нашої розвідки, які, можливо, ще не є загальновизнаними. Що ж до прислів'я «Ми бідні, бо дурні. А дурні тому, що бідні», то слід уважати істинною його першу частину.

***
Чи змогли б ви натиснути кнопку ядерної зброї? - Так, змогли б... «Спостерігач-інопланетянин... оцінив би наше майбутнє не більш оптимістично, ніж майбутнє декількох ворогуючих зграй пацюків на майже спустошеному кораблі...», - писав Конрад Лоренц, лауреат Нобелівської премії, визнаний фахівець із поведінки особин у тваринному світі. «Дві речі в цьому світі є безмежними - Всесвіт і людська дурість, а втім, про Всесвіт я не певен», - констатував на досвіді власних спостережень людського буття та теоретичних роздумів про Всесвіт А. Ейнштейн, фізик.

Отже, маємо погодитись: минуть століття, і люди майбутнього будуть дивитись на сучасну нам людину, у тому числі й на поведінку нашої так званої еліти на засіданнях Верховної Ради, так, як ми сьогодні спостерігаємо за мешканцями мавп'ярні в зоопарку... Так буде. Але хочеться оптимістично стверджувати інше. Ми не приречені бути пасивними пасажирами того візка, що рухається до майбутнього. Ми, люди XXI століття, уже можемо обирати різні точки зору й дивитись на себе не тільки збоку, а й із майбутнього. Вузькі спеціалісти вже можуть подивитись на сучасну людину з тої точки зору, з якої в майбутньому на всіх нас буде дивитись кожна пересічна людина. Погляд із майбутнього є можливим, оскільки ми, люди XXI століття, уже вміємо аналізувати та екстраполювати процеси. Нам уже не потрібно очікувати ззовні споглядачів-інопланетян, які би показали нам загрози та всю нашу недосконалість, дурість і невикористані можливості. Більше того, як переконує нас у книзі «Шок майбутнього» відомий американський футуролог Е. Тоффлер, щоб краще зрозуміти нинішнє складне буття людини, ми вже змушені необхідністю формувати картину майбутнього.

***
«Наша школа в більшості відповідає за своїм змістом і структурою періоду аграрно-індустріального розвитку країни, який був характерний для середини XX століття, - доповідає міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко на дні уряду у Верховній Раді України 09.01.2007 р., - ...головним лейтмотивом наших спільних дій... має стати вихід із стану «наздоганяючого розвитку»». Таку ж стурбованість стан освіти викликає і в наших північно-східних сусідів: «...необхідно визнати повне банкрутство загальноприйнятої моделі загальної середньої освіти, ставшої якщо не головним, то найбільш живучим міфом XX століття. ...На жаль... розумні освічені циніки, які визначають політику... чудово розуміються в реаліях ...у тій мірі, в якій це пов'язано з політтехнологіями і маніпуляціями вже не громадською думкою, а суспільною свідомістю... лицарі постмодерну усвідомили, що краще змінювати не реальність, а уявлення про неї... заміна маніпуляцій з реальністю маніпуляціями з її відображенням у суспільній свідомості приводить до швидкого зниження рівня управління... суспільство не в змозі ні зрозуміти, що відбувається, ні, тим більше, зібрати залишки сил для тиску на еліту, що вироджується. ...успішно наздоганяючий розвиток може бути лише випереджуючим...».

Отже, актуальність проблеми усвідомлюється нашими спільнотами та його інституціями. Залишається зрозуміти, як забезпечити випереджуючий розвиток.

Автор: А. Півненко

Освіта.ua
11.12.2007