Інтелектуалізація - це що?

На зорі радянської влади В. Ленін наполягав: «Учитись, учитись, учитись... Треба брати все найкраще у капіталістів»... «Найкраще!», а не все поспіль, тільки тому, що це Європа, Америка та ін. Незвично для нас, тепер модно говорити «пострадянських людей», звучить поняття «бакалавр», «магістр», останнє чомусь асоціюється з поняттям «магістр якогось ордену». І не тільки «звучить», а й не зрозуміло, хто це, що це, хто вони? І ще додається вираз «спеціаліст», і зовсім усе заплуталось.

Заходжу до приятеля. Доктор, професор, член-кореспондент, завідувач кафедри сидить за робочим столом і щось рахує на розграфованому аркуші. Перед ним студентка тремтячи чекає.

- Ні, не можу, 75,5 бала. Не виходить. Пробачте.

Виявляється, це кредитно-модульна система! Важко говорити однозначно про цю систему, маючи на увазі успішність студентів. Тобто успішність як була «надцять» відсотків, так і залишилась. А мороки для викладачів, до речі, викладач і вчитель не одне й те ж, а особливо для вчителів, по саму маківку. Мабуть, було б значно корисніше оті години, що викладач витрачає на підрахунки «балів», віддати на години засвоєння нового матеріалу та більш досконалої підготовки до уроку, лекції, практичних занять. Щоправда, викладачу (особа, яка викладає прочитане в підручнику) прикро тільки тому, що він витрачає свій особистий час відпочинку на так звані «бали», а для вчителя це марнотратство, як кажуть, у часі та у просторі. І взагалі, чи не пора університетам самим вирішувати, яку оцінювальну чи взагалі педагогічну систему впроваджувати? На те вони й університети. Виникає запитання, чим відрізняється наша, вітчизняна одиниця, «кілок», яку ми вже сто років не ставимо, від найнижчої кількості «балів»? Тільки площею аркуша. Для «балів» цілий аркуш, а для «одиниці» - кілька міліметрів!

Приймемо це за не зовсім удалий жарт, але час працює не на модульну систему, і дехто з ВНЗ уже фактично, а не «формально», відмовився від цієї «затратної в часі системи». На наш погляд, оце якраз той момент, коли «не все те золото, що блищить». Галасу за «бугром» багато, а 50 % математиків США покрили за рахунок «радянської» системи навчання. Спілкуючись із випускниками ВНЗ біологічних факультетів «радянських» і «забугряних», приємно було відмічати африканців, які закінчили ВНЗ і технікуми в СРСР, за рівнем знань були на голову вище «французів», «британців» чи інших, коли звучало з їхніх вуст: «А нас такому не вчили!». США запропонували абітурієнтам повний пансіон із сім'єю «тільки їдьте до нас учитись». Але ніхто з тих, кого я знаю, не поїхали до США, а поїхали в СРСР. Чому? Однозначно відповісти неможливо. І все ж таки?

Після закінчення Великої Вітчизняної війни, зараз у нас кажуть «Другої світової», у СРСР була обов'язкова середня шкільна освіта - десять класів. Бажано - середня спеціальна, наполегливо бажано - вища освіта. Емірати (!), що вчились у нас, упровадили безкоштовне навчання від школи до ВНЗ. Вони розуміють, а ми - ні. Зараз деякі «свободні» держави встановили межу - шкільне навчання дев'ять класів. Із «надцяти» тисяч випускників мають можливості поступити до ВНЗ тільки мізерний відсоток. У нас, у рідній ненці Україні, рішенням Міністерства освіти і науки: «скоротити державне замовлення на деякі спеціальності», мовляв, «перевиробництво» спеціалістів, нема місць працевлаштування. Це при тому, що ми будуємо державу на ринкових відносинах, де рушійною силою є конкуренція. До речі, в Японії зовсім не ставиться питання про обов'язкове працевлаштування випускників ВНЗ, але й кількість замовлень «державних», підкреслюю, державних тобто стипендіатів, не скорочується. Вони розуміють, що це їхнє, державне майбутнє. А ми чомусь знову наступаємо на ті ж кляті «граблі». Це дуже перекликається з виразом Рішельє: «Освіта необхідна в будь-якій державі, але вона неодмінно не повинна даватись усім без розбору. Було б дикунством, коли б усі піддані були б ученими!» (1634 р.).

У свій час у розмові з фахівцями ВНЗ прозвучало цікаве питання: «А що як відмінити у ВНЗ вступні та випускні іспити?» Тобто приймати претендентів, так би мовити, з «вулиці». Наприклад, треба прийняти 50 осіб на навчання відповідного факультету, понад заяв СТО. Це добре. Після першого семестру залишається тільки 50, кращих, бажаючих учитися за цією спеціальністю, а не за гроші батьків. Упродовж терміну навчання враховуються оцінки, які одержані у процесі навчання. У кінці строку навчання підсумовуються позитивні оцінки та «хвости». Якщо студент за 3-5 років навчання має хоч один «хвіст» (І-V курс), він одержує довідку: «Прослухав курс... при такому-то університеті». А бажаєш одержати диплом - здай усі «хвости», без обмеження терміну, через рік, два чи терміново після закінчення навчання.

Непогано би подумати й про екстернат. Чому здібний студент мусить «відсидіти» п'ять років? Відвідування лекцій обов'язкове. Чому? Дуже часто викладачі «бубнять» зміст підручника. Студент це може прочитати самостійно, а краще хай він попрацює практично в лабораторії. Але тематику він повинен «здати» викладачу без обмежень терміну.

Патрік Ебішер, радянський росіянин, десять років прожив у США, але американці, схоже, для нього залишились чужими. Може, справа в тому, що він з дитинства отримав класичне «щеплення»: Пушкін, Достоєвський, Чехов, Мусоргський, Гоголь, Шевченко... Звучить такий звичний набір, і ось:

У школі всі підручники алгебри, уся математика були радянські, російські.

- Як?

- Так. У кінці підручника дрібним шрифтом: «переклад з російської».

Ебішер керує одним із кращих у світі політехнічних університетів. 6500 студентів, із них 100 росіян. Працюють чотири професора з Росії. Викладають фізику елементарних часток, космічну фізику, хімічну фізику. Вони отримують від 120-ти до 200 тисяч доларів на рік, але головне, вони ведуть наукову роботу, у них є лабораторії. На сьогодні виїхало з України до США близько 45 тисяч учених. На жаль, успішні українські клерки про це не чують, усі кинулися заробляти гроші.

До речі, у Китаї, як і в нас, росте тільки бізнес. Немає мистецтв, літератури, як і в усьому світі, криза культури неймовірна. А якщо в людини нема цього фундаменту - кінець! Люди нічого не роблять, сидять і бездумно дивляться телевізор, як ляльки на поличці. Ебішер вирішив увести до навчального плану курси з філософії, культури, літератури (у політесі). Студенти валом пішли на лекції, величезний голод, не вистачає духовної їжі. «Душу треба годувати, і не «гумкою» Інтернету, де все дуже просто...»

У США професор університету за рік одержує близько 500 доларів на купівлю літератури. У багатьох західних університетах за кожні п'ять років праці додається повністю оплачуваний шостий рік - для підвищення кваліфікації. Тут дрібниць нема й бути не може. Ціни на книжки, журнали, газети, персональний комп'ютер повинні формуватись не тільки зі звільненням від податків, а й зі знижками за рахунок бюджету.

По-друге, спілкування про інтелектуальний розвиток дітей, про виявлення талантів і підтримки їх розвитку державою.

Мій співробітник, керівник музею «Молода гвардія» не розуміє, чому герої Краснодону не запитані в сучасній Україні? Чому вони не стали прикладом патріотизму, мужності та героїзму? У музеї побували представники 130-ти держав. А в нас роман О. Фадєєва виключили з обов'язкової програми у школі. Можна згадати багато «чому» (А. Гайдар, В. Катаєв, А. Рибаков, Д. Фурманов, М. Островський). Учителювання - це мистецтво. А якщо це так, як казав Л. Толстой: «Мистецтво не є насолодою, утіхою або забавою, мистецтво - велика й тяжка праця».

Неосяжний Бенуа - самоучка: у батьківському домі було стільки папок із нотами, скільки альбомів з рідкісними малюнками. Тут обговорювали проблеми мистецтва просто, як і справи сімейні. «Усі тут читають, малюють, ліплять, говорять італійською, французькою, німецькою». Але, головне, читають, говорять і думають на рідній мові, трішки незручній народній мові, з різними прислів'ями та наголосами, що притаманні цьому, на сучасній мові, регіону.

Не можна економити на навчанні! Не можна безмірно навантажувати вчителів. Учитель не може говорити зразу з тридцятьма учнями. Спілкується з одним, приніймні з трьома-чотирма, а останні «горобцям дулі дають».

Мова йде про перетворення навчальних закладів у заклади нового типу, що орієнтовані на виявлення та розвиток талантів.

Дивуєшся сучасним можновладцям. Невже довоєнні й особливо післявоєнні вчителі вчили «вас» бути такими ненажерливим, бездушними, котрі не знають історії та свого минулого, не замислюються над майбутнім, коли спостерігають красу своєї країни, красиві (і водночас гіркі) долі своїх близьких людей, людські драми, безсердечність разом із безоглядною душевною щедротою, приниження, злидні, хвороби, зичливе багатство, висоти розуму та безодню безпролазної глухості, без перспективи на краще майбутнє?!

З метою забезпечення провідної ролі інтелігенції в політичному житті країни необхідно, щоб їх голоси були визначальною складовою електорату. Тобто середня спеціальна освіта дає громадянину другий голос. Вища - п'ять голосів. А різного роду наукові досягнення, ступені, винаходи, звання тощо - ще десять голосів. А поки що як у прислів'ї: «Там, де збираються три українці, буде утворено п'ять партій».

Головна проблема інтелектуалізації країни - керуюча нами бюрократія. Усе це потребує значних організаторських зусиль, а для сучасної бюрократії це нереально. Треба розуміти, що інтелектуальною Україною не можна керувати сьогоднішнім стандартом, як і керувати взагалі.

Не можна бути творцем у лабораторії, у театрі, у школі, у літературі та мистецтві взагалі й водночас голосуючим «гвинтиком» правлячої «демократії», де твоя явка чи неявка на вибори нікого не цікавить. Але це вже інша тема.

Автори: Л. Корсун, Н. Корсун

Освіта.ua
29.02.2008