Ми добряче посиділи тоді в дубовому залі. Жлоб Коляда виклав мало не все, що мав. Козурін, довідавшись, хто прибув і з якої нагоди, негайно прискочив до нас, два бокали коньяку спаралізували його гороб’ячий мозок, і лейтенантик став вицвірінькувати щось про свого дядька-генерала, про те, що той в "органах", що перебуває мало не під столом у маршала Сталіна. Робінсон пив спокійно, твердо, не забував підливати доктору Томбергу, який тільки червонів, але тримався ще закостеніліше, ніж завжди. Я сказав Робінсонові, що в нас не відсьорбують з бокала, як ото він пробує робити, а п’ють до дна, а тоді цілують денце. Робінсонові така процедура припала до смаку, він кілька разів проробив запропоновану мною процедуру і щоразу з більшим смаком і охотою. Загалом кажучи, випити на дурняк люблять навіть ті, хто ніколи не мав колоній. Тоді що ж казати про колонізаторів? Робінсон тільки мурчав од вдоволення, а пан Спринчак, як вірний союзник, намагався не відставати, розпушував погрозливо вуса, очі йому соловіли, постать розповзалася, мов тісто з діжі, зате язик ставав як бритва. Пан капітан підсунувся до мене впритул і знов спробував виповідати образи на Сталіна і радянську владу.
— Який то соціалізм, прошу пана, коли все в руках цього узурпатора Сталіна? Він готовий був обійматися з Гітлером тільки тому, що той його хвалив. Ваш Сталін обіймався б і з самим дияволом, коли бачив би для себе вигоду! Бернарда Шоу ви підносили до неба, бо він вихваляв Сталіна і його табори, а того не помітили, що Шоу вітав також і Гітлера. Наш же Пшибишевський не зміг привітати Сталіна, і Пшибишевського ви заборонили.
Я тільки очі витріщив на пана капітана. Ну, чому я маю віддуватися і за Бернарда Шоу і за Пшибишевського?
— Слухайте, пане Спринчак, — підсовуючи капітанові бокал, запропонував я, — давайте краще вип’ємо з вами за дружбу й слов’янське братство. Слов’янський комітет, голова генерал Гундоров. Чули? Ні? Отак і я ніколи не чув про Пшибишевського. А пан капітан що-небудь чув про Ніздіковських?
— Ніздіковські? Хто такі?
— А мої сусіди в селі. Польська сім’я. і була в них дівчинка Броня, в яку я був закоханий. Яка ж гарна була Броня!
— Пан одружився з тою Бронею?
— Не міг. Я тоді мав десять років, Броня — років з дев’ять, не більше.
— і де ж вона?
— Броня? Броня вмерла, як вмерли всі Ніздіковські, як вимерла половина нашого села в голод тридцять третього року.
— Ви вмирали з голоду, а самі йшли на Польщу з визвольним походом? Від чого ж хотіли нас визволяти — від достатку й ситості?
— Казав же панові капітану, що був тоді ще учнем і не можу відповідати за війну, в якій не брав участі. За Вітчизняну відповідав своїми ранами, своїм життям і готов відповідати хоч і на страшному суді.
— Але ж війну вели такі, як пан, а не Сталін? Чому ж тепер усі лаври приписують тільки йому? Навіть Черчілль…
— Черчілля й питайте. А для нас Сталін — наш прапор. Вам це не подобається? Маєте заперечення?
Заперечення були в Робінсона. і не словами, а дією. Доблесний британець вичалапкував з-за столу із допомогою абсолютно тверезого, як виявилося, доктора Томберга заявив, що запрошує всіх присутніх серів прогулятися по парку. Звідки він узяв парк, я не знав, бо між віллами, які ми займали, росли, здається, самі яблуні, та коли ми опинилися надворі, Робінсон, крім яблунь, все ж запримітив ще якесь німецьке дерево — чи то липу, чи бересток — і, недовго думаючи, подерся на нього з чіпкістю й спритом індійської мавпи. Що то значить народитися й вирости в сім’ї потомственних колоніальних офіцерів!
Я ще не встиг зважити, чи такі дії Робінсона не плямують гідності британського офіцера, як пан Спринчак, мабуть, щоб довести всім свою капітанську кондицію, вихопив з кобури пістолета і дав залп по своєму союзнику. Козуріну це так сподобалося, що він ударив гопки, підскочив до дерева і, тицяючи в повислого на гілляці Робінсона, заверещав до Спринчака: "В зад його! В зад його!" Я ледве встиг упасти всім тілом на правицю пана капітана, і черговий постріл, на щастя, спрямований виявився вже не вгору, а в землю, та Спринчак і не виявив спротиву, одразу віддав пістолет і заспокоїв мене зі сміхом:
— Хай пан не переймається занадто, пане капітане. Це тільки польський гумор.
Я подумав собі: а те, що тебе Сталін разом з твоїм генералом Андерсом у тридцять дев’ятому засадив за колючий дріт і тримав там до початку війни — це, може, сталінський гумор? От жахнув би пан капітан Робінсона в те місце, що підказував одурілий від коньяку Козурін, — де б ми всі були з нашим гумором?
Не знав я тоді, що злі жарти, причепившись до чоловіка лиш один раз, можуть переслідувати його, як нечиста сила.
В п’ятницю вже зранку перед невиспаним Козуріним сиділа фрау Вільтруд і заливала слізьми все довкола з такою інтенсивністю, що можна було сподіватися нового всесвітнього потопу. Коли потоп, то потрібен Ной, і цим Ноєм міг бути тільки я. Козурін, звичайно ж, нічого не міг второпати з плачливого белькоту фрау Вільтруд, бо був сонний і дурний, щоб його трохи подратувати, я теж вдав дурника і довго не склеював з безладних схлипів чогось змістовного, та всьому на світі настає кінець, Фрау Вільтруд повідомляла, що завтра в Оденталі, в місцевій кірсі, вінчається руська. З ким? Звичайно ж з її Гюнтером! Чому саме з Гюнтером? Бо він зв’язався з вашою руською, і саме біля Оденталя його родовий будинок. Це вінчається він, Гюнтер, все вказує на це.
— Але ж ви з ним не розлучені? — поспитав я.
— Не грає ролі. Після того, як Гюнтер побув у концтаборі, для нього немає нічого святого! Це страшний чоловік!
— Страшний чоловік? То чому ж ви хочете його повернути?
— Ах, ви не знаєте, що таке самотність для жінки? Адже я ще зовсім молода жінка.
Щоб уже така молода, я б не сказав, але це питання не обговорювалося. Козурін, довідавшись про вінчання, аж зашкварчав од люті:
— Ми не можемо цього допустити! Поламати за всяку ціну! Беріть Попова і зранку туди. Це далеко?
— Десяток кілометрів.
— Сидіть там хоч з ночі, але щоб мені… Тільки подумати: дружина самого академіка Лисенка!
Він уже, мабуть, приміряв на свої курячі груди ордена за цю операцію, що ж до мене, то я не дуже горів ентузіазмом. Попов так само не був у захваті, довідавшись про кірху й вінчання.
— Стріляти в церкві — це не для мене, — скривився він. — Один англійський король убив у соборі архієпископа Кентерберійського, і йому цього не можуть простити вже вісімсот років.
— Ні стріляти, ні вбивати ми не збираємось, — заспокоїв я Попова. — А потім: чому саме в церкві? Ми підстережемо молодих біля церкви і там їх зацапаємо тепленьких!
Ми поїхали в Оденталь "цеппеліном" Попова, кожен у своїй формі, з орденами, з пістолетами, — нам нічого було приховувати.
Кірха була, як кірха: темна, шпичаста, калатав над нею досить пісний дзвін, негусто йшли святково зодягнені люди, переважно жінки, бо чоловіків або ж убито на війні або позамикано до таборів військових злочинців. Брати шлюб у такий час? Де тут візьмеш бодай скверненького жениха? А от же знайшла наша співвітчизниця, забувши про все на світі, а найперше — про славного сталінського вченого академіка Лисенка! Я сидів у машині й збовтував у собі справедливе патріотичне обурення, як гіркі ліки перед вживанням. Ах, лахудра, ах, сяка й така, з жиру телесується, закортіло їй німецької любові, родинних вілл і ще там якоїсь бенері, а я віддувайся! Чому це я, бойовий офіцер, у якого повні груди орденів, повинен віддуватися то за Бернарда Шоу, то за дружину академіка Лисенка, яка знати нікого не хоче? Вже коли й тримати когось за колючим дротом, то саме отаких клятих жінок, і не просто для профілактики, а постійно. Перманентно, як казали наші теоретики світової революції.
Попов торкнувся моєї руки, муркнув здивовано: "Оце? Не може бути!"
Повз нас проскочив новенький "джип", став, як вритий, за десяток метрів поперед "цеппеліна", з машини зістрибнуло двоє хвацьких англійських лейтенантів, один з них подав руку молодій пишній жінці, звів її з заднього сидіння, обережно взяв під лікоть, інший лейтенант негайно прилаштувався з другого боку і теж заволодів ліктем молодої жінки.
Ми з Поповим сиділи, як вражені громом. Наречена? Висока, пишна, білява, молода — кого цим здивуєш в Європі, повній жіноцтва? Але ж у білій сукні, на голові прозора фата, в правій руці букетик якихось штучних квітів — наречена, чорти його бери! Але де ж жених? Адже ці браві британські лейтенанти, з усього видати, тільки старші дружки, — чи бояри, чи як воно тут зветься в цих Європах? — самого ж жениха не видно. Може, він вже в кірсі, там жде свою найдорожчу? Все може бути. Але як могло статися, що цим дивним шлюбом опікується англійське командування?
— Попов, — прошепотів я, — ти що-небудь розумієш?
— Нічого не розумію.
— Що будемо робити?
— Треба брати їх, поки не опинилися в церкві!
(Продовження на наступній сторінці)