— Про неї потурбуємось ми.
Треба віддати належне Козуріну: тут він виказав таке вміння говорити з іноземним підданим, що мені й не снилася. Все-таки йому щось перепало від отого дядька-генерала з "органів".
Майор Стокс відкозиряв, забрав своїх лейтенантів і в супроводі небалакучого Попова відбув туди, звідки прибув.
— Ну, Сміян, — просичав Козурін, — я тобі цього ніколи не забуду!
— Давай-давай! — посміявся я. — Бережи своє дорогоцінне здоров’я, Козурін, і не втрачай пильності!
— Я подам на тебе рапорт у Хемер! — підскочив він до мене.
— Хоч господу богу подавай. Пиши од пуза! Можеш обписати мене з ніг до голови. Після того, як мене обписали німецькі осколки, мені вже сам чорт не страшний.
Козурін несподівано вспокоївся і був майже лагідний, коли сказав:
— Чорт тобі, може, й справді не страшний, та є дещо страшніше чорта!
Може, натякав на свого дядька-генерала і на недремні "органи", в яких той служив? Але дядько був далеко, а все неблизьке нас не лякає.
Ольгу Шиянову Козурін швиденько переправив до Хемера, а вже звідти вона помандрувала до нашої зони і далі — на Батьківщину. Чи хоч зняла з себе фату, чи так і з’явилася перед нашими доблесними прикордонниками? Це вже виходило за межі моїх зацікавлень, надто що Попов поставив перед нами нову проблему.
Цей загадковий Попов за ті місяці, що я його знав, завжди уявлявся мені таким собі добрим ярмарковим дядьком, який тримає на дні свого воза цілий міх несподіваних дарунків і час від часу розв’язує той міх, щоб показати те чи інше, зацікавити, привабити, набити собі ціну.
Так було ще при американцях, коли Попов, мало чи не на честь мого приїзду на Рейн, видав нам таємницю гітлерівського вченого-ракетника, так сталося й цього разу після ганебного провалу з дружиною академіка Лисенка.
Тактовно виждавши кілька днів після цієї історії, Попов, коли ми поверталися з польського табору (наша "селекційна" робота тривала там далі), похмикуючи і попирхуючи, сказав ніби між іншим:
— В мене є дані, що в Овераті переховується кілька родин радянських громадян. Там на околиці містечка ще гітлерівці поставили барак для іноземних робочих, от вони саме в ньому.
— Звідки такі відомості? — поцікавився я.
— Таємниця мадридського двору.
— Попов, не крутійствуй! — гукнув я.
— Коли я скажу, що маю відомості від німецьких антифашистів, це тебе вдовольнить?
— Припустимо. Але чому ти не сказав про це Козуріну?
— Бо я не люблю дристунів! Ти, мабуть, забув, що я з донських козаків.
— Та я не забув, а тільки весь час думаю, яка коняка витримає на своїм хребті таку тушу, як у тебе.
— А ваш Тарас Бульба який був?
— Тарас Бульба — це гіпербола, а ти живий чоловік. Та гаразд. Що ти пропонуєш з цим Овератом?
— Завтра вдосвіта підскочити туди, взявши "мерседес-бенц" з автоматниками Зябрєва, і подивитися, що воно і як.
— А як щодо Козуріна?
— Зробимо йому сюрприз.
Загалом кажучи, я жив не для того, щоб робити сюрпризи Козуріну, та існував же, крім Козуріна, й обов’язок, а свої обов’язки я звик виконувати.
До Оверату ми прибули ще до сходу сонця. Теплий вересневий дощик кропив нам дорогу, снував сиве павутиння у вузьких вуличках Оверата, сонно ляпотів над самотнім дерев’яним будуванням на околиці містечка.
Барак був — гітлерівський стандарт. Кам’яний підмурок, дерев’яні панелі, покрівля з толю, акуратно закріпленого дерев’яними брусками, три кам’яні східці до вхідних дверей, довгий коридор, обабіч нього двері до кімнат.
Автоматників Зябрєва я розставив під вікнами, ми з Поповим пішли на штурм вхідних дверей.
Штурмувати не було чого: двері виявилися незамкнені.
— Може, тут нікого й немає? — трохи розчаровано поглянув я на Попова. Але Попов уже не вдовольнявся навіть роллю доброго дядечка з міхом подарунків. Тепер він виступав у ролі фокусника, в якого з порожнього рукава виростає рука. Він рішуче ступнув до перших дверей у коридорі й стукнув раз і вдруге.
— Герайн, — почулося зсередини. Німецькою мовою означало: "Ввійдіть", — але німецьке слово ще нічого неозначало. Його міг промовити будь-хто. Адже ми в Німеччині, а не де-інде.
Ми ввійшли. Опецькуватий, у волохатій сукняній формі Попов і чорноземний капітан Сміян — голова до неба, руки й ноги так, як треба. Кімнатка виявилася невеличкою, тому точніше було б сказати: ми не ввійшли, а впхалися в неї. Вузеньке солдатське ліжко, заправлене сірою казенною ковдрою, під вікном мініатюрний столик, біля нього стілець, на стільці — німецький обер-лейтенант, в новісінькому офіцерському френчі з планками бойових нагород, в типових гітлерівських "колючих" галіфе з шкіряними леями, у високих офіцерських чоботях, — типовий німецький офіцер, все звичне, все, як треба, навіть офіцерський вишкіл ось він: господар кімнатки ввічливо підвівся нам назустріч, хрипкуватим баритоном відрекомендувався:
— Обер-лейтенант Дремлер.
Що він обер-лейтенант, я бачив і так, а що він там дремлер-штемлер-берегемблер, мені, як то кажуть, було до лампочки. Мені, та не Попову.
— Документи! — загримів Попов.
Документи-аусвайси? Будь ласка. Розстебнуто верхню кишеню, видобуто сіру, як і мундир, книжечку, розгорнуто перед нашими немилосердними очима. Знов той самий обер-лейтенант Дремлер Вольфганг-Іоганн, полк, дивізія, рід військ, фотографія. Панове хотіли ще чогось? Офіцер стояв перед нами так само високий, як я, худий, як чорт, типовий пруссак, германська військова кісточка, — що ми могли йому сказати, чим виправдати своє нахабне вторгнення?
— Ентшульдіге, — сказав я і ще раз повторив: — Ентшульдіге!
Німець теж пробачливо усміхнувся і сів біля свого столика, спокійно спостерігаючи за нашою незграбною евакуацією з його суверенної території.
Коли я зачинив двері цієї першої в бараці кімнати, щось мені мовби муляло, щось бентежило, але Попов не давав часу на роздуми, він летів уперед, як гарматне ядро, він уже штовхав ногами наступні двері, фокусник за всяку ціну мав знайти в порожньому рукаві нормальну, цілком здорову руку!
В сусідній кімнаті було молоде подружжя. Обоє біляві, вродливі і нещасні. Білоруси. Вивезені на каторжні роботи, тут познайомилися, одружилися після Перемоги, тепер не знають, як добратися додому.
— Ой, братки! Ой, рідненькі! — безпорадно заметушилася перед нами жінка, то припрошуючи сідати, то намагаючись нас чимось почастувати, знов кидаючись то до нас, то до свого розгубленого, як і сама, чоловіка в радісній розтривоженості і переповненні несподіваним щастям. — Та невже ж додому? Та невже ж правда?
— За болотом стужилася, — спробував за легенькою насмішкою над дружиною приховати і власну радість молодий білорус.
— Ви що — не чули хіба, що вже сотні тисяч відправлено звідси додому? — здивувався я. — Три місяці з Дельбрюка йдуть ешелони. Сімдесят кілометрів звідси — і не чули?
— А й не чули ж! — притиснула до грудей руки жінка. — Нічого не чули. Наші сусіди кажуть нам: нікому ми не потрібні. Ніхто не жде. Одна путь — на Гамбург, а там американський пароплав забере й повезе за океан. Вже нам і квитки привезли.
— Хто вам привіз квитки?
— Сусіди по бараку. В тих он трьох кімнатах. Вони всі з Прибалтики, добрі люди, а кажуть, що ми нікому не потрібні, про нас забули.
— Товариш Сталін ні про кого не забув, — твердо промовив я. — Збирайтеся, поїдете з нами. Наші хлопці допоможуть вам повантажитися. А ми зазирнемо до ваших сусідів.
Перші двері по коридору навпроти відчинилися від легкого доторку руки Попова. Враження було таке, ніби їх щойно ледь прихилили. Підслуховували чи визирали в коридор?
Ми ввійшли без особливих церемоній, бо після почутого від білорусів про квитки на американський пароплав треба було діяти швидко й без вагань. Прибалтика з сорокового року стала радянською, всі її мешканці — радянські громадяни, а я офіцер по збиранню радянських громадян з усіма відповідними наслідками.
Попов рвався до кімнати ще з більшою агресивністю, ніж я, він опинився поперед мене, та чомусь вийшло так, що його ніби й не помічено, на мене ж, мов молода тигриця, налетіла чорноока високогруда дівчина і, зневажливо кривлячи повногубий рот, обурилася:
— Як? Не питаючи, вриватися до чужого помешкання? Де ж офіцерська ґречність? і це радянський офіцер? Славний переможець?
Попова вона відверто зневажала. Атака йшла на мене. До того ж дівчина говорила польською мовою. За столом посеред кімнати сиділи, мабуть, батьки високогрудої дівчини: схожа на неї вродлива чорнява жінка і лисий чоловік з інтелігентним обличчям, схожий чи то на інженера чи на вчителя. Принаймні, таким він мені видався.
Я щось промимрив на своє виправдання, хоч як тут виправдаєшся? Жінка від столу й собі додала щось осудливе на нашу адресу і так само польською мовою. Мабуть, ми з Поповим або ж не так зрозуміли білорусів, або ж справді не туди вскочили зопалу.
— Пробачте, — сказав я, — нам сказали, що тут громадяни з наших Прибалтійських республік, тому ми…
— На щастя, Польща ще не є вашою так званою республікою, — гордо заявила дівчина, — і ми не дозволимо хамського поводження.
(Продовження на наступній сторінці)