О, безтурботна молодість! У тих моїх запевняннях про прекрасний стан здоров’я Сталіна було більше нахабства, ніж знання, до того ж нахабства Козурінського трибу. Але що я міг вдіяти? Становище зобов’язувало. Я, селянський син, з глини і соломи, виявляється, діяв за принципом французьких аристократів, ні сном, ні духом не відаючи про той принцип. Ох, це становище і його мертвотні зобов’язання! Скільки лиха постало на світі, скільки полягло люду задля тупого дотримання цього холодного принципу!
В таборі нас очікувала несподіванка. Зустрічали нас капітан Спринчак і комендант табору. Робінсон запізнювався. Такого з ним ще ніколи не було!
Загалом кажучи, без Робінсона я почувався навіть краще. Щоправда, наша комісія без нього не могла почати свою роботу, зате ніхто не доскіпувався в тебе, як здоров’я маршала Сталіна, а ти міг прожити день, не відаючи, як себе почуває англійський король. і димом американських сигарет мені не треба було давитися — курили собі на радість і вдоволення Попов і капітан Спринчак, а я сидів біля вікна й милувався гарними дівчатами, які хоч і прогулювалися по табору не без чоловічого супроводу, але від того не втрачали своєї вроди і гожості. Відкриття не дуже патріотичне: жіноча краса існувала й за межами СРСР.
Несподівано Спринчак, той самий "офіцер Миколайчика", як подумки прозвав я його, пишновусий капітан, який тільки й знав, що клацати каблуками та підносити до дашка конфедератки два пальці, ніби відхрещуючись від мене ("Цур тобі, пек!"), рішуче переставив свого стільця з "лондонської" на "радянську" половину столу, нахилився до мене, зазирнув у очі, спитав майже по-дружньому:
— Пан капітан був на війні?
— А це що? — показуючи на свої ордени, образився я. — У нас нагороди — не задля декорації, а тільки за діло. З перших днів війни і до самого кінця — на передовій, коли не лічити перебування в госпіталях. Три тяжкі поранення, три госпіталі в тилу, а так — війна і війна. До речі, третє поранення — в Польщі, на Віслі, був майже вбитий, але ожив, і ось тепер перед вами.
Спринчак зітхнув:
— На жаль, я не бився за Польщу в Польщі.
— За Польщу в Польщі? А хіба є такі способи: битися за своє не вдома, а десь?
— Пан чув про армію Андерса?
Я засміявся:
— Ще б не чути! Я саме виписався з госпіталя в Ташкенті, коли там було повно андерсівців. Весна сорок другого. Точно? Чомусь так сталося, що в нас був хліб, а в андерсівців — повно горілки. Півлітра — на буханець, така тоді була такса.
— Я теж був тоді в Ташкенті і теж міняв горілку на хліб, — усміхнувся Спринчак. — Польське військо формувалося в Бузулуку, на Уралі, тоді через Ташкент нас перевезено до Ірану і далі до Сірії. Роммель через Лівію і Єгипет загрожував прорватися до близькосхідної нафти, і ми мали захистити ту нафту, бо в ній була вся надія цивілізації.
— Для мене Бузулук — це сніги й мороз. Я їхав на фронт з Ташкента в квітні, там уже все цвіло, а в Бузулуку, досі пам’ятаю, замети були такі, що доводилося вискакувати з вагонів і розчищати колії, щоб поїзд міг іти далі. А там, у Сірії, хоч погрілися після Бузулука?
— Польським офіцерам доводилося грітися після сталінських таборів, до яких нас кинуто восени тридцять дев’ятого. У вас це називалося тоді: "Визвольний похід", — радянські війська парадували разом з гітлерівськими в Бресті й Білостоку, Польща тим часом вмивалася кров’ю. А її захисники опинилися аж на Колимі. Мені ще пощастило; я попав не в Катинь, а на Колиму. Пан, звичайно, не чув про приіск Золотистий? Начальник лагпункту Петров, оперуповноважений Анісімов. Я не забуду Сталінові цього ніколи, так само як світ ніколи не простить йому договору з Гітлером про дружбу й кордони.
Мені подумалося, що Робінсон навмисне запізнився сьогодні, щоб віддати мене на поталу пану Спринчаку, в якого вже, мабуть, давно свербів язик виказати радянському офіцерові все, що лондонські "миколайчики" думають про нас. Але до чого тут я і чому я повинен усе це слухати?
— Пане Спринчак, — рішуче заявив я капітанові,— давайте внесемо деякі уточнення. По-перше, в тридцять дев’ятому році я ще вчився в школі і ні в які визвольні походи не ходив. По-друге, ви кажете: світ не простить. Може, давайте будемо точнішими: не світ, а Польща?
— А Польща — це цілий світ. Ми члени сім’ї народів. Історія розкидала нас по всьому світу, і ми стали світом, але водночас залишилися Польщею повсюди, куди закинула нас доля. Польща для нас, як церква в Святім письмі: "І ворота пекельні не подужають її" (Матфей, 16, 18).
Святого письма, ясна річ, я не читав, бо в школі не проходили, про українців, яких розкидало по всім світі, як і поляків, щось чув, але про них у нас говорилося однозначно: зрадники. У наших сусідів Андріїв старший син Семен з петлюрівцями втік до Польщі, то діда Андрія і його середульшого сина Павла знай викликали до району і доскіпувалися, де Семен і чи не підтримують вони з ним таємного зв’язку. Товариш Сталін невтомно закликав усіх до пильності, і вже такими всі ми росли й виховувалися, повторюючи слова вождя: "Не дело большевиков почивать на лаврах и ротозействовать".
— Щодо політики не знаю, — сказав я Спринчаку, — пан капітан повинен розуміти, що я тільки бойовий офіцер та й годі. Війна закінчилася, ми молоді, чого ще треба? Минуле надто велике, щоб його можна осягнути. Для нас тепер все минуле в війні, яка лишиться в пам’яті на тисячу років. Чого вартий один тільки Сталінград. Перед ним усе мізерніє.
— А Варшавське повстання? — поклав собі на вуса руку пан капітан Спринчак.
— Тільки епізод у великій війні. Тяжкий, трагічний, згода, але ж тільки епізод.
— Як для кого. Все має свої виміри. Сталінград — подія світова, але ми, поляки, мали свій Сталінград — Монте Кассіно.
— Не чув. Не знаю.
— Це монастир в Італії. На неприступній горі. Коли союзники висадилися в Італії і йшли звитяжно півостровом з півдня на північ, у Монте Кассіно засіли есесівці, і вибити їх змогли тільки польські вояки. Ми пішли штурмом, більшість з нас полягло, але Монте Кассіно було взято.
— Ви були там?
— У мене три бойові нагороди за цю операцію.
— Що ж, мій "Олександр Невський" — за Віслу.
— Пан міг би повторити безсмертний девіз поляків: "За вашу і нашу свободу".
— Непоганий девіз. Мені він подобається набагато більше, ніж усілякі балачки про те та про се, від яких тільки паморочиться в голові. Я звик дивитися на життя просто.
— Справи набагато скомплікованіші,— зітхнув Спринчак, — пан капітан слухає радіо? Музику по радіо.
— Як доведеться.
— Пан звернув увагу, що Європа передає найрізноманітнішу музику: Бетховена й Шопена, вальси Штрауса, джаз, а що передає Москва? З ранку до вечора тільки й чутно: "Калинка-малинка моя…"
Я розреготався:
— Що ж тут поганого?
— Одноманіття, пане капітане! Одноманіття призводить до узурпації. Починається з пісеньок, тоді військові марші, тоді стрілянина й концтабори…
— і все це від "Калинки-малинки"? Пане капітане, не смішіть!
Тут прикотив Робінсон з дохлякуватим доктором Томбергом, але зовсім не для того, щоб припинити нашу суперечку з Спринчаком і навернути нас до "селекційної" рутинної (практично майже безплідної) роботи. Де там! Мов розбитий стовбняком, Робінсон задубів посеред приміщення і, цілячись уже й не повзверх наших голів, а в саму стелю, урочисто прорік:
— Містери, за дорученням союзницького командування маю честь повідомити вас, що Японія вийшла з війни.
— Після того, як Квантунська армія капітулювала перед радянськими військами, цього слід було сподіватися з дня на день, — зауважив я спокійно.
Робінсон терпляче вислухав Попова, який перекладав мої слова, тоді ще з більшим спокоєм вистрілив у стелю чергову порцію своїх новин:
— Японія капітулювала після того, як Сполучені Штати Америки, які нині перебувать на вершині світового могуття, скинули на японські міста Хіросіму й Нагасакі атомні бомби. Тільки в Хіросімі за попередніми даними від вибуху А-бомби загинуло від 200 до 300 тисяч чоловік. Таким чином, англомовний світ сьогодні володіє наймогутнішою зброєю, яку будь-коли знало і, очевидно, знатиме людство. Ефективність атомної бомби фантастична.
Робінсон і далі дивився в стелю, показуючи нам своє ретельно виголене підборіддя, але я надавав можливість втішатися цим видовищем панові Спринчаку разом з комендантом табору, сам же поглянув на польського капітана з неприхованим глузуванням: "То як там, пане капітане, з вашою Польщею, що вся, як церква, якої і ворота пекельні не подужають, і як світ цілий? Ось вам світ уже й розокремився новою бомбочкою на англомовний і на весь інший — без бомби і без надій, виходить?"
(Продовження на наступній сторінці)