Уже сьогодні 13 днів, як відбулося Жовтнево свято, де я одержав од вас поздоровлення з Жовтневою революцією, де я кров проливав під час зверження царського гніту, де моїх товаришів багато й багато загинуло, а нас осталося старих більшовиків мізерна частка.
Як святкувалося? Мені було добре. Я на свято нікуди не пішов, а пішов до рідної мами, а твоєї бабусі, Петрику, вона виплакалася добре, і я коло неї, й позгадувала нас усіх, а особливо дядька Сашка, розстріляного фашистами, і тебе, Петрику, що бився з фашистами й зазнав від них стільки лиха й страждань.
Вдома в нас трудненько, чуть-чуть я корівчини не збув, у нас уже багато корів попродавали через пашу, але я затримав, коли тут після свята в колгоспі стали видавати на трудодні кукурудзяне бадилля прямо на пні, в степу. Мені дали сорок сотих. Одарка Харитонівна, хоч і старенька вже, три дні рубала, а я на роботі й по хазяйству; нарубала цілу гарбу, й привезли додому, а тут багато колгоспників не мають скотини ї це своє бадилля продають, то ми ще й підкупили. На Жовтневі свята мені видали в додаткову оплату теличку Зорьку, і тепер Одарка Харитонівна втішається, як з малою дитиною. Свинку ми поставили на відгодівлю, бо сьогодні в колгоспі нарахували по двісті грам на трудодень, а мені на десять місяців припадає 193 кілограми в качанах, так що свинку до Нового року підгодуємо.
Тепер яка моя робота? Працюю фуражиром. Робота неважка, пішов, видав колгоспним коровам гарбу соломи, попідгрібаю і сидю собі, тепер корму і грама не може ніхто взяти без вимоги. Зараз у нас в Озерах через стихію в колгоспі на зимівлю всього тваринництва залишають за планом корів і нетелей та волів 450 штук, а решту 750 голів реалізують, коней залишають тільки 40 штук, а решту 143 вбивають у день по три коняки і варять свиням. Свиней оставляють 250 штук, а решту 910 реалізують. Так само з птицею. Оце таке положеніє склалося в нас з кормами. Тепер відносно клімату. У нас зараз дощі через кожний день, тепло, скотину пасуть, паші багато, озимий хліб небувалий, жита такі, що в стрілку пішли, так що доводиться скошувати або спасувати. В колгоспі ждемо зими, роботу кінчили, я тепер маю вільний час, саме почитати б можна, бо такі ж ночі довгі. Я коли був у вас в Одесі, то здивувався, що у вас так багато книжок, і просив у Агуль, то вона мені дала книжку, зветься "Журбіни", і я перечитав її тоді, а тобі, Петрику, й не сказав, бо там про старого якогось діда робочого, а я ще дідом не хочу, ще з молодими позмагаюся. Тепер учора вечором 19 листопада приїхав до Карналів мій племінник, син покійної тьоті Полі Женько з Казахстану, де привіз з собою торбу грошей, а на собі торбу вошей. Це він був там добровільно два місяці і розказує, що там дуже добре було, але ж такий худий, тільки очі блищать, він там вантажив хліб на машини й з машини, саму пшеницю, і два місяці не переодягався й не мився, бо води немає, тільки пити, та варити їсти, та для машин, привіз повен чемодан одежі й білизни, а на собі порвав троє штанів і грязний їхав звідти поїздом десять днів. Так що вчора нагріли кип'ятку й ошпарили турицю на нашому "казакстаиі", й трохи я почортував його, що він не вдався в Карналів і такий засвинячений там позорився серед людей і наше прізвище ганьбив.
Тепер посилаю вам палке вітання, й бажаємо якнайлуччого в вашому житті.
З пошаною остаюся я твій батько, цілую крепко, Андрій Карналь".
Минуле, перестаючи бути таємницею, втрачає всі свої чари, і часто з'являється спокуса відкинути його, як зношений одяг. Та чи й таке вже воно минуле, коли йому — лише двадцять літ? Батько, мовби в намаганні порятувати сина від захоплення несуттєвим, як він вважав, з пережитого, у своїх листах був гранично діловий і точний. Не було в його листах переказів, легенд, казок, таємничої підоснови селянського буття, в якій цілі покоління черпали темну поезію поєднання з вітрами, сонцем, землею, зорями, всесвітом. Легенди й перекази належали безповоротно світу жіночому, казки лишалися в ері дідів, що вже пішли з життя, малий Петько ніколи не чув од батька жодної казки, тільки дід довгими зимовими ночами, лягаючи з онуком на гарячій черені за високим комином, на якому баба Марфа накладала брусків господарчого мила (висушене не так швидко змилювалося), швидко й нерозбірливо бубонів йому казку за казкою без перепочинків, без пояснень, без називання, сплітаючи все в якийсь безкінечний фантастичний епос, в якому губилися, власне, й слова так само, як губилися вони під час дідових молитов перед іконами, і коли й сам мов не розбирав нічого з дідового бурмотіння, то Петько й поготів був вимушений задовольнятися самим звучанням дідового голосу й згодом збагнув, що, мабуть, у казках важить найперше й не зміст, а настрій, вони мов музика, мов оті сто тисяч українських пісень, сплетених у кільце захватів, зачарувань, страхів і надій. Може, тому батькове покоління входило в життя без казок і синів своїх вело за собою з бадьорою пісенькою: "Ми рождены, чтоб сказку сделать былью..." Чи не ставало занадто одновимірним і нудним життя без казки? Карналь не міг би сказати з певністю, казки лишалися для нього в якійсь прекрасній, але недосяжній далині, коли ж чув, що поряд з ним живуть люди, які, скажімо, обрали собі за фах складання нових казок, то дивувався незмірно. Бо хіба може існувати підробка під казку? Тому завжди надавав перевагу людям, які творять саме життя і то такої щільності, що дорівнюється .воно іноді полям стиску в зоряних системах, де фантастичні сили енергії витісняють з себе навіть матерію.
"Озера, 21 лютого 1974 р.
Дорогий синок Петрик!
Перш за все сповіщаю, що ми до цього часу живі-здорові, чого й тобі бажаєм, і сумуємо досі за нашою незабутньою невісточкою Агуль і плачем, як згадаємо, що така молода і славетна жінка і пішла з цього світу, досі не віриться, що вона загинула, бо дід Гнат одне каже, мовляв, умирає тільки той, хто не хоче жити, а хто хоче жити, той живе далі. Дідові Гнатові вже сто років, а його бабі Парасці дев'яносто сім, і обоє живуть, а Вась-ко, їхній син, твій товариш, секретарем територіальної парторга-нізації в нас, це вже йому більше, як тобі, Петрику, бо він на два роки старший.
Дома у нас все в порядку, я працюю на старім місці, в коморі, підготовляємося до сівби весняної, очищаємо посівний матеріал та завозимо з станції, готовимося дати другий мільярд пудів хліба для нашої країни, як дали торік. Погода в нас вже другий місяць стоїть сира, велика грязюка, прямо в пояс, тракторами так порозбивали дороги, що ніякі машини не ходять,
Тепер опишу вам, як восьмого лютого відзначали мій день народження, це вісімдесят років, я вже в селі після діда Гната, баби Параски та старої Трохимихи найстарший, а це працюю на постійній роботі, тобто триста шістдесят п'ять днів на рік щодня йду на роботу без вихідних, без хвороб і перепочинків. У цей день у нас зібралося в 12 годин вісімдесят душ, голова колгоспу Зінька Лебідь з чоловіком і голова сільради Карпо Дудка, і приїхали секретар райкому партії і голова райвиконкому, і всі з жінками, і була музика, баян, скрипка, бубон, пити йісти було теж, пива 55 бутилок, горілки 45 пляшок, вина шампанського 5 і коньяку 18 пляшок, та ще була в мене каністра спирту, але його ніхто не пив, так що залишився весь цілий. Одержав я 91 телеграму до дня народження, але всі брали твою телеграму, Петрику, і одно читали, бо всі інші телеграми, то там тільки "поздоровляємо з днем народження" та й усе, а в тебе для всіх дуже цікаво написано, і всі одно казали: ось у нас народився академік, і це ти виховав, діду Андрію, нашого радянського академіка, і я аж заплакав від радості, що так гарно живемо, а воно вже старий, вісімдесят років, а мачусі твоїй уже вісімдесят чотири, але ще будемо жити.
Пиши мені, Петрику, як там моя онучка Людочка з своїм чоловіком, може, влітку приїде в гості. Сьогодні в нас сніжок випав, дороги трохи підморозило, може, трохи налагодиться.
Поки до побачення, остаємося ваші рідні, міцно цілуємо, обнімаємо, твій батько Андрій Карналь і Одарка Харитонівна".
(Продовження на наступній сторінці)