Єрмолаеву, яка на багато років стала мовби ідеалом краси. Зіньчина краса творилася серед магнітних завихрень, безмірів енергії, тисячі дияволів розшарпували цю тонку дівчину на всі боки, вона летіла кудись, готова була переробити всі роботи, повсюди встигнути, всього навчитися, у всьому бути першою, її енергійність, самовідданість, непосидючість, жадібна обдарованість сприймалися як знак очищення від тих неприємних нашарувань, що могли неминуче бути на ній від дядька Федора, вона скидала з себе шар за шаром тягар походження, зішкрібала щонайменші залишки дріб'язку, випручувалася з тенет примар-ливого спокою, рвалася на світло, до яскравості, але не хотіла бути там сама, мерщій відчиняла двері для всіх, хто міг бути ув'язнений в неминучості сільської щоденності, ставала, розпроставши весело руки в світлому чотирикутнику широченних дверей, і кожен охочий радо кидався туди, а серед них Петько Карналь одним з найперших.
Ідеальний порядок у коморі у дядька Федора було порушено. Зінька скомандувала хлопцям, щоб вони перегородили комору скринею, скриня мала слугувати сценою, .за "сценою" в кутку тулилися "актори", перед скринею, в "залі" збиралися глядачі, режисером, художником, актрисою на головних ролях була, ясна річ, Зінька, репертуарна частина теж лежала на ній, вони переграли все, що могли дістати в Озерах, почали з "Назара Стодолі" Шевченкового, де Петько грав другого свата, який за весь спектакль тричі повторює "так-таки так", стверджуючи слова першого свата, але для цього підтакування Петькові довелося просити в бабусі червоного тканого козацького пояса, у діда брати сиву смушеву шапку, а замість чумарки прилаштовувати мачушин, ще дівочий, сукман. Зате вже в "Мар-тині Борулі" Петько грав Омелька, і коли розповідав, як у нього в городі вкрали коней, кобеняка й чоботи, то при цьому, за бказівкою "режисера", так енергійно чухав ліктями боки, що "публіка" реготала до різачки в животі, й малий Карналь був об'явлений першим комічним актором серед недорослого населення Озер.
В "Загибелі ескадри" Петькові дуже хотілося грати роль Гайдая, щоб бути на сцені спільником, товаришем, другом Оксани-Зіньки, але Зінька на Гайдая вибрала Мишка Задо-рожнього, високого, вродливого, синьоокого, куди там тонкошийому карналяті! Петькові ж дістався боцман Бухта — "мі-дяшки-залізячки драїть", нічого героїчного, і коли б Петько не був закоханий у Зіньку, то ніколи б не згодився на таку роль.
Це був, так би мовити, перехідний період у Зіньчиній діяльності. Тоді ще ніхто не знав, куди кинеться вона після "театру", ніхто не вгадував у Зіньці громадських талантів, може, й вона сама ще про них не знала, Петько ж підсвідомо спробував зачепитися саме за літературу, привернути до себе Зіньчину увагу коли й не в якійсь геніальній ролі на "сцені" її "театру", то в спектаклі, вигаданому й відрежисованому ним самим від початку до кінця.
Поміг йому Антін Губрій, а коли точніше, то Сервантес. Антонів старший брат Федір привіз звідкись (звідки саме, встанови-* ти не вдалося, бо шляхи книжок в Озерах були в ті часи не простежені) пошарпаний роман Мігеля Сервантеса де Саавед-ра "Дон-Кіхот". Антін прочитав книжку сперше сам, як воно й годилося, тоді, знаючи Карналеву жадібність до книжок, "на один день" дав Петькові, і хоч мачуха звеліла ганяти горобців з конопель, "Дон-Кіхот" був прочитаний за день, і не просто прочитаний, а пережитий, так ніби всі події з Лицарем Сумного Образу відбувалися тут-таки, в Озерах, он там, за Паламаре-вою хатою, ніби він жив у такій хаті, як у Аврама Воскобойни-ка, і там, у притемнених сінях, і вмирав, оголошуючи свій заповіт, і Петько бачив широке бідне ложе, застелене ковдрою, вікно, завішене ряденцем від сонця, притрушену полином од бліх долівку, капосних курей, які щоразу вриваються в сіни, щойно хтось відхилить двері.
Увечері Петько побіг до Антона віднести книжку, Антін вивищувався над лозовим тином, широко перемірював двір, ставши на ходулі, які тоді чомусь ускочили в моду серед малечі, його сестра Галька, білява, товстенька, як і Антін, бігала слідом, канючила, щоб він дав їй спробувати, а він зневажливо поплямкував товстими своїми губами, поштурхував її ходулею.
— Ну, давай,— канючила Галька.
— Ось відчепись.
— Дай!
— Відчепись.
Петько пошкодував, що так швидко має віддавати книжку Антонові, однаково ж той, мабуть, і забув про Дон-Кіхота, захоплений своїми ходулями, він переступав босими ногами в м'якій, уже холонучій вуличній пилюзі, мовчки спостерігав за вовтузінням брата й сестрички, міцно притискував під пахвою розм'яклу від багатьох запеклих читань книжку, ще й не знаючи, * що тримає один з найславетніших творів світової літератури, і ще стояло йому перед очима все химерно-прекрасне життя сумного лицаря, але вже поймалося воно якоюсь імлою, уява членувалася, мов просвічуваний скісним промінням туман або дим, звичка переносити все читане в книжках на ту землю, якою ходив сам, переселяти навіть найрозкішніших імператорів і королів у прості озерянські хати, лише відповідно добираючи для кожного за його значенням або ж чиюсь хату під черепицею, або й під бляхою, з штудерно прикрашеним димарем і з вирізаними з бляхи візерунками, кониками й пташками на димарі, на ринвах, на гребені й усіх чотирьох скатах покрівлі, ця звичка наштовхнула Петька на думку, від якої він аж завмер, ще не вірячи, що це може статися, що ось зараз він скаже Антонові, й Антін,.. Але обачливість підказала Петькові, що починати треба не з Антона, а з Гальки, щоб відразу мати собі спільницю, він перескочив через тин, жартома вхопився за Антонові ходулі, так що той, втративши рівновагу, вимушений був зіскочити на землю й заміритися на Карналя, не вдарити, щоправда, а так, для годиться, та тут згадав про книжку, вихопив ЇЇ в товариша з-під пахви, спитав: "Ну? Не я казав?" Але Петько мав перед очима Гальку, а коли по щирості, то десь далеко-далеко виднілася йому Зінька, що не могла лишитися байдужою до його відчайдушного задуму.
— Хочеш,— спитав він несподівано Гальку,— хочеш стати нашою Дульцінеєю?
— Ким? — досить кисло поцікавилася Галька.
— Дульцінеєю.
— А хто це?
— Тю, дурна, та це ж дама серця Дон-Кіхота Ламанчсько-го! — вигукнув Антін, знов пробуючи залізти на ходулі, але в нього нічого не виходило, бо книжку він теж не хотів випускати з рук, забагато, як на такого малого й не дуже вправного хлопця. Врешті він вимушений був здатися, великодушно запропонував Петькові:
— Хочеш походити?
— Дай Гальці.
— Не вміє. Носа розквасить, буде мені від матері.
— Да-ай! — зарюмсала Галька.
— Бачиш? А ти їй — Дульцінею. Та вона й не читала і читати ще не вміє таких книжок.
— Справжня Дульціїіея Тобоська теж не вміла читати, ти ж знаєш.
Антін подивився на Петька вже трохи аж налякано.
— А ти як знаєш, що вона не вміла?
— Написано в книжці. Я оце читав, Антошо, і думав. А що, коли нам, як Дон-Кіхот? На вітряки, на баранів, на чаклунів та відьом?
— Нам? — Антін відступився від Карналя, зміряв його очима.— А хто ж Дон-Кіхот? Чи не ти?
— Ну, я.
— А Санчо Панса?
— Ти.
— Я?
— Ти. А Галька.наша Дульцінея Тобоська.
— А чарівник хто ж?
— Чарівник? — Карналь розумів, що відповідати повинен не гаючись, тільки цим він переконає Антона, але ж у Озерах надто багато було претендентів на роль характерників, чаклунів, дрібних ошуканців —Ну... Ну, дід Ирха... Він коло своїх бергамот якісь там брязкальця й дзвіночки порозвішував, а сам на возі в садку спить, щоб ніхто й грушки з дерева не зірвав.
От би його...
З Ирхою, здається, він вгадав, бо Антін давно мріяв поласувати бергамотами в діда, та й хто не мріяв, але ж як ти до них підступишся, коли там мало не сама нечиста сила мобілізована для охорони? Про вітряки, овець, цирульників, мідні тази, губернаторів, купців Антін уже і не розпитував, не цікавили його й рицарські обладунки, бо щитів, списів, луків, мечів у селі можна понаробляти скільки завгодно й з чого завгодно.
— А коні? — нарешті знайшов він найуразливіше місце в задумі Карналя.— Де ти візьмеш аж двоє коней? Чи, може, тобі з колгоспу видадуть для подвигів Бидла й Лапка?
Бидло й Лапко стали своєрідною легендою "Червоного борця". Вже забули, чиї вони були до колгоспу, але тут спарувалися, мов два рідні брати, обидва неоковирні, якоїсь мишиної масті, з велетенськими, вивернутими незграбно копитами, а вже що ледачі, то нічого подібного в Озерах за всю їхню історію не було ні серед світу людського, ні серед тваринного. Вони йшли тільки туди й тоді, куди хотіли й коли хотіли. Ніякі підганяння, вйокання, нокання, ніякі батоги, палиці, дрючки не помагали, об них можна було ламати голоблі, однаково ні Бидло, ні Лапко не зрушили з місця, коли в них немає такого задуму чи бажання, це були й не коні, а якісь конячі філософи-стоїки або просто конячі пам'ятники, в які помилково хтось вдихнув життя, і навіть самі ці коні, видно, не знали до ладу, навіщо їм це життя і що з ним робити. Подвиги па Бидлоні чи Лапкові — це було й не смішно: це просто була смерть будь-якого наміру, смерть уяви, смерть мрії.
— Ні,— сказав Карналь,— замість коней ми з тобою використаємо ходулі. На ходулях теж, як на коняці. Знесений над світом, піднятий над землею, далеко видно, всіх ворогів перевершуєш.
(Продовження на наступній сторінці)