Відстань між двома батьковими листами — двадцять років. Чим вони були заповнені? Можна відповісти одним словом: зміни. Вічна стурбованість народу, який не дозволяє собі ні перепочинку, ні розслаблення. Тому зміни завжди на краще, тому й забувається все життя гнітюче, всі незроблеиі справи, несплаче-ні борги, власні й чужі гріхи. Батькові листи були завжди далекі від белетристичних амбіцій, вони мовби нагадували Карналеві, що не слід забувати свого походження, і.він, хоч дико заклопотаний, щодалі більше вгрузаючи в безмір проблем, які намножувалися, модно висловлюючись, по експоненті, іноді мимоволі вже й не відбігав думкою в минуле, а ніби провалювався в безодню спогадів, щоб задовольнити споконвічну людську жадобу поглянути на себе збоку, визначити масштаби змін власних. Але щоразу переконувався: бачиш довкола безліч людей, але не себе самого. Себе все ж таки вигадуєш так само, як власний голос, якого майже ніколи не чуєш і не впізнаєш, коли лунає він, скажімо, по радіо. І від отого невміння побачити себе самого зроджується відчуття безсилості. Ти тільки такий, як є, а не той, що був чи колись буде. Ти схожий на час, відмірюваний годинником, час зупинений, закляклий, вмерлий, убитий, бо годинник завжди показує саме цю хвилину і нічого більше — ні назад, ні вперед. Люди, від природи не наділені силою перевищувати самих себе, охоче підкоряються автоматизмові часу, і тоді запановують настрої жити лише нинішньою хвилиною, пливти за течією, покладатися лише на власні зусилля, забуваючи про корені, не зазираючи до верховіть. Тоді думати про життя своє боязко, бо схоплюєш лише кінцівку, лише найближче, все попереднє тоне в цілих океанах подій, яких ні уявити, ні перелічити, і такий чоловік мовби й не жив, а лише присутній нині при розв'язці власного життя. Все вже сталося ніби за межами його досвідчень: любов, ненависть, мужність, страждання, зради, дружба, витривалість. І не розуміють таки люди, що, повертаючись до самого себе, прагнеш знов дорівнятися собі в хвилини найвищих злетів і відчуваєш щоразу, як це болісно тяжко, а то й взагалі неможливо. Так ідеш уперед, вічно повертаючись назад, відбігаючи, щоб розігнатися, як малий хлопчик, щоб.перестрибнути калюжку, або й світовий чемпіон, який, перш ніж здійснити стрибок за червоний прапорець світового рекорду, відходить назад для розбігу.
Чи є в нас історія, підоснова, підґрунтя, корені, тривалість, чи багаті ми багатствами багатовіковими й неосяжними, а чи тільки примітивна електронність, машинна оголеність, безжальна функціональність, де вмирають усі мрії, де немає спогадів, перепочинків?
Твоє походження, твоя історія, історія твого народу ніби підпирає тебе, намножує твої сили, ти набуваєш багатовимірності, тобі здається, ніби життя твоє не обмежується скромними вимірами, які дозволяють закони природи,— адже ти заволодів ще й законами історії, і ось уже тобі тисяча й десять тисяч років, а попереду — незміримість і необмеженість! І гірко стає тобі, коли, озираючись назад, помічаєш недбальство й нехтування досвідом народу навіть на прикладі невеличкого твого світу дитинства. Хтось же бився в тринадцятому столітті з татарами на Химчиній горі, раз там стоять тепер татарські могили, не пускав татарських вершників у плавні пасти їхніх коней, а може, не пускав і на Київ, бо ж Батий ішов на золотий город русичів понад Дніпром? А хто? Ні імені, ні спогаду. Та що тринадцяте століття? Навіть ті порубані махновцями коло Олійнички червоні бійці — хто вони, які їхні імена, яке походження, звідки вони? Ніхто нічого не знає, все змивається весняними дніпровськими водами, все проростає травою, розноситься вітрами, тільки безіменні сліди, як оті глибочезні, мов на місячній поверхні, метрової глибини колії в плавнях посеред шелюгів, вибиті радянськими танками, що йшли в сорок третьому на Куцоволів-ську переправу. А хто йшов, хто поліг, чиї могилки, розкидані в степу, заростали по війні буйними пшеницями, а тоді, розорані байдужими тракторами, і зовсім зникли так само, як залито танкові незгладимі сліди в плавнях водами Дніпродзер-жинського моря? Тепер навіть юні озерянські слідопити не вста* ковлять імен; крім тих небагатьох, які вже у час війни загинули в самому селі й були там поховані з зазначенням, хто вони й звідки, і тепер перенесені на нове кладовище, на яке в День Перемоги приїздять їхні рідні з Волги, Уралу, Сибіру, з Кавказу і стоять, сумуючи, коло червоних обелісків, довкола яких зелено мріють прекрасні простори степу.
Все, що живе з людиною, належить їй. І оті гуси, які врятували колись Рим і вже дві тисячі років мовби ґелґочуть на Капітолії. І краківський сурмач, який сповістив про наближення татарського війська і загинув од ворожої стріли в горло, падав, захлинаючись власною кров'ю, і сурмив, сурмив і не впав — падає вже сімсот літ і ніколи не впаде. І ота відважна дівчина, яка вкрала в татарських жон зернятко мальви, щоб заквітчати нею причілки всіх хат України. І Олександр Невський, що й досі дивиться, як ламається під псами-рицарями крига на Чудському озері. І дніпропетровський учень Саша Матросов, який затуляє грудьми фашистський кулемет. Хіба все те можна забути? І хіба не дивні всі оті люди, які час од часу здіймають галас про те, що не треба нам ні скіфів, ні муромців, ні козаків, ні революцій і повстань, і тільки й знають, що зазирати в дійницю, щоб довідатися, скільки дала корова молока, або стережуть курку, коли вона знесе яйце!
Не забудеш нічого й ніколи. Ні лейтенанта Ковальова, з яким ви стояли в окопі, а тоді з пришіптуваиням прилетіла фашистська міна і вибухом звалила вас обох, Ковальов упав на тебе, накрив тебе своїм тілом, коли ж ти, закривавлений і оглушений, вивільнився, дивуючись, чому не ворушиться Ковальов, то з жахом побачив, що в нього міною зовсім знесло голову. Не забудеш однокурсника Васю Юбкіна, в якого завжди нестерпно боліли відбиті в танку йоги, і він матюкався від того болю в найпевідповідпіші хвилини: перед дівчатами, перед викладачкою, перед суворими екзаменаторами. Не забудеш сиріт з колгоспного патронату і повоєнних вдів, яких спокушав у Озерах залізнозубий Левченко, присланий піднімати колгосп з руїн. Всіх пам'ятатимеш завжди, не переступиш, не перескочиш через жоден рік, через жоден день, годину, слово, погляд, мовчання!
Коли б спробував якось перелічити чи бодай визначити в загальних рисах ті зміни, що вміщалися в двадцятилітній проміжок між двома батьківськими листами (проміжок, треба зазначити, наповнений не тільки змінами, але й безліччю інших батьківських листів, де було вміло й мудро визначено головне, шо сталося в його світі), то, мабуть, не вистачило б найоб'ємнішої пам'яті зі створених ним обчислювальних машин. Одне міг сказати напевне: ніхто не сидів склавши руки, бо час однаково летить нестримно для всіх і затягує нас у свій рух і ритм навіть тоді, коли нам здається, ніби ми самі творимо той час.
Карналь літав у стратосфері між материками, спускався під воду на атомоході, був присутній при старті космічної ракети на
Байконурі, ходив по царських палатах у московському Кремлі, бачив тайгу, пустелю, океани і Гімалаї, піднімався в піраміду Хеопса по темній стометровій штольні й опускався у вугільну шахту з крутоспадаючими пластами по ще стрімкішій і довшій штольні, слухав роботу мільйоннокіловатної турбіни і намагався почути, як росте під землею кволий пагонець пшениці, виступав перед піонерами, перед державними комісіями, з кремлівської трибуни й з трибуни ООН. Досить? Він був тричі в Стокгольмі, чотири рази в Хельсінкі, шість разів у Парижі й у Белграді, сто разів у Москві, дванадцять разів у Будапешті, п'ять разів у Празі, двічі в Пекіні (двічі!), шістнадцять разів у Нью-Йорку (шістнадцять!), тричі в Делі, в Бонні, Берліні, Токіо, Амстердамі, Лондоні, Копенгагені, Римі. Перелік можна ще продовжити, але чи треба? Чи змінилася від усього цього в Карналеві бодай жилочка? Коли щось і змінилося, то хіба що під дією законів природи, під впливом років, тобто, відверто кажучи, старості. Завжди молоді тільки стюардеси в літаках, у яких ти майориш над світом. Життя чи майоріння?
Людина стає великою тоді, коли вона ліпше за інших розуміє потреби свого часу. Поки вона спрямовує всі суспільні сили на здійснення цих потреб, за нею всі йдуть, охоче пропонують свої послуги, помагають діяти для загального добра. Але часто такий чоловік на цьому не зупиняється і починає здійснювати вже свої власні плани, які йому, цілком можливо, видаються і мудрими, і грандіозними, але, на превеликий жаль, не базуються на справжньому стані речей. Скажімо, хто стане заперечувати, що кукурудза — прекрасний злак? Або що горох — надзвичайно корисна рослина? Але спробуйте засіяти кукурудзою й горохом усю країну від Кушки до Мурманська — що матимете? Або: хто стане заперечувати, що керівництво конкретніше — дійовіше й корисніше? Завжди знаходяться люди, готові підскакувати при кожній нагоді: ах, як це прекрасно! Ах, як грандіозно! Ах, яка мудрість! Але народ ніколи довго не може жити в розлуці з істиною. Він нікому не дозволить зловживати його терпінням. Неминучі зміни, цей закономірний наслідок зусиль цілого наро-ДУgt; усувають з дороги все.
(Продовження на наступній сторінці)