— Тоді ми не гйючись вирушимо! Ви не уявляєте, яка це чарівна дорога, мосьє! Ми поїдемо через Фонтенбло, тоді поминемо старовинний Намур з його мостами, старими церквами й водяними млинами, їхатимемо провінціальними тихими шосе, повз маленькі річечки Луанг і Луарет, тоді побачите нашу Луару, з якою ніщо не може зрівнятися на світі! Зустріч почнеться в замку Сюллі коло Ж'єна, тоді вас прийматимуть в салоні честі орлеанської мерії, заключне засідання відбудеться в славетному замку Шамбор! Мосьє, вам пощастило як нікому, і я страшенно рада за вас!
— Дякую за щирість. Жіль, ви надзвичайно мила дівчина.— Карналь навіть хотів церемонно вклонитися їй, але вчасно збагнув, що вона цього не помітить.
Все відбувалося в цей.день з такою навальністю, що Карналь навіть не встигав дивуватися змінам, які мав би спостерігати в самому собі. Зненавидів машини, всіляко уникав їх, а цей день не лишав ніякого вибору, починаючи з раннього ранку, коли довелося їхати до аеропорту з Кучмієнком, тоді в Москві раз і вдруге, тепер тут, у Франції, та ще й маючи за кермом дівчину. Але не станеш же їй казати про свої переживання і не вимагатимеш вертольота, який переніс би тебе з Парижа на Луару! Приїздиш за кордон не для демонстрування власних примх. Представляєш не себе — державу. Для примх місця не лишається. Щоправда, престиж його держави вимагав би не такої зустрічі. Дівчисько для академіка, який представляє великий Радянський Союз,— все ж замало. Навіть нікого з посольства. Чи запізнилися, чи розминулися десь у цьому вавілонському стовпотворінні аеропорту Орлі. Карналь мав усі підстави образитися. Та ще й не встиг про це подумати, як уже сидів у маленькій "сімці" поруч із рудоволосою Жіль.
Париж лежав десь зовсім близько, але лишався осторонь їхньої путі. Минали його, як незнайому гарну жінку: хоч як приваблює, а не зупинишся, не заговориш, не доторкнешся. Навіть знайомий силует Ейфеля тепер губився серед стовпчиків висотних споруд, яких у Парижі більшало щороку, і вже тепер над цим велетенським містом панував не стрімчак славетної вежі, а нахабна тупість так званої башти Монпарнаса —темного хмарочоса, в якому, як казали самі парижани, містилося не менше тисячі магазинів. На передмістях теж то там, то там височіли білі високі будинки, геометричну одноманітність яких архітектори намагалися трохи прикрасити вікнами незвичайної форми, щось мовби барокко бетонно-скляного віку. Багатоповерхові будинки стояли поодинці, розкидано, не перепиняли доступу до міста, потоки машин вливалися численними шосе в Париж легко й вільно, аж страх брав, де і як вони вмістяться в кам'яному стиску його вулиць, хоч водночас і в самого виникало пустотливе бажання кинутися слідом за тими машинами, так само ввірватися в одну з вулиць передмістя і мчати до центру, до Сени, до Тріумфальної арки, пролетіти там у отому несамовитому завихренні машин, які обтікають арку, здається, відразу п'ятнадцятьма чи й двадцятьма невичерпними струменями, вискакуючи з довколишніх вулиць, щоб, зробивши півколо на площі, знов сховатися в якійсь з вулиць, але щоразу вужчій, ніж та, що з неї починався рух. Ще з фронту в Карналя полишилося враження, яке не зникало ось уже понад тридцять років. Коли вриваєшся було з боями в чуже місто, то завжди здається, ніби на передмістях вулиці широкі й вільні, так і всмоктують тебе, затягують, а далі стають вужчими й вужчими і десь у центрі мовби зникають, гинуть, замість вулиць — дві щільні стіни ворожого вогню з боків і одна — до самого неба попереду. Таке, мабуть, мало бути пекло, коли б воно взагалі існувало. З роками видіння пекла в центрі великих міст не зникали, а ще посилювалися, хоч уже не було' там ні фашистських автоматників, ні фаустпатронів, ні самохідок за рогом. Зате панував щодалі більше терор машин, погано відрегульованих (або й погано сконструйованих) двигунів, несамовитість руху, який вражав своїм безглуздям кожну нормальну людину, справді пекельна суміш бензинового чаду, сажі, свинцю, всілякої отруйної гидоти, і хоч Карналь жив у самому центрі Києва, але любов найбільше передмістя і не в самому Києві, а в усіх містах, де йому доводилося бути. Так і живеш на світі: любиш одне, вдоволь-нятися вимушений зовсім іншим.
Коли попросив Жіль, щоб вона, коли є така змога, обминала Париж, дівчина радо згодилася, зазначивши, що вони зекономлять годину або й цілих дві. Смішно було чути від такої молоденької дівчинки про економію часу. В її віці час розтра-чається охоче й свавільно, його запаси поповнюються з такою самою щедрістю, як і енергія тіла й душі, незмога навіть уявити, що хтось може задихатися від нестачі часу, ніби в безповітряному просторі або в атмосфері, навіть отруєній шкідливими випарами.
— Ви раціоналістка, Жіль? — не стримався Карналь.— Дбаєте про час.
— Просто практична француженка. Вік практицизму, мосьє академік. В Парижі ми неминуче заплуталися б у потоках машин, і тоді нам довелось би їхати по автостраді, а так я повезу вас тихим провінційним шосе, це трохи далі, ніж по автостраді, зате набагато мальовничіше й спокійніше. Ми заїдемо в Фонтенбло.
— Дякую, вже був там.
— І бачили акт Наполеона про зречення?
— Навіть знаю, що французи вважають цей акт найтрагіч-нішим документом в історії людства.
-т— Зате мосьє не був ніколи в Намурі й не слухав, як дзюркотить вода під старими млинами. Ніхто не знає, скільки простояли ті млини. Може, ще з галльських часів.
Жіль прочитала .якісь вірші про старі водяні млини, але Карналь не вловив складних метафор, бо його знання французької не йшло далі вміння розуміти тексти технічних журналів.
Вони їхали справді повільно й заплутано. Жовтіли поля кукурудзи обабіч шосе, дубові ліси чергувалися з кленовими гайками, поля і ліси, мов незаймані виднокраї уяви; на невеличких річечках стояли тихі містечка зі старовинними кам'яними церквами (білий камінь заріс зеленими волохатими мохами, провалені покрівлі, покриті патиною століть вітражі), то враз розцвітали несподівано зелені бурякові поля, і небо клубочилося білими хмарами, і їхнє підчерев'я полосували несамовиті пасмуги призахідного сонця. Невже він бачить французьке сонце? Карналь не міг отямитися. Вранці зустрічав сонце над Чорним морем, і перші його зблиски били йому з зеленкуватих очей Анастасії, а тепер це саме сонце, вже згасаючи, віддзеркалюється в так само зеленкуватих очах французької дівчини. Проклинаємо часом цивілізацію, а яка вона прекрасна і серед яких чудес живемо завдяки їй! Жіль невтохмно пояснювала, показувала, розповідала, коментувала, Карналь для ввічливості щось там відмуркував, ніяк не міг позбутися враження, що їде не по чужій землі, а десь у себе вдома, коли ж пробивалося йому до свідомості, де він і що з ним, то хотілося повертатися додому вже одразу, так і не доїхавши до тих прославлених замків на Луарі і не обмінявшись навіть кількома словами з учасниками інтернаціонального круглого столу, що, мабуть, добиралися на Луару отаким же провінційним шосе, в таких самих маленьких машинах, з так само балакучими орлеанськими студентками.
Вони добралися до якогось маленького містечка на Луарі вже поночі, Жіль завезла Карналя в готелик "Маленький спочинок", пообіцяла, що йому тут неодмінно сподобається, передала в руки господині готелика, довгоносій, дуже негарній, але добрій жінці мадам Таке, побажала доброї ночі й зникла. Мадам Таке повела Карналя по рипливих крутих сходах аж на четвертий поверх, бо, як вона пояснила, всі кімнати в "Маленькому спочинку" вже зайняли вчені, які прибули сюди хто тиждень, а хто й десять днів тому, бо гріх не скористатися з нагоди й не напробуватися досхочу французьких вин і французьких сирів. Мосьє Карналь прибув останній, тому йому доведеться жити на останньому поверсі, хоч це зовсім невисоко, навіть оригінально — мешкати над усіма, ближче до неба й до бога. Тьмаві електролампочки запалювалися на поверхах саме тоді, коли Карналь з мадам Таке добиралися туди, а позаду так само гасли: безвідмовно діяла автоматика для економії електроенергії, відрегульована, видно, саме з розрахунку на життєвий ритм господині готелика. Готелику було, видно, з двісті, а то й усі чотириста років, він увесь рипів, стогнав, мовби навіть хитався, кімната (шамбр номер 14), яку відімкнула для Карналя мадам Таке (хай мосьє влаштовується, тоді неодмінно спуститься вниз і повечеряє), була висока, склепінчаста, темна вгорі та й унизу, бо тут горіла лампочка не більше як на двадцять п'ять ват (тут не читають, не думають; тут займаються любов'ю, мосьє, в нас ніколи не зупинялися такі шановні люди, як нині), дерев'яні стіни обклеєні були дшалерами, як у божевільні: пістряві квіточки на червонястому тлі. Майже весь номер займало колосальне ліжко, на якому спати можна було як завгодно: чи уздовж, чи впоперек, чи по діагоналі. Ще була шафа, столик, два стільці з солом'яними сидіннями, все старе, знищене, навіть "кабінет де туалет" мимоволі вражав старовиною: * велетенські мідні крани, дзеркало в стилі Людовика XVI, причандалля інтимного призначення з порцеляни, що мала мітки Ліможа — на що тільки не витрачалися колись людські зусилля й людське вміння! Цей старовинний готелик, мабуть, хтось навмисне обрав для поселення новітнім технократам, аби нагадали їм про добрі старі часи, Карналеві ця ідея сподобалася. Він ще раз здійснив мандрівку по рипливих сходах, спустився вниз, знайшов маленькі двері, які з вестибюля вели до ресторану (темні дубові столи, велика клітка з папугою, мідні чайники, стара порцеляна, дві темні картини на стінах), там уже чекала на нього мадам Таке. — Мосьє?
(Продовження на наступній сторінці)